Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі - Страница 7

Річард озирнувся, але нікого з правоохоронців не побачив. Він знав, що це ще нічого не означає. Якщо страж кордону побажає залишитися непоміченим, він може стояти у тебе на нозі, а ти його не побачиш.

Чейз затарабанив пальцями по руків'ю кинджала.

— Повір на слово, моїх хлопців тут немає.

— Гаразд. А чому ти думаєш, що Майкл неправий? Адже ж вбили батька Першого Радника.

Погляд Чейза висловив явне сумнів у розумовій повноцінності співрозмовника.

— Я тут кожного покидька знаю. Немає ніякої змови. Будь це правдою, тут, може, і почалася б потіха. Тільки боюся, що зараз я виступаю в ролі придворного лякала. Майкл велів мені постійно триматися на виду. — Погляд Чейза став жорсткішим. — А що стосується вбивства твого батька… Ми пройшли з Джорджем Сайфером довгий шлях, коли тебе ще в помині не було. Задовго до того, як виникли кордони. Він був гарною людиною, я пишався його дружбою. — В очах Чейза спалахнув гнів. — Я викрутив немало рук, розмовляючи з усяким набродом. — Він переступив з ноги на ногу, звично ковзнув поглядом по сторонах і повернувся до Річарда. Риси його обличчя спотворила лють. — Як слід викрутив. Можеш мені повірити, цим покидькам довелося дуже несолодко. Якщо б вони хоч щось знали, вони б і батька рідного заклали, аби скоріше закінчити наші приємні бесіди. Ні, Річард. Все марно. Ніхто нічого не знає. Зі мною такого ще не траплялося. Я вийшов на полювання і не зміг взяти слід. Запаху не чую.

Чейз склав руки на грудях і оглянув Річарда з голови до п'ят. В очах його майнула посмішка.

— До речі, про покидьків. Що з тобою сталося? Ти як дві краплі води схожий на будь-кого з моїх підопічних.

Річард швидко обмінявся поглядом зі своєю супутницею і подивився на Чейза.

— Ми були нагорі, в Мисливському лісі. — Він перейшов на шепіт. — На нас напала четвірка бандитів.

Чейз здивовано підняв брову.

— Невже хто-небудь з моїх приятелів?

Річард негативно похитав головою.

Чейз нахмурився.

— Куди ж вони поділися після зустрічі з вами?

— Ти знаєш стежку по верху Тупої гори?

— Зрозуміло.

— Вони там. Внизу, на скелях. Нам довелося з ними поговорити.

Чейз розвів руками і здивовано втупився на Келен і Річарда.

— Піду, гляну. — Його брови зійшлися у перенісся. — Як вам це вдалося?

Річард знову переглянувся з Келен.

— Думаю, нас захистили добрі духи.

Страж межі не намагався приховати недовіри.

— Гаразд, нехай так. Тільки не раджу розповідати цю байку Майклу. Боюся, він не повірить в добрих духів.

Чейз довго і уважно дивився на них.

— Якщо хочете, можете зупинитися у мене. Там вас ніхто не наважиться зачепити.

Річард був би радий прийняти його запрошення, але подумав про дітей Чейза. Ні до чого накликати на них небезпеку. Сперечатися не хотілося, тому він вдячно кивнув і заговорив про інше.

— Мабуть, нам пора. Майкл напевно звернув увагу, що мене до сих пір немає.

— Стривай, — зупинив його Чейз. — Тебе розшукував Зедд. Ти йому навіщось терміново знадобився. Він здорово стурбований. Каже, це дуже важливо.

Річард глянув на небо і знову побачив хмару, яка нагадувала змію.

— Мені теж не завадило б з ним поговорити.

Він попрямував було до будинку, але Чейз ще не скінчив.

— Річард! — Погляд одного пропалював юнака наскрізь. — Скажи-но, а що це ти втратив у Верхньому Мисливському лісі?

— Те ж, що й ти. Я намагався винюхати слід, — спокійно відповів Річард.

Погляд Чейза пом'якшав, в ньому з'явилася звичайна насмішкуватість.

— І як? Почув?

Річард кивнув і показав ужалену руку.

— Вони кусючі.

Розпрощавшись з Чейзом, Річард і Келен влилися в загальний потік запрошених і через парадний вхід попрямували по мармурових сходах в розкішний приймальний зал.

