Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 16

Вони постійно змінювали курс, відповідно до Дикозорових вказівок. Гаррі мружив очі від крижаного вітру, вуха змерзли й боліли. Він так не мерз відтоді, як у третьому класі довелося грати у квідич з Гафелпафом під час страшенної бурі. Довкола нього величезними хижими птахами кружляли його охоронці. Гаррі втратив відчуття часу. Цікаво, як довго вони летять, здавалося, що вже не менш як годину.

— Повертаємо на південний захід! — заволав Муді. — Тримаємося збоку від автомагістралі!

Гаррі так задубів, що тепер заздрісно уявляв, як затишно й сухо в тих машинах, що мчали внизу, а потім з іще більшою заздрістю подумав про мандрівки за допомогою порошку флу. Може, вертітися дзиґою в камінах і не дуже зручно, зате в полум'ї принаймні тепло... Кінґслі Шеклболт промчав над ним, і його лиса макітра й сережка у вусі зблиснули під місячним сяйвом... тоді праворуч з чарівною паличкою в руці з'явилася Емеліна Венс, крутячи навсібіч головою... коли й вона шугонула над Гаррі, замість неї з'явився Стержис Подмор...

— Треба повернутися трохи назад, перевірити, чи ніхто нас не переслідує! — крикнув Муді.

— ЧИ ТИ ЗДУРІВ, ДИКОЗОРЕ? — заверещала Тонкс. — Ми вже примерзли до мітел! Якщо зіб'ємося з курсу, не долетимо й за тиждень! Крім того, ми вже майже на місці!

— Пора знижуватись! — почувся голос Люпина. — Гаррі, не відставай від Тонкс!

Гаррі пірнув донизу слідом за Тонкс. Вони наближалися до найбільшого скупчення вогнів. Він іще ніколи не бачив такої маси світла, що перехрещувалося й простягалося в усі боки, виблискуючи нитками й мережами, впереміш з латками суцільної темряви. Вони опускалися дедалі нижче, і Гаррі зміг уже розрізняти окремі фари й ліхтарі, комини й телеантени. Він страшенно хотів опинитися на землі, хоч був переконаний, що комусь доведеться його розморожувати й відривати від мітли.

— Сюди! — гукнула Тонкс і за кілька секунд приземлилася. Гаррі торкнувся ґрунту якраз біля неї, опинившись на латці нескошеної трави посеред якогось майданчика. Тонкс уже відв'язувала його валізу. Здригаючись, Гаррі роззирнувся. Бруднющі фасади будинків здавалися не надто привітними. Розбиті шибки тьмяно поблискували у світлі ліхтарів, з дверей позлущувалася фарба, а біля сходів лежали купи сміття.

— Де ми? — спитав Гаррі, але Люпин тихенько відповів: — Зачекай.

Муді нишпорив у своєму плащі закоцюблими від холоду пальцями.

— Знайшов, — пробурмотів він, тоді підняв угору щось схоже на срібну запальничку і клацнув.

Сусідній ліхтар з тріском погас. Дикозор знову клацнув світлогасником. Згас наступний ліхтар. Він клацав, аж доки погасив усі ліхтарі на майдані. Залишилося тільки світло з заслонених вікон та від місячного серпика вгорі.

— Позичив у Дамблдора, — прохрипів Муді, ховаючи в кишеню світлогасник. — Тепер можна не перейматися маґлами, що визирають з вікон, розумієш? Ну все, ходімо, і то швидко.

Він узяв Гаррі за руку і повів через дорогу до тротуару.

Люпин і Тонкс ішли ззаду з Гарріною валізою, а решта охоронців оточила їх з боків, тримаючи напоготові чарівні палички.

З верхнього вікна найближчого будинку долинало глухе гупання магнітофона. Від розбухлих мішків для сміття, покиданих біля поламаних воріт, різко відгонило гнилизною.

— Ось, — буркнув Муді, підсовуючи шматок пергаменту до Гарріної розілюзненої руки й тримаючи поблизу запалену чарівну паличку, щоб освітити написане. — Швиденько прочитай і запам'ятай.

Гаррі глянув на аркуш. Цей акуратний почерк, здається, був йому знайомий. Там було написано: