Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 152

— Воно повертається... У Каркарофа теж... сильніше й чіткіше, ніж завжди...

— Зрозуміти це я міг би й без сторонньої допомоги, — зітхнув Дамблдор. — Але яка різниця.

Він глянув на Гаррі поверх окулярів-півмісяців. Той дивився на Снейпове обличчя, що й далі крутилося в чаші.

— Я користувався ситом спогадів якраз перед тим, як прибув містер Фадж. Довелося поспіхом його ховати. Тому я й не зачинив як слід дверцята шафки. Зрозуміло, що це привернуло твою увагу.

— Вибачте, — пробурмотів Гаррі.

Дамблдор похитав головою.

— Цікавість — не гріх, — сказав він. — Але цікавість має супроводжуватися обережністю...

Трохи спохмурнівши, він тицьнув кінчиком чарівної палички в чашу. З неї одразу ж виринула постать пухкенької сердитої дівчини років шістнадцяти, яка стала повільно обертатися, стоячи ногами в ситі спогадів. Вона не помічала ні Гаррі, ні Дамблдора. Коли дівчина заговорила, її голос відлунював так само, як і Снейпів — наче долинав із дна кам'яної чаші:

— Професоре Дамблдор, він наклав на мене закляття — а я ж його лише дражнила. Я тільки сказала, що бачила, як він у той четвер цілувався з Флоренс за оранжереями...

— Але навіщо, Берто? — сумно спитав Дамблдор, дивлячись на дівчину, що продовжувала обертатися. — Скажи, навіщо ти за ним ішла?

— Берта? — прошепотів Гаррі, дивлячись на неї. — Це Берта Джоркінз?

— Так, — підтвердив Дамблдор, знову повертаючи думки в чашу. Берта занурилась, і речовина стала срібляста й непрозора. — Такою я пам'ятаю Берту, коли вона ще навчалася в школі.

Сріблясте світло від сита спогадів освітлювало Дамблдорове обличчя — і Гаррі раптом побачив, який професор старий. Авжеж, він знав, що Дамблдор уже в літах, та досі не сприймав його як людину похилого віку.

— Гаррі, — тихо промовив професор. — До того, як загубитись у моїх думках, ти хотів мені щось сказати.

— Так, — кивнув Гаррі. — Пане професоре, перед тим, як прийти до вас, я був на віщуванні... і заснув...

— Зрозуміло. Продовжуй, — лише й мовив Дамблдор.

— І мені наснився сон, — сказав Гаррі. — Сон про лорда Волдеморта. Він катував Червохвоста... Ви знаєте, хто такий Червохвіст...

— Знаю, — швидко підтвердив Дамблдор. — Продовжуй, будь ласка.

— Сова принесла Волдемортові листа. Він сказав, що Червохвостову помилку виправлено. Сказав, що хтось мертвий. І що тепер Червохвоста не згодують тій змії, яка лежала біля його крісла. Натомість він згодує їй мене. Тоді він виконав над Червохвостом закляття "Круціатус" — і в мене заболів шрам, — розповідав Гаррі. — Він так сильно болів, що я аж прокинувся.

Дамблдор мовчки поглянув на нього.

— Оце й усе, — закінчив Гаррі.

— Розумію, — тихо обізвався Дамблдор. — Ясно. Скажи, а ще колись за цей рік шрам болів? Окрім того випадку влітку?

— Ні... А як ви довідалися, що шрам нагадав про себе влітку? — вражено спитав Гаррі.

— Сіріус листується не лише з тобою, — пояснив Дамблдор. — Я теж підтримую з ним зв'язок, відколи він торік покинув Гоґвортс. Це я йому порадив ту гірську печеру, бо вона — найбезпечніше в околиці місце.

Дамблдор підвівся й почав ходити по кімнаті. Час від часу він прикладав до скроні кінчик чарівної палички і додавав у сито спогадів наступну думку. Думки так швидко вирували, що Гаррі нічогісінько не міг розібрати — поверхня чаші нагадувала розмиту пляму.

— Професоре, — неголосно покликав він за кілька хвилин.

Дамблдор зупинився й глянув на нього.

— Вибач, — сказав він тихо й знову сів за стіл.

— Чи ви... Ви знаєте, чому мій шрам болить?

Дамблдор пильно подивився на Гаррі й відповів:

— У мене є лише теорія, не більше... Я припускаю, що шрам болить у двох випадках: коли поблизу перебуває лорд Волдеморт, і коли на нього находить особливо потужна хвиля ненависті.

— Але... чому?

— Тому, що ви з ним пов'язані невдалим закляттям, — пояснив Дамблдор. — Це не звичайний шрам.

— То ви думаєте... що той сон... це було насправді?

— Можливо, — мовив Дамблдор. — Я сказав би навіть — цілком можливо. Гаррі, ти бачив Волдеморта?

— Ні, — відповів Гаррі. — Лише спинку його крісла. Але ж там немає на що дивитися, правда? Тобто, в нього ж немає тіла... Але... як він тоді тримає чарівну паличку? — поволі проказав Гаррі.

— Справді, як? — пробурмотів Дамблдор. — Як тримає?..

Якийсь час панувала мовчанка. Дамблдор дивився в протилежний куток кімнати, коли-не-коли прикладаючи до скроні чарівну паличку й додаючи в сито спогадів ще одну думку.

— Професоре, — нарешті озвався Гаррі, — гадаєте, він сильнішає?

— Волдеморт? — перепитав Дамблдор, дивлячись на Гаррі поверх сита спогадів. То був той характерний погляд, яким Дамблдор у певних випадках пронизував Гаррі — здавалося, що навіть магічне око Муді не бачить того, що бачить він. — Кажу іще раз, Гаррі: у мене немає нічого, крім підозр.

Дамблдор знову зітхнув. Він здавався ще старшим і втомленішим, ніж перед цим...

— Роки зростання Волдемортової могутності були позначені багатьма зникненнями, — сказав він. — Берта Джоркінз безслідно зникла в тих місцях, де востаннє перебував Волдеморт. Містер Кравч зник також... і теж там. Було й третє зникнення. Та міністерству воно здається неважливим, оскільки стосується маґла. Його звали Френк Брайс, він жив у селі, де виріс Волдемортів батько, і його востаннє бачили десь у серпні. Розумієш, я, на відміну від більшості моїх друзів з міністерства, читаю маґлівські газети.

Дамблдор не зводив з Гаррі стурбованого погляду.

— Мені здається, що ці зникнення якось між собою пов'язані. Міністерство не погоджується — ти, мабуть, чув, поки чекав біля кабінету.

Гаррі кивнув. Знову запала тиша. Дамблдор продовжував видобувати думки. Гаррі зрозумів, що може вже йти, але цікавість не давала йому встати зі стільця.

— Професоре, — озвався він знову.

— Що, Гаррі? — мовив Дамблдор.

— Чи не можна вас запитати... про той суд, на який я потрапив... у ситі спогадів?

— Можна, — неохоче кивнув Дамблдор. — Я бував на ньому багато разів, та деякі справи пригадуються частіше й чіткіше за інші... особливо зараз...

— Знаєте той процес, на якому ви мене знайшли? Суд над Кравчевим сином? Вони... вони говорили про батьків Невіла?