Гаррі Поттер і таємна кімната - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 54

Професорка Макґонеґел постукала. Двері безшумно відчинилися, й вони увійшли. Професорка Макґонеґел веліла Гаррі зачекати й лишила його самого.

Гаррі став розглядатися. З усіх учительських кабінетів — а він цього року побував у багатьох із них — кабінет Дамблдора був найцікавіший. Якби Гаррі так страшно не боявся, що його ось-ось виключать, то був би дуже радий нагоді оглянути його.

Це була велика й гарна округла кімната, у якій постійно лунали доволі кумедні звуки. Якісь незвичні срібні прилади стояли на довгоногих столиках — вони сюркотіли і випускали клубочки диму. На стінах висіли портрети колишніх директорів і директорок, які тихенько дрімали у своїх рамах. Ще там був величезний письмовий стіл на пазуристих ніжках, а ззаду на поличці лежав убогий і обшарпаний Сортувальний капелюх.

Гаррі завагався. Він обережно кинув оком на сплячих чаклунів і чарівниць на стінах. Мабуть, нікому з них не зашкодить, якщо він візьме і знову одягне цього капелюха? Просто так, для перевірки… для певності, що капелюх справді віддав його у правильний гуртожиток.

Він тихенько обійшов довкола столу, зняв капелюха з полички й повільно надів його на голову. Капелюх був завеликий і наліз йому на самі очі, як і минулого разу. Гаррі дивився на чорну підкладку капелюха й чекав. Аж ось у його вусі пролунав тихенький голосочок:

— Щось тебе мучить, Гаррі Поттере?

— Е-е, так, — пробурмотів Гаррі. — Е-е… пере-прошую, що турбую, я хотів запитати…

— Тебе цікавить, чи я правильно вибрав гуртожиток для тебе, — здогадався кмітливий капелюх. — Так, з тобою було досить важко. Але я й далі вважаю, — серце Гаррі підскочило, — що ти багато чого досяг би в Слизерині.

У Гаррі всередині наче все обірвалося. Він ухопився за вершок капелюха і стягнув його. Капелюх, брудний і вицвілий, повис у нього в руці. Гаррі поклав його назад на поличку, відчуваючи, що його нудить.

— Ти помиляєшся, — голосно сказав він мовчазному капелюхові. Той не ворухнувся. Гаррі позадкував, не відриваючи від нього погляду. Раптом його змусив обернутися дивний здавлений звук за спиною.

Виявляється, він був не сам. На позолоченому сідалі біля дверей сидів старезний птах, який нагадував напівобскубаного індика. Гаррі подивився на нього, а птах похмуро зиркнув у відповідь і знову видушив із себе той самий звук. Гаррі здалося, що птах має дуже хворобливий вигляд. Його очі потьмяніли, а з хвоста, просто в Гаррі на очах, випало кілька пір'їн.

І тільки-но Гаррі подумав, що йому бракує лише смерті цього Дамблдорового птаха, і то саме тепер, коли він опинився з ним наодинці, як птах зненацька спалахнув вогнем.

Гаррі перелякано зойкнув і відступив до столу. Він гарячково почав шукати бодай склянку з водою, але не знайшов нічого. Птах тим часом перетворився на вогняну кулю, голосно скрикнув, і наступної миті від нього не лишилося нічого, окрім жменьки попелу, що курився на підлозі.

Відчинилися двері до кабінету, і зайшов Дамбл-дор з дуже похмурим виглядом.

— Пане професоре, — мало не задихнувся Гаррі, — ваш птах! Я нічого не міг зробити, він просто згорів!

На Гаррін подив, Дамблдор усміхнувся. — Давно пора, — сказав він. — Він уже кілька днів насилу дихав, і я казав йому, що час починати. Його розвеселило приголомшене обличчя Гаррі.

— Фоукс — це фенікс, Гаррі. Фенікси спалахують, коли їм пора вмирати, а потім відроджуються з попелу. Он подивися.

Гаррі глянув і побачив, як крихітне й зморщене новонароджене пташеня вистромило з попелу голівку. Воно було не менш бридке, ніж старий птах.

— Шкода, що ти побачив його в день спалення, — пожалкував Дамблдор, сідаючи за свій письмовий стіл. — Переважно він дуже гарний і має розкішне червоно-золоте пір'я. Дивовижні істоти, ті фенікси. Можуть тягати неймовірно важкі вантажі, їхні сльози мають лікувальні властивості, а ще вони надзвичайно вірні птахи.

Приголомшений тим, як згорів фенікс, Гаррі навіть забув, чого він тут опинився, але миттю все пригадав, коли Дамблдор умостився за своїм столом у кріслі з високою спинкою і вп'явся в Гаррі пронизливим ясно-блакитним поглядом.

Але, перше ніж Дамблдор устиг вимовити бодай слово, двері його кабінету зі страшенним грюкотом відчинилися, і туди увірвався Геґрід із божевільним виразом очей, з вушанкою, що ледь трималася його кошлатого чорного волосся, і з мертвим півнем, що й далі погойдувався в його руці.

— То був не Гаррі, пане професоре Дамблдоре! — відразу заявив Геґрід. — Я си розмовляв з ним за кілька секунд до того, як знайшли того хлопаку, він би не мав часу, пане…

Дамблдор намагався щось сказати, але Геґрід не зупинявся, збуджено розмахуючи півнем, від чого скрізь розліталося пір'я.

— То не міг бути він! Якщо треба, я готовий присягнути в Міністерстві магії!

— Геґріде, я…

— Ви не на того си подумали, пане, я знаю, що Гаррі ніколи…

— Геґріде! — голосно перебив його Дамблдор. — Я не думаю, що Гаррі нападав на тих людей.

— Ух! — зітхнув Геґрід, і півень знову повис нерухомо. — Файно. То я зачекаю там, пане директоре. І присоромлено пошкандибав геть.

— То ви не думаєте, що це був я, пане професоре? — перепитав з надією Гаррі, поки Дамблдор змітав зі столу півняче пір'я.

— Ні, Гаррі, не думаю, — відповів Дамблдор, хоча його обличчя знову спохмурніло. — Але я однаково хочу поговорити з тобою.

Гаррі нервово чекав, поки Дамблдор дивився на нього, склавши докупи кінчики своїх довгих пальців.

— Хочу запитати, Гаррі, чи не бажав би ти розповісти мені що-небудь? — сказав він лагідно. — Що завгодно.

Гаррі не знав, що й казати. Подумав про Мелфоя, Що верещав: "Бруднокровці, тепер ваша черга!", про багатозільну настійку, що булькотіла десь у туалеті Плаксивої Мірти. Потім подумав про безтілесний голос, який він чув уже двічі, і пригадав Ронові слова: "Чути голоси, які ніхто інший не чує, — то погана ознака, навіть у світі чаклунів". Подумав і про те, які дурниці поширюють про нього, і про свій жах, що він може бути якось пов'язаний із Салазаром Слизерином…