Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 144

— Тільки ненадовго, — тихенько пробурмотів Рон. Цілителька спрямувала чарівну паличку на палату Януса Тікі й промовила: "Алогомора". Двері відчинилися й вона зайшла перша, міцно тримаючи Ґільдероя за руку, аж доки посадила його в крісло біля ліжка.

— Це палата для тих пацієнтів, що перебувають у нас довго, — тихенько пояснила цілителька гостям. — З невиліковними наслідками чарів. Звичайно, після інтенсивного лікування настоянками та замовляннями може настати певне поліпшення. Ґільдерой уже хоч трошки себе усвідомлює, а справи містера Боуда взагалі пішли вгору. Він уже відновив здатність говорити, хоч ми ще не знаємо, якою саме мовою він розмовляє. Знаєте, мені ще треба роздати різдвяні дарунки, а ви тут поспілкуйтеся.

Гаррі озирнувся. Видно було, що ця палата для її пацієнтів — постійне житло. Біля ліжок було значно більше особистих речей, ніж у палаті містера Візлі. Скажімо, стіна біля узголів'я Ґільдероєвого ліжка була обвішана його фотографіями, що білозубо всміхалися й махали руками. Деякі він кострубатим дитячим почерком підписав самому собі. Щойно цілителька посадила його в крісло, як Ґільдерой витяг пачку фотографій, схопив перо й почав гарячково їх підписувати.

— Можете покласти в конверти, — порадив він Джіні, кидаючи їй на коліна підписані знімки. — Ви ж знаєте, мене не забувають. Я й досі отримую від шанувальників стоси листів... Ґледіс Ґаджен пише мені щотижня... хотів би я знати, чому... — Він збентежено замислився, а тоді знову засяяв усмішкою і з новою енергією почав підписувати фото. — Мабуть, через мою зовнішність...

На ліжку навпроти лежав, утупившись у стелю, скорботний чарівник з пожовклою шкірою. Він щось буркотів сам до себе, ні на кого не зважаючи. Ще далі лежала жінка з оброслою шерстю головою та обличчям. Гаррі пригадав, як щось подібне сталося в другому класі з Герміоною, але завдана їй тоді шкода виявилася, на щастя, тимчасовою. У дальньому кутку палати квітчасті запони затуляли ще два ліжка, відокремлюючи пацієнтів, що там лежали, від решти хворих.

— Це тобі, Агнесо, — радісно звернулася цілителька до зарослої шерстю жінки, вручаючи тій стосик дарунків. — Бачиш, тебе не забувають. А твій син прислав сову з вісткою, що ввечері тебе провідає. Гарно, правда?

Агнеса голосно гавкнула.

— Дивися, Бродеріку, а тобі прислали рослину у вазоні і гарненький календарик з різними гіпогрифами на кожен місяць. Тепер тобі буде трохи веселіше, — примовляла цілителька, підходячи до чоловіка-буркотуна й ставлячи йому на тумбочку біля ліжка досить огидну рослину з довжелезними звивистими щупальцями і за допомогою чарівної палички чіпляючи на стіну календарик. — І... ой, місіс Лонґботом, ви вже йдете?

Гаррі миттєво озирнувся. Запони, що затуляли два ліжка в кутку палати, були відхилені, і до виходу йшло двоє відвідувачів: старезна чарівниця грізного вигляду в довжелезній зеленій сукні, поїденому міллю лисячому хутрі та гостроверхому капелюсі, прикрашеному опудалом яструба, вела за собою цілковито пригніченого... Невіла.

Гаррі раптом збагнув, хто лежить на тих віддалених ліжках. Почав гарячково думати, чим би відвернути увагу друзів, щоб Невіл непомітно і без зайвих запитань вийшов з палати, але Рон теж озирнувся, коли почув прізвище "Лонґботом", і, перш ніж Гаррі встиг його зупинити, покликав:

— Невіл!

Невіл підскочив і зіщулився, ніби повз нього просвистіла куля.

— Це ми, Невіле, — радісно вигукнув Рон, зриваючись на ноги. — Чи ти бачив?.. Тут лежить Локарт! А ти кого відвідував?

— Це твої друзі, любий Невіле? — люб'язно поцікавилася Невілова бабуся, насуваючись на них.

Видно було, що Невіл волів би опинитися де завгодно, тільки не тут. Його пухке лице почервоніло, а очі втупилися в підлогу.

— А, так, — пильно придивилася бабуся до Гаррі і простягла йому свою зморщену пазуристу руку. — Так-так, авжеж, я знаю, хто ти такий. Невіл розповідає про тебе з великою повагою.

— Е-е... дякую, — відповів Гаррі, потискаючи їй руку. Невіл розглядав свої черевики, ще більше червоніючи.

— А ви, очевидно, Візлі, — місіс Лонґботом королівським жестом подала руку спочатку Ронові, а потім Джіні. — Я знаю ваших батьків... не дуже добре знаю, та все ж... це приємні люди... а ти, мабуть, Герміона Ґрейнджер?

Герміона була приголомшена, що місіс Лонґботом знала її ім'я та прізвище, але чемно потисла їй руку.

— Невіл мені багато про вас розповідав. Ви йому допомогли в кількох скрутних ситуаціях, так? Він хороший хлопчик, — зиркнула вона з-над кістлявого носа на Невіла суворим оцінюючим поглядом, — але не перейняв, на жаль, батькових талантів. — І вона так кивнула головою в бік двох ліжок у кутку, що опудало яструба на її капелюсі небезпечно затряслося.

— Що? — ошелешено перепитав Рон. (Гаррі хотів наступити Ронові на ногу, але в джинсах зробити це непомітно було значно важче, ніж у мантії.) — То там твій тато, Невіле?

— Що таке? — гостро озвалася місіс Лонґботом. — Невіле, ти що, не розповідав друзям про батьків?

Невіл глибоко вдихнув, зиркнув у стелю і заперечливо похитав головою. Гаррі було страшенно шкода Невіла, але він не знав, чим йому допомогти в цій ситуації.

— Але ж тут нічого соромитись! — розсердилася місіс Лонґботом. — Невіле, ти повинен ними пишатися! Пиша тися! Вони не для того принесли в жертву своє здоров'я й розум, щоб їхній єдиний син їх соромився!

— Я не соромлюся, — ледь чутно промимрив Невіл, дивлячись куди завгодно, тільки не на Гаррі з друзями. Рон аж навшпиньки пнувся, щоб побачити, хто ж там лежить на тих двох ліжках.

— Але з твого вигляду цього не скажеш! — заперечила місіс Лонґботом. — Мого сина та його дружину, — бундючно глянула вона на Гаррі, Рона, Джіні й Герміону, — довели тортурами до безумства прибічники Відомо-Кого.

Герміона й Джіні затулили долонями роти. Приголомшений Рон перестав витягувати шию, щоб побачити Невілових батьків.

— Вони були аврорами, і в чаклунській громаді їх дуже шанували, якщо хочете знати, — вела далі місіс Лонґботом. — Дуже обдарована пара. Я... так, люба Алісо, що таке?

Невілова мама ішла по палаті в нічній сорочці. Це вже була далеко не та пухкенька радісна жіночка, котру Гаррі бачив на старій Дикозоровій фотографії початкового складу Ордену Фенікса. Обличчя в неї було худе й виснажене, очі здавалися завеликими, а сиве, аж біле, волосся стирчало наче тонке клоччя. Видно було, що вона не хоче, чи не може говорити. Мати зробила до Невіла кілька боязких кроків, тримаючи щось у простягненій руці.