Річарда завжди більше приваблювала теплота дерева, але брат стверджував, що побудувати дерев'яний будинок — справа нехитра. На це здатний будь-який голодранець. А ось для того, щоб звести будівлю з мармуру, потрібно праця десятків, якщо не сотень ледарів, що задовольняються дерев'яними хатинами. Річард пам'ятав часи, коли жива була мама, а вони возилися з братом в піску і зводили цілі міста та надійні фортеці з палок. Тоді Майкл допомагав йому. Як би йому хотілося, щоб і зараз він міг розраховувати на допомогу брата!

Рідкісні знайомі з числа гостей вітали Річарда порожньою натягнутою посмішкою або квапливим потиском руки. Келен же була чужинкою. Тому Річарда не дуже дивувала спокійна впевненість, з якою та трималася в світському суспільстві. Йому вже приходило в голову, що його нова знайома належить до знатного роду. Наймані вбивці не полюють за простими людьми.

Річард помітив, як важко йому посміхатися старим знайомим. Якщо чутки про чудовиськ, що з'являються з-за кордону, підтвердяться, Вестландцям загрожують чималоо небезпек. Жителі прикордонних селищ уже не ризикують ночами виходити з будинків. Подейкують, ніби останнім часом біля кордону стали знаходити обгризені людські останки. До сих пір він вважав, що ці люди померли своєю смертю, а вже потім їхні тіла стали здобиччю диких звірів. Таке траплялося завжди, і нічого страшного він тут не знаходив. Річарду заперечували, що цього разу мова йде не про диких звірів, а про чудовиськ які спускаються з неба. Він тільки посміювався над подібними забобонами.

До сьогоднішнього дня.

Юнака охопило почуття самотності. Навколо веселилася на дозвіллі світська публіка, а він був збентежений і пригнічений і нічого не міг з собою вдіяти. До кого звернутися за порадою? Хіба що до Келен? Вона одночасно і притягувала Річарда, і лякала його. Варто було згадати сутичку на Тупій горі, і відразу неприємний холодок піднімався звідкись зі дна душі. Йому хотілося піти звідси і відвести з собою Келен.

Можливо, Зедд знає, що робити. У ті часи, коли кордону ще не існувало, Зедд жив в Серединних Землях. Старий мало кому про це розповідав. Річарда мучило незрозуміле передчуття, близьке до впевненості, що все, що відбувалося тепер біля кордону має якесь відношення до вбивства батька, а смерть батька, в свою чергу, якимось чином пов'язана з його власною таємницею. Таємницею, яку батько довірив тільки йому. Йому одному і більше нікому.

Келен поклала долоню йому на руку.

— Вибач, я не знала… про твого батька. Мені дуже шкода.

Страшні події дня ненадовго заступили думки про батька, але розмова з Чейзом знову роз'ятрила рану. Річард ледь знизав плечима.

— Дякую.

Він почекав, поки мимо них не пройшла чергова гостя, розряджена в дорогі сині шовки, прикрашені білим мереживом. Річард навмисно опустив очі, бажаючи уникнути світських посмішок і порожніх розмов.

— Це трапилося три тижні тому.

Він в скупих словах повідав Келен про ті страшні події. Її очі засвітилися співчуттям.

— Мені дуже шкода, Річарде. Може, тобі краще побути одному?

Він насилу видавив посмішку.

— Ні, все в порядку. Я вже достатньо часу провів на самоті. Коли поруч друг, з яким можна поговорити, це тільки допомагає.

Келен відповіла ледь помітною посмішкою, і вони стали просуватися далі крізь натовп запрошених. Річард гадав, куди міг подітися брат. Дивно, що його до цих пір не видно.

У юнака зовсім пропав апетит, але він пам'ятав, що Келен вже два дні нічого не їла. При цьому вона поглядала на столи, заставлені наїдками, з такою байдужістю, що Річард захопився її завидним самовладанням.

До нього долинули спокусливі запахи делікатесів, і Річард зрозумів, що і сам не проти підкріпитися.

— Зголодніла? — Тихенько запитав він.

— Дуже.

Він підвів її до довгого столу, що ломився від страв. Чого там тільки не було! Димляча печеня, гаряча картопля, копчена риба, курчата, індички, всілякі салати, овочеві, м'ясні та цибульні супи, скибки хліба, сир, пироги, свіжі фрукти, тістечка, різноманітні вина, ель. Навколо столу проворно снували слуги, миттєво поповнюючи забрані страви.

Келен з цікавістю оглянула дівчат-служниць.