Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 118

— Ага... Ясно... — Мірта похмуро потерла пляму на підборідді. — І все ж... я б занурила яйце у воду. Так робив Седрик Діґорі.

— Ти за ним теж шпигувала? — знову обурився Гаррі. — Ти що, никаєш тут вечорами, підглядаючи, як старости купаються?

— Іноді, — лукаво сказала Мірта. — Але я жодного разу ні з ким не заговорила.

— Це для мене велика честь, — насуплено сказав Гаррі. — Заплющ очі!

Він переконався, що Мірта добре затулила долонями свої окуляри, потім виліз із ванни, обгорнувся рушником і пішов по яйце.

Коли він знову заліз у воду, Мірта подивилася крізь пальці й сказала:

— Відкрий його під водою!

Гаррі занурив яйце під пінисту поверхню води і відкрив... Цього разу ніщо не верещало. З-під води долинала булькотлива пісня, слів якої він не міг розібрати.

— Ти повинен ще й голову свою занурити! — Мірті дуже подобалося ним командувати. — Пірнай!

Гаррі набрав у груди повітря й присів. Тепер, опинившись на мармуровому дні наповненої бульбашками ванни, він чув хор надприродних голосів, що співали до нього з відкритого яйця:

Гаррі виплив нагору, розітнувши поверхню води, й відкинув з очей волосся.

— Ну що, чув? — спитала Мірта.

— Так... "Шукай нас там, де нашу пісню чути..." Не треба мене переконувати, що це... Стривай, треба послухати ще раз, — і він знову пірнув.

Гаррі довелося тричі прослухати пісню під водою, щоб запам'ятати слова. Він ще трохи побольбався у воді, напружено міркуючи, а Мірта сиділа й дивилася на нього.

— Я повинен шукати тих, хто не може говорити чи співати на суходолі, — задумливо сказав він. — Гм... хто ж це може бути?

— Ти такий повільний...

Він ще ніколи не бачив, щоб Плаксива Мірта була така радісна. Хіба що в той день, коли від багатозільної настійки Герміонине лице обросло шерстю і в неї з'явився котячий хвіст.

Гаррі розглядався по ванній кімнаті, думаючи... Якщо голоси можна почути лише під водою, то, цілком можливо, вони належать підводним істотам. Він виклав цю теорію Мірті, а та лише усміхнулася.

— Діґорі думав так само, — сказала вона. — Він лежав тут страшенно довго і говорив сам до себе. Довго-предовго. Що аж майже всі бульбашки полускали.

— Підводні... — протягнув Гаррі. — Мірто... Хто живе в озері, крім велетенського кальмара?

— Ну, різні... — сказала вона. — Іноді я там буваю... Часом мушу, бо не маю іншого виходу — якщо хтось змиє воду, коли я не очікую...

Намагаючись не думати про Плаксиву Мірту, котру змиває в озеро по трубі разом із вмістом унітаза, Гаррі промовив:

— І що ж там має людські голоси? Стривай... — Погляд Гаррі упав на зображення сплячої русалки на стіні:

— Мірто, а є там русалки з водяниками?

— О-о-о-о, дуже добре, — відповіла вона, поблискуючи окулярами. — У Діґорі на це пішло набагато більше часу! До того ж, це сталося тільки тоді, коли прокинулася вона, — з виразом величезної антипатії на сумному обличчі Мірта кивнула головою на русалку. — Коли вона почала хихотіти і хизуватися собою, і виставляти свої плавці...

— Я вгадав? — радісно вигукнув Гаррі. — Друге завдання — піти до озера і знайти там русалок з водяниками і... і...

Та раптом він зрозумів, що каже, і відчув, як радість вивітрилася з нього, наче хтось вийняв йому з живота корок. Він не дуже добре вмів плавати, а нагоди повчитися не траплялося. Дадлі, ще як вони обидва були малі, ходив на уроки плавання, але тітка Петунія та дядько Вернон, маючи, очевидно, надію, що Гаррі коли-небудь потоне, не потурбувалися відвести туди і його. Поплавати в цій ванні було дуже приємно, але ж озеро набагато більше і набагато глибше... а на дні живуть русалки й водяники...

— Мірто, — задумливо сказав Гаррі. — Як мені там дихати?

Після цих слів очі Мірти знову наповнилися слізьми.

— Як нетактовно! — пробурмотіла вона, намацуючи у своїй мантії хустинку.

— Що нетактовно? — спантеличено запитав Гаррі.

— Говорити при мені про дихання! — пронизливо вигукнула вона, і її голос луною відбився по кімнаті. — Коли я не можу... коли я вже не дихала... сто років... — вона заховала обличчя в хустинку і голосно висякалася.

Гаррі згадав, яка чутлива завжди була Мірта до всього, що стосувалося її смерті. Жоден інший зі знайомих привидів не робив з цього такої трагедії.

— Вибач, — нетерпляче сказав він. — Я не хотів... Я просто забув...

— Авжеж, звісно, немає нічого простішого, ніж забути про смерть Мірти, — сказала вона, ковтаючи сльози й дивлячись на нього запухлими очима. — Ніхто не сумував за мною навіть тоді, як я була ще жива. Моє тіло знайшли аж через багато-багато годин — я знаю, бо я там сиділа й чекала на них. Олива Горнбі зайшла в туалет і спитала: "Мірто, ти знову тут сидиш, набурмосившись? Професор Діпіт попросив пошукати тебе..." А потім вона побачила моє тіло... О-о-о-о, вона не забула цього аж до самої своєї смерті — я перевірила... Я її переслідувала всюди й нагадувала. Пам'ятаю, на весіллі її брата...

Та Гаррі не слухав. Він знову думав про пісню русалок та водяників. "Ми в тебе заберемо найцінніше". Це звучало так, наче вони збиралися щось у нього вкрасти, щось таке, що він захотів би повернути. Що ж вони збиралися забрати?

— ...і тоді вона пішла в Міністерство магії, щоб я перестала її переслідувати, тому я мусила повернутися сюди й жити у своєму туалеті.

— Як добре, — неуважно відгукнувся Гаррі. — Тепер я просунувся набагато далі, ніж був... Заплющ очі, я виходжу.

Він підняв яйце з дна ванни, виліз, витерся й знову одягнув піжаму та халат.

— А ти мене провідуватимеш у моєму туалеті? — сумовито запитала Плаксива Мірта, коли Гаррі підняв з підлоги плащ-невидимку.

— Ну.. Намагатимусь... — промовив Гаррі, хоч подумав, що зайшов би в Міртин туалет тільки тоді, якщо всі інші позакривають. — Па-па, Мірто... Дякую за допомогу.