Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 231

— Чого я не знаю? — спокійно спитав Дамблдор.

Це вже було занадто. Гаррі розвернувся, трясучись від люті.

— Я не хочу говорити про свої почуття, добре?

— Гаррі, твої страждання доводять, що ти залишаєшся людиною! Біль — це частина людського існування...

— ТО... Я... НЕ... ХОЧУ... БУТИ... ЛЮДИНОЮ! — загорлав Гаррі, а тоді схопив з тонконогого столика біля себе делікатний срібний прилад і кинув його через усю кімнату. Прилад вдарився об стіну й розбився на сотні крихітних шматочків. Деякі картини злякано або сердито закричали, а портрет Армандо Діпіта докірливо сказав:

— Оце так!

— МЕНІ ВСЕ ОДНО! — крикнув їм Гаррі, схопив лунаскоп і швиргонув його в камін. — З МЕНЕ ДОСИТЬ! Я ВЖЕ ТАКОГО НАДИВИВСЯ! ХОЧУ ВСЕ ПОКИНУТИ, ХОЧУ, ЩОБ УСЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ! МЕНІ ВЖЕ ВСЕ ОДНО...

Схопив столик, на якому стояв перед тим срібний прилад, і перекинув його. Столик упав на підлогу, ніжки відламалися й покотилися в різні боки.

— Тобі не все одно, — заперечив Дамблдор. Він навіть не зморгнув і не намагався зупинити Гаррі, що нищив його кабінет. Вираз обличчя мав спокійний, майже відсторонений. — Аж ніяк не все одно, бо ти відчуваєш, що можеш від цього болю померти.

— МЕНІ... ВСЕ ОДНО! — так голосно закричав Гаррі, що трохи не зірвав горло. На якусь мить відчув бажання накинутися на Дамблдора, роздерти його на шматки, розбити це незворушне старече обличчя, струснути його, покалічити, примусити відчути бодай крихітку того жаху, що переповнював його.

— Ні, не все одно, — ще спокійніше повторив Дамблдор. — Ти втратив матір, батька, а тепер ще й найріднішу тобі людину. Тобі не все одно.

— ВИ НЕ ЗНАЄТЕ, ЩО Я ВІДЧУВАЮ! — заревів Гаррі. — ВИ... СТОЇТЕ СОБІ ТАМ... ВИ...

Але слів було вже замало, нищення теж не допомагало. Хотілося втекти, бігти й не озиратися, опинитися десь далеко, де нема цих ясно-блакитних очей, що дивляться на нього, цього нестерпно спокійного старечого лиця. Знову кинувся до дверей, схопився за ручку й почав її торсати.

Але двері не відчинялися.

Гаррі обернувся до Дамблдора.

— Випустіть мене, — сказав. Його всього трусило.

— Ні, — тільки й відповів Дамблдор.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

— Випустіть мене, — повторив Гаррі.

— Ні, — заперечив Дамблдор.

— Якщо ви не... якщо будете мене тут тримати... якщо не дозволите мені...

— Можеш і далі нищити мої речі, — спокійно урвав його Дамблдор. — Їх у мене й так забагато. Обійшов довкола столу і сів, дивлячись на Гаррі.

— Випустіть мене, — ще раз повторив Гаррі холодним і спокійним, майже як у Дамблдора, голосом.

— Не раніше, ніж усе тобі скажу, — відповів Дамблдор.

— Ви що... ви думаєте, я хочу... думаєте, мене цікавить... МЕНІ ОДНАКОВО, ЩО ВИ СКАЖЕТЕ! — закричав Гаррі. — Я нічого не хочу слухати!

— Вислухаєш, — незворушно вів своєї Дамблдор. — Бо ти ще й близько не такий на мене злий, як мав би бути. Якщо ти на мене нападеш, а тобі до цього лишилося небагато, то я хотів би принаймні отримати по заслузі.

— Що ви таке кажете?..

— Це моя вина, що Сіріус загинув, — чітко сказав Дамблдор. — Або майже моя вина... не буду аж такий самовпевнений, щоб брати на себе відповідальність за все. Сіріус був відважний, розумний і енергійний, а такі люди зазвичай не здатні сидіти вдома, у схованці, коли вважають, що іншим загрожує небезпека. Та все одно ти не повинен був проникати у відділ таємниць. Гаррі, якби я був з тобою відвертий, ти давно б уже зрозумів, що Волдеморт заманює тебе у відділ таємниць. Тоді б ти не піддався на його трюки. А Сіріус не мусив би тебе рятувати. У цьому винен я, тільки я.

Гаррі й далі стояв, тримаючись за дверну ручку. Дивився на Дамблдора, затамувавши подих, слухав, але майже не розумів його слів.

— Сідай, будь ласка, — сказав Дамблдор. Це був не наказ, а прохання.

Гаррі завагався, а тоді перетнув кімнату, захаращену срібними коліщатками та дерев'яними уламками, і сів на стілець біля Дамблдорового стола.

— Чи я правильно зрозумів, — поволі промовив зліва від Гаррі Фінеас Ніґелус, — що мій пра-правнук... останній з роду Блеків... загинув?

— Так, Фінеасе, — підтвердив Дамблдор.

— Не може бути, — різко відказав Фінеас.

Гаррі повернув голову, побачив, як Фінеас іде з портрета, і зрозумів, що той вирішив відвідати свої портрети на площі Ґримо. Ходитиме, мабуть, з картини в картину, гукаючи Сіріуса...

— Гаррі, я мушу тобі все пояснити, — сказав Дамблдор. — Пояснити помилки старого чоловіка. Бо я тепер бачу, що все зроблене й незроблене мною щодо тебе має всі ознаки старечих прорахунків. Юність не може знати, що думає й почуває людина в старості. Але старим не можна забувати власної молодості... а я останнім часом забув, і в цьому моя провина...

Сходило сонце. З-за гір уже визирнув краєчок сліпучо-оранжевого світила, а небо над ним було яскраве й безбарвне. Перший промінець освітив Дамблдора, срібло його брів та бороди, глибокі зморшки на обличчі.

— Я здогадався ще п'ятнадцять років тому, — вів Дамблдор, — коли побачив шрам у тебе на чолі, що він означає. Здогадався, що це, мабуть, свідчення зв'язку між тобою та Волдемортом.

— Ви вже мені про це казали, — нагадав Гаррі, не дбаючи про чемність. Як, зрештою, і про все інше.

— Так, — Дамблдор ніби просив пробачення. — Так, але розумієш... я мушу почати від твого шраму. Невдовзі після того як ти долучився до світу чарівників, стало очевидно, що я не помилився — твій шрам попереджав тебе про наближення Волдеморта або про те, що той відчуває сильні емоції.

— Знаю, — втомлено буркнув Гаррі.

— І ця твоя здатність відчувати Волдемортову присутність, навіть коли він замаскований, і знати, що саме він відчуває, коли охоплений сильними емоціями, ставала дедалі виразніша, особливо після того, як Волдеморт повернув собі тіло й могутність.

Гаррі навіть не кивав головою. І так усе це знав.

— Останнім часом, — вів далі Дамблдор, — мене почало турбувати, що Волдеморт може дізнатися про існування цього зв'язку між вами. І справді, настав час. коли ти так заглибився в його свідомість і думки, що він відчув твою присутність. Зрозуміло, я маю на увазі ту ніч, коли ти став свідком нападу на містера Візлі.