Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 164

Волдеморт відвернувся від Гаррі й почав перевіряти власне тіло. Його долоні скидалися на великих блідих павуків. Довгими білими пальцями він погладжував себе по грудях, руках, по обличчі. Червоні очі з котячими зіницями яскраво палали в темряві. Він підняв руки й захоплено почав згинати пальці. Волдеморт не звертав уваги ні на Червохвоста, що корчився й стікав кров'ю на землі, ні на велику змію, що знову з'явилася і з шипінням повзала навколо Гаррі. Волдеморт запхав руку в кишеню, витяг чарівну паличку, обережно її обмацав, тоді підняв і націлив на Червохвоста. Того підняло з землі і з силою жбурнуло на камінь, до якого був прив'язаний Гаррі. Чоловічок упав біля нього й почав битися в корчах та риданні. Волдеморт глянув на Гаррі й засміявся високим, холодним і безрадісним сміхом.

Червохвостова мантія, в яку він загорнув обрубок руки, аж блищала від крові.

— Мій пане... — задихався він. — Мій пане... Ви обіцяли... Ви ж пообіцяли...

— Давай сюди свою руку, — ліниво промовив Волдеморт.

— Хазяїне... дякую вам, хазяїне...

Він простяг закривавлений обрубок, та Волдеморт знову зареготав:

— Другу руку, Червохвосте.

— Хазяїне, будь ласка... я вас благаю...

Волдеморт нахилився й потяг Червохвоста за ліву руку. Тоді задер рукав Червохвостової мантії аж до ліктя, і Гаррі побачив на шкірі щось схоже на яскраво-червоне татуювання — череп, в якого з рота виповзала змія. Такий самий знак з'являвся в небі на Кубку світу з квідичу — то була Чорна мітка. Волдеморт, не зважаючи на Червохвостів плач, уважно оглянув зображення.

— Повернулося, — м'яко проказав він. — Усі помітять... тепер ми побачимо... дізнаємося про все...

Він тицьнув своїм неприродно довгим вказівним пальцем у тавро на Червохвостовій руці.

Шрам на Гаррінім чолі знову запік від різкого болю. Червохвіст заверещав. Волдеморт забрав палець з тавра, і Гаррі побачив, що воно стало чорним.

З виглядом жорстокого задоволення Волдеморт випростався і обдивився темний цвинтар:

— У скількох із них вистачить сміливості, щоб повернутися, коли вони це відчують? — прошепотів він, дивлячись на зорі. — І скільком вистачить дурості, щоб залишитися осторонь?

Він став походжати туди-сюди перед Червохвостом та Гаррі, весь час нишпорячи поглядом по цвинтарю. За хвилину він знову глянув на Гаррі. Жорстока посмішка скривила змієподібне обличчя.

— Гаррі Поттер, ти стоїш над прахом мого покійного батька, — неголосно прошипів Волдеморт. — Він був маґлом і дурнем... Точнісінько, як твоя дорога матуся. Але вони обоє стали нам у пригоді. Твоя мати померла, захищаючи тебе, коли ти ще був дитиною... а я вбив свого батька — і поглянь, яким корисним він виявився, навіть мертвий...

Волдеморт зареготав. Він так само походжав туди-сюди, роззираючись на всі боки, а змія повзала навколо Гаррі.

— Поттере, бачиш отой будинок на схилі? Там жив мій батько. Моя мати — відьма з цього села — закохалася в нього. Але він її покинув, коли довідався, хто вона насправді... Мій батько недолюблював магію...

— Він її покинув і повернувся до своїх батьків-маґлів ще до мого народження... Поттере, моя мати померла, даючи мені життя. Я виріс у маґлівському сиротинці... Та я поклявся його знайти... Я помстився йому, тому дурневі, що дав мені своє ім'я... Том Редл...

Волдеморт не переставав ходити. Його очі металися з могили на могилу.

— Слухай мене — я розповідаю історію своєї родини, — тихо промовив він. — Так, я стаю трохи сентиментальним... Але поглянь, Гаррі! Моя справжня родина повертається...

Повітря раптом наповнилося шелестінням плащів. Між могилами, за тисом, у кожному темному куточку з'являлися чаклуни. У кожного обличчя було прикрите каптуром або маскою. Вони підходили ближче... поволі, обережно, наче не вірили власним очам. Волдеморт мовчки чекав. Тоді один смертежер упав на коліна, підповз до Волдеморта й поцілував край його чорної мантії.

— Хазяїне... хазяїне... — забурмотів він.

Інші смертежери теж так зробили. Кожен наближався до Волдеморта навколішки, цілував його мантію, тоді повертався назад і вставав. Вони утворили мовчазне коло, оточивши Редлову могилу, Гаррі, Волдеморта та купку лахміття, що корчилася й скиглила — Червохвоста. Коло було нещільне, в ньому залишалися проміжки — отже, вони очікували ще інших смертежерів. Одначе сам Волдеморт, здавалося, нікого більше не чекав. Він глянув на прикриті каптурами обличчя — і, хоч стояла безвітряна погода, по колу пробігло легке шелестіння.

— Вітаю вас, смертежери, — стиха почав Волдеморт. — Тринадцять років... тринадцять років минуло від нашої попередньої зустрічі. Та ви відгукнулися на мій поклик, ніби це було вчора. Отже, ми й досі згуртовані під Чорною міткою! Чи як?

Він відкинув назад своє жахливе обличчя і втягнув у себе повітря. Щілини ніздрів розширилися.

— Відчуваю запах провини, — сказав він. — У повітрі аж смердить провиною.

Неспокійний шелест вдруге пробіг колом, наче кожен, хто в ньому стояв, прагнув вийти, та не міг наважитися.

— Я бачу всіх вас наскрізь — неушкоджених та здорових, сповнених сили, — адже ви так швидко з'явилися! — і запитую себе... чому ця зграя чаклунів не прийшла на допомогу своєму хазяїнові, якому клялася у вічній відданості?

Ніхто не відповів. Ніхто не ворухнувся, окрім Червохвоста, що лежав на землі, шморгаючи носом над своєю закривавленою рукою.

— І я відповідаю сам собі, — шепотів Волдеморт, — вони, мабуть, повірили, що я переможений, вони подумали, що я помер. Вони розповзлися поміж моїх ворогів і вдавали, ніби ні в чому не винні, нічого не знають, ніби вони зачаровані...

— І тоді я питаю себе: та як же вони могли повірити, що я не відроджуся знову? Адже вони знали, скільки я натрудився багато років тому, щоб захиститися від людської смерті! Адже вони на власні очі бачили докази моєї нескінченної сили в часи, коли я був могутнішим за будь-якого чарівника, в минулому чи в майбутньому!

— І я відповідаю собі: можливо, вони вірять, що могутніша сила все ж існує — та сила, що перемогла самого лорда Волдеморта... можливо, тепер вони віддані комусь іншому... може, тому захисникові простаків, бруднокровців та маґлів Албусові Дамблдору?