Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 82

- Це правда, що Кованько якийсь навіжений. Цікаво б подивиться на його, який він на масть, - сказала Галя.

- Побачиш незабаром, бо як перечує через когось, що я в Києві, то й зараз прибіжить, - сказав Радюк.

- Цей Кованько чогось вже й не припав мені до вподоби, хоч я його ще й не бачила в вічі.

- На його часом находить якийсь нервовий пароксизм жартів. Коли вже почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й ніби не має сили накинуть на себе гнуздечку. Це все одно, що істеричний сміх, - сказав Дунін-Левченко.

- Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був він в гімназії, то чіплявсь з жартами до своїх двох менших братів так, що вони його зненавиділи, й не говорили з ним, і не здоровкались з ним.

- Це, справді, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже чогось не люблю цієї нахабної людини, - сказала Галя.

- А вже як розвеселиться та розрегочеться чого, то реготить та реготить, чи є чого, чи й нема, неначе з ним трапилась якась істерична хвороба. Я вважаю на ці пароксизми його смішків та жартів як на щось хоробливе, - сказав Дунін-Левченко.

- Між нашими усяковими штукарями буває велика різнація, бо вони не однакові, - сказав Радюк.

Не встиг він скінчить своєї розмови, як раптом одчинились двері і в кімнату неначе вплигнув Кованько. Він осміхавсь, піднявши високо вгору вуса й верхню повну рожеву губу. Широкі й подовжасті білі зуби виставились усі, ніби на показ, неначе він ніс їх на своєму виду поперед себе й показував усім, наче на показ. Галя тільки й примітила передніше, ніж самого гостя, ті широкі зуби, неначе лопатні.

- Вечір добрий, пане господарю! Не ждав, не сподівавсь? А ми й тут! Чи ви раді, чи не раді гостеві, а ми вже й тут! - говорив і сміявсь Кованько.

- Раді, раді! Просимо до чаю! Будь гостем в нашій господі! - просив Радюк. - А оце рекомендую тобі свою молоденьку жінку, хуторянку Ганну Іванівну Радючку.

- Чув, чув! Я все чую, бо мені бог таке чутке вушко дав зроду, - говорив Кованько, подаючи Галі руку, і здушив її за пальці так здорово, що вона трохи не крикнула й не підскочила.

- Я радий, дуже радий з вами познайомиться, - промовив Кованько.

- І я рада бачить і знати товаришів мого чоловіка. Сідайте ж в нас!

- "Щоб старости сідали", як приказують в Масюківці, - сказав Радюк.

- Ну, трохи ще рано дбать за старостів! Треба підождать, доки трохи виясниться, - сказав Кованько, привітавшись до Дуніна-Левченка.

Галя почервоніла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й поставила перед гостем.

- Та як в вас тут гарненько в кімнатах! І рушники на образах, та ще як гарно повишивані. Це, певно, ви, Ганно Іванівно, навезли з села. Як веселенько од їх в кімнаті! - говорив Кованько.

- Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, - обізвалась Галя.

- Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я міська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зілля, чи якесь зело? - сказав Кованько.

- Може, васильки, гвоздики та чорнобривці? - сказала Галя.

- Так, так! Васильки та якісь ґудзики, чи гвоздики. Я колись був на селі й заглядав в хати через поріг, то бачив за образами щось натикане таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не придививсь: чи пшениця, чи просо, чи морква, чи якісь будяки. Здається, стриміли там і будяки та якісь колючки, - говорив і реготавсь Кованько.

- Та то, певно, ви бачили за образами маковійове зілля: колючки - то сизі миколайки та петрові батоги, - сказала Галя.

- Певно, батоги, бо були довгі, аж теліпались по стіні, - говорив Кованько.

- Ну, ти вже справді наговорив три мішки гречаної вовни про свячене маковійове зілля. Ще добре, що тебе не чує наша сусіда, панія Висока. Вона б оце дала тобі джосу за свячене зілля та зело. Це ж для неї був би страшний лібералізм! - сказав Радюк.

- Я, сказати по правді, не тямлю смаку та поезії в цих свячених сільських зіллях та зелах та й поезії самого села, хоч і моя мати носить святить зілля на маковія, [91] - сказав Кованько.

- Бо в вас, городян, нема вже народної сільської поезії. В вас це все вже видихалось, - сказав Радюк. - Ви не тямите справжньої поезії села, хоч і посилаєте святить зілля на маковія; ви вже потроху втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозуміть дух сільської поезії, - сказав Радюк.

- Ви кажете, що не тямите поезії села, а я й сплю й бачу свою Масюківку. Приміла б, летіла туди оце таки зараз, і вже й не знаю, чи звикну я до вашого Києва, - сказала Галя.

- То тим, що ви зросли в селі, - говорив гість. - А я городянин з діда, й прадіда, й прапрадіда.

Кованько пив чай стакан за стаканом і тріскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, він добре виголодавсь.

Галя прикмітила це, догадалась, що він голодний, пішла в комірчину й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столі, припрошуючи гостей закусить. Потім винесла пляшку червоного вина й поставила на столі.

- Оцю сільську поезію я люблю і вважаю на неї більше, ніж на усяке поетичне зілля. Страх як люблю сільську шинку, печену в житньому коржі! Люблю, що вона пахне колендрою, - говорив Кованько, одкраявши здоровий шмат.

Він заходивсь уплітать шинку на весь рот, на всі свої здорові зуби. Шинка зникла в здоровому роті, неначе вій кидав її в вершу або в лантух. Білі здорові зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в роті. Щось животинне було примітне в його здоровому апетиті, в завзятій праці пащекою та щелепами. Здавалось, ніби то вовк наминав вівцю.

Од цікавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя; вона цікаво кмітила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та широкими губищами.

- Чи ви напитали собі яку службу, чи й досі козакуєте та бурлакуєте? - спитав в Кованька Дунін-Левченко.

- Шукаю і вже неначебто й напитав, - говорив Кованько, не перестаючи махать зубами. - Обридло тинятись без роботи.

- Чи добре ж місце напитав собі? - спитав Радюк.

- Авжеж добре! Я не шукаю місця внизу, а прямо зверху: або столоначальника, або якогось директора, чи предсідателя, щоб, бач, швидше потрапить в губернатори, - говорив Кованько й разом з тим і їв, і сміявсь.

- Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче місце, - сказав Радюк.

- Або таке місце, або ніякого! Я оце й молоду собі назнав. Візьму за нею прездоровий дім, пишно обставлений. На горищі стоїть казан з водою, а з казана вода проведена в крани і в пекарні, і в умивальні, і скрізь по дворі, і в станю, і в возовню, і в льох.

- Навіщо ж та вода в возовні та в льоху? - спитала Галя, сміючись.

- А щоб діжки та кадовби з варивом наливать! Хіба ж цього не потрібно?

- Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домі вода тече не з горища, а з долу, як по долині на мочарах на.Либеді, де в хатах вода тече з джерел, так що в хаті буває на долівці криниця, а в сінях ставок; ще там і качки плавають та полощуться, - жартував Радюк.

- Овва! Візьму я такий дурний дім! Знайшов дурня. Це вже було б надто багато догоди в домі. А який екіпаж я беру! Які баскі коні беру в придане! То не ваші сільські доморослі шкапи свого хову, а заводського хову, - говорив Кованько.

- Ви й справді оце женитесь? - спитала Галя.

- Атож! Навіщо мені вас дурить чи ману пускати на людей? Я оце незабаром оженюсь, бо маю вже на приміті гарненьку дівчину.

- А та дівчина не піднесе вам часом печеного гарбуза? - спитав Дунін-Левченко.

- Я й гадки про гарбуза не маю, та ще й печеного: прийшов, побачив, побідив, - говорив Кованько.

- А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про це спитать? - говорив Радюк.

- Не скажу, нехай кортить! - потім скажу.

- Скажи по правді, чи ти справді вже знайшов місце, бо оце й мені доведеться десь його шукати, - сказав Радюк.

- Буцімбито так, що й знайшов, але як не посадовлять мене за столоначальника, то я на інше місце ще й не сяду. Я вже настоятель на одно таке місце, - говорив Кованько.