Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 204

— Я не піду... мені не треба до лікарні... не хочу... Гаррі щось нерозбірливо бурмотів, вириваючись з рук професора Тофті, що допоміг йому вийти у вестибюль і тепер з великою тривогою поглядав на нього. Учні мовчки стояли навколо й дивилися.

— Я... зі мною все гаразд, пане професоре, — затинався Гаррі, витираючи піт з лоба. — Справді... я просто задрімав... щось страшне наснилося...

— Іспитове перенапруження! — співчутливо сказав старенький чаклун і поплескав Гаррі по плечі тремтячою рукою. — Буває, юначе, буває! Випий холодної водички і повертайся до Великої зали. Іспит уже закінчується, але ти ще, мабуть, зможеш гарненько дописати останню відповідь.

— Так, — ошаліло відповів Гаррі. — Тобто... ні... я все зробив... усе, що міг...

— Чудово, чудово, — лагідно сказав старенький чаклун. — Я заберу твою екзаменаційну роботу, а тобі раджу піти й гарненько відлежатися.

— Я так і зроблю, — енергійно закивав головою Гаррі. — Дуже вам дякую.

Щойно старенький переступив поріг Великої зали, як Гаррі вибіг сходами нагору, а тоді помчав коридорами з такою швидкістю, що портрети, повз які він біг, докірливо буркотіли йому вслід. Піднявся ще на кілька поверхів і нарешті кулею влетів у подвійні двері шкільної лікарні, аж мадам Помфрі, що саме заливала ложечкою якусь яскраво-синю рідину в роззявлений рот Монтеґю, перелякано зойкнула.

— Поттере, що ти виробляєш?

— Мушу побачити професорку Макґонеґел, — Гаррі так важко дихав, що легені ледь не розривалися. — Негайно... це терміново!

— Її тут немає, Поттере, — сумно відповіла мадам Помфрі — Вранці її перевели до лікарні Святого Мунґо. Отримати в її віці чотири приголомшливі закляття в груди? Це ще диво, що вона жива.

— Її... немає? — отетеріло перепитав Гаррі.

Здалеку пролунав дзвоник, і він почув знайомий галас учнів, що вибігали з класів у коридори. Стояв нерухомо й дивився на мадам Помфрі. Його охопив жах.

Нікого не залишилося, Дамблдора немає, Геґріда немає, але він завжди сподівався, що лишатиметься професорка Макґонеґел. Можливо, дратівлива й сувора, але завжди надійна і незмінно тут присутня...

— Не дивно, Поттере, що тебе це шокувало, — схвально сказала мадам Помфрі. — Спробували б вони приголомшити Мінерву Макґонеґел серед білого дня, віч-на-віч! Боягузи, ось хто вони такі... нікчемні боягузи... якби я не переймалася, що з вами, учнями, без мене може тут статися, то з протесту негайно б подала у відставку.

— Так, — безпорадно видихнув Гаррі.

Розвернувся і сліпо попрямував з лікарні у переповнений коридор. Натовп штовхав його і відпихав, а він стояв, заповнюючись, немов отруйним газом, панічним жахом, доки не закрутилася голова. Він не знав, що робити...

"Рон і Герміона", — пролунав голосок у голові.

Він знову кинувся бігти, розштовхуючи учнів і не зважаючи на їхні сердиті крики. Збіг двома поверхами нижче і вибігав уже на мармурові сходи, коли побачив друзів, що квапливо піднімалися до нього.

— Гаррі! — вигукнула перелякана Герміона. — Що сталося? З тобою все гаразд? Ти не захворів?

— Де ти був? — допитувався Рон.

— Ідіть за мною, — звелів їм Гаррі. — Маю вам щось сказати.

Повів їх коридором другого поверху, зазираючи в усі двері, аж доки знайшов порожній клас. Затяг туди Рона й Герміону, зачинив двері, притулився до них спиною і глянув на друзів.

— Волдеморт напав на Сіріуса.

— Що ?

— Звідки ти...

— Побачив. Щойно. Коли задрімав на екзамені.

— Але... де? Як? — зблідла Герміона.

— Як — не знаю, — відповів Гаррі. — Зате знаю — де. У відділі таємниць є приміщення, в якому повно полиць з маленькими скляними кулями. Це сталося наприкінці дев'яносто сьомого ряду... Він хоче використати Сіріуса, щоб той йому звідти щось дістав... катує його... погрожує потім убити!

Голос Гаррі тремтів так само, як і коліна. Підійшов до парти й сів, намагаючись заспокоїтися.

— Як нам туди потрапити? — запитав у друзів.

На мить запала мовчанка. Тоді Рон пробелькотів: — К-куди потрапити?

— У відділ таємниць, щоб урятувати Сіріуса! — голосно пояснив Гаррі.

— Але ж... Гаррі... — ледь чутно сказав Рон.

— Що? Що? — крикнув Гаррі.

Не міг зрозуміти, чому вони дивляться на нього так, ніби він верзе якісь нісенітниці.

— Гаррі, — перелякано почала Герміона, — як... як міг Волдеморт потрапити в Міністерство магії, щоб ніхто цього не помітив?

— Хіба я знаю? — закричав Гаррі. — Питання в тому, як нам туди потрапити!

— Гаррі... подумай сам, — підступила до нього на крок Герміона, — зараз п'ята година... в Міністерстві магії повно працівників... як там могли опинитися непомітно для всіх Волдеморт і Сіріус? Гаррі... це чаклуни, яких шукають по цілому світі... невже вони могли непомітно пробратися в будинок, де повно аврорів?

— Не знаю! Може, Волдеморт був у плащі-невидимці! — знову закричав Гаррі. — Та й у відділі таємниць завжди було порожньо, коли я там бував...

— Гаррі, ти там ніколи не бував, — спокійно заперечила Герміона. — Тобі тільки снилося.

— Це не звичайні сни! — крикнув їй в обличчя Гаррі, зриваючись на ноги і теж підступаючи на крок. Хотілося трусонути нею, мов грушею. — Як ти тоді поясниш випадок з Роновим татом? Що це було? Звідки я знав, що з ним щось сталося?

— Це правда, — тихенько сказав Рон, поглядаючи на Герміону.

— Але ж це так... так неправдоподібно! — з розпачем вигукнула Герміона. — Гаррі, як міг Волдеморт напасти на Сіріуса, якщо той весь час сидить на площі Ґримо!

— Може, Сіріус не витримав і вийшов подихати свіжим повітрям, — схвильовано пояснив Рон. — Він уже давно хотів вирватися з того будинку...

— Але навіщо, — наполягала Герміона, — навіщо Волдемортові використовувати саме Сіріуса, щоб дістати зброю чи що там ще?

— Не знаю! Може бути безліч різних причин! — закричав на неї Гаррі. — Може, Волдеморт просто вибрав Сіріуса, бо йому начхати, що з ним станеться...

— Знаєте, я оце щойно подумав, — приглушеним голосом сказав Рон. — Сіріусів брат був смертежером. Може, він розкрив Сіріусові таємницю, як здобути зброю!

— Так... і саме тому Дамблдор намагався весь час тримати Сіріуса під замком! — погодився Гаррі.