Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 7

- Та виходьте, не бійтесь! Я вас виведу на вулицю, - запрошував їх Сухобрус.

- Еге, так і вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! - обізвався Дашкович.

- Та я не ректор! Я Сухобