Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 80

Ввечері стара мати лежала на ліжку аж бліда, аж тлінна, трохи не стогнала, така була втомлена од того клопоту та біганини. В неї судомило ноги і все тіло обважніло, неначе од якоїсь важкої хвороби.

Аж другого дня скінчилась та біганина. Аж перед вечором Олександра Остапівна й Галя вже зовсім скупились і поодвозили усі закупки на квартиру. З ними пішла дивиться на квартиру й Ликерія Петрівна. Стара мати загадала зятеві зараз-таки почіплять образи, а Галя почіпляла вишивані рушники й пообвішувала ними обидва образи, котрими старі її благословили, ще й лампадку почепила в кутку перед образами.

В матері чогось була думка, щоб часом вольнодумний зять не поставив, в куточку іншого будліякого образа з іншого якогось культу або з культу Рибачкової обоженої Маргарити вкупі з Фаустом та з поцілунками. Ще раз мати окинула оком світлицю, чи все було гаразд, неначе вона сама налагодилась тутечки доживать віку; і всі вкупі вернулись в гостиницю, щоб перебуть вечір та останню ніч. Стара мати й Ликерія Петрівна були такі потомлені, що ледве волокли ноги.

- Ой, коли б вже швидше тікать додому з цього Києва! - говорив старий батько. - Цей Київ втомить тебе, неначе лиха година.

А мати сиділа та журилась. Важка дума неначе похилила її голову трохи не на самі груди: завтра вранці треба було розпрощаться з дочкою.

Напились чаю мовчки, невесело. Усі були й потомлені, й змучені. Усі зарані розійшлись на спочинок, бо вранці треба було раненько вставать та виряджаться в дорогу. Усі спали міцним сном, потомлені клопотами. Одна Масючка спала тривожним легким сном, як людина ніби спить і неначе не спить і через сон почуває і втому та клопіт минувшего дня, і журбу, і жаль на серці. Рано-вранці усі заворушились в кімнатах, ще як почало зоряти й дніть. Почали лаштуваться, та виноситься, та вкладатись. Знов почалась довга без міри та клопітна біганина та тяганина.

Знов три наймити й послушники завештались по коридорах, неначе посунулась весільна перезва. Напившись чаю та влаштувавши й навантаживши повозки, усі стали перед образами й почали хреститься та молитись на дорогу, щоб бог дав добру путь.

Стара мати, обернувшись до образів, плакала, неначе мала дитина. Галя й собі почала плакать. Мати вхопила дочку за голову, припала плечем до її плеча й нічого не говорила, тільки хлипала.

- Та не плачте-бо, а то ще й я оце заплачу! - крикнула Ликерія Петрівна. - Хіба ж ви оце таки справді навіки розлучаєтесь? Схочете, то через тиждень ізнов побачитесь.

- Прощай, дочко! Тепер в мене в покоях будуть без тебе й стіни німі, й вікна невидющі, - обізвалась мати.

- Ще що вигадайте! Не плачте, бо я ладна приїздить до вас хоч щодня на оденки, і з гребенем, із днищем, і з кужелем. Будемо балакать та якось себе розважимо, - пробувала розважать панія Висока жартами.

Але при останніх словах в неї затрусивсь голос, і вона ніби вже ковтала й слова, і жарти, неначе щось здавило її в горлі. І несподівано покотились по щоках сльози, неначе горошинки.

Поцілувавшись з Галею на прощання, вона не вдержалась і собі заплакала.

Усі повиходили на подвір'я смутні, аж сумні, і знов почали прощаться, готуючись сісти на повозки.

- Переїжджайте, зятю, до нас на прожиття та й будемо гуртом хазяйнувать, бо мені важко буде звикати без дочки в хаті, - сказала Масючка.

- Ох, мамо! Мені либонь швидше книжки або папери в руки, ніж сільське хазяйство. Надісь, поганий з мене був би хазяїн, - сказав зять.

- Це, бачте, так! - обізвавсь Масюк з повозки. - Хто усе з книжками носиться, з того не вийде добрий господар, а хто дуже добрий господар та піклується цією справою, той книжки і в руки не бере; в того книжок і заводу нема в домі. Беріться за що одно, але туди кладіть вже й усю свою душу! - гукав старий з воза в брамі, махаючи картузом на прощання.

"Це правда! Туди покладу всю свою душу, усі свої мрії, усі свої поривання, туди - в книжку, в науки, в просвітність рідного краю й темних мас!" - майнула думка в молодого зятя.

- Прощайте! Зоставайтесь здорові! - гукнув батько з воза в брамі. - Та коли приїдете до нас, то не забудьте привезти мені усяких українських книжок. Я тільки їх залюбки й читаю. Господи, споспішай і спострічай! Дай боже час добрий!

- Щасливої дороги! - гукав зять з двора.

Другого дня перед вечором молодий хазяїн з своєю жінкою сиділи в світлиці за столом за чаєм. Чистенька невеличка світлиця аж лисніла в майському теплому світі, що лився через вікна й грав на чистій, недавно помальованій підлозі. Галя була зроду чепурна та чистючка, як і її мати. В покоях було гарно прибрано.

На двох образах в кутку Галя почіпляла повишивані взорцями рушники. Над столиком висіло чимале нове дзеркало, а коло його по обидва боки так само висіли на цвяшках чисті вишивані рушники й ніби ще більше звеселяли й так світлу та веселу горницю. Під дзеркалом лежали тільки що накуплені нові книжки: перший том Лассаля [87] на німецькій мові та інші наукові книжки, що їх Радюк купив для себе, й Шпільгагенове [88] "Лавами та рядками" та всякі Діккенсові [89] утвори, куплені для Галі, котрих вона ще не мала спроможності прочитать на селі.

- Я оце радий, що ти, Галю, вже перестала журиться та сумувать за своїми. Поживеш в Києві, то й звикнеш, - сказав Павло Антонович, мостячись на стільці, ближче до самовара.

- Мушу звикать. Милі батько й мати, а милий ще миліший, як кажуть на селі. Оце й мені довелось в Києві звикать до того милого. Якби не ти, мій милий, я, здається, зроду-звіку не виїхала б з Масюківки, з батькової господи, не то що до Києва, а хоч і до Парижа. Мені наша Масюківка вдесятеро краща од Києва, не то що од Парижа, - говорила Галя, засипаючи чай в новісінький чайник.

- То ти, певно, по своїй вдачі вже призначена для села, бо ти там родилась, там і зросла. А тим часом тобі судилась інша доля: будеш зо мною вештаться по усяких містах; мусиш стать городянкою.

Галя поставила чайник на самовар і похилила голову. Перед нею ніби майнули якісь невидані інші міста в якомусь далекому краї, міста чужі, з іншими людьми, і вона на хвилину задумалась.

- От я вчора подав по міській пошті листа до Дуніна-Левченка, дав звістку про моє нове житло, то треба його й сподіваться. Цей прибіжить швидко. Чи є пак в нас що на закуску? - спитав Павло Антонович в Галі.

- Є ще цілісіньке плічко шинки. А за паляницями можна й послать, - сказала Галя.

Не встигли вони випить по стакану чаю, як у двері почувся крик.

Полковник стояв на порозі й чогось кричав на дворника.

- Вже наш полковник викотив свою гармату й гуркав на подвір'ї, - сказав Радюк, заглядаючи в вікно. - Цікаво знать, на кого це він націляється, щоб стрілять.

- Може, влучає в наші вікна? Може, це він якраз на нас хоче шпурлять кулями за якусь провину? - сказала Галя, оглянувшись до вікна.

- Хвалить бога, не на нас. Бог хранив якось! Це він стріляє на свого пришелепуватого дворника. А ондечки в хвіртку входить наш Дунін-Левченко. Одже ж якраз він потрапить під кулі!

- Ой, лишечко! Ще, борони боже, й поляже отам надворі під кулями! - бідкалась Галя жартовливо.

Незабаром в світлицю вступив Дунін-Левченко й поздоровкавсь.

Його попросили сідати за стіл.

- Що це в вас за хазяїн такий крикливий та галасливий? - спитав гість.

- Та це ми отут оселились і справді неначе під самою твердинею та під рулками гармат, - сміявсь Радюк, - наш господар дуже опришкуватий та якийсь заводіяка: страх як любить стрілять! - сказав Радюк.

- Я боялась, що й ви так і покотитесь під його кулями, - сказала Галя, наливши стакан чаю й подаючи гостеві.

- В мене й не трудно влучить. Влучив би одразу, бо я не дуже-то швидкий: несплоха втік би й далеко б не забіг, - сказав гість, осміхаючись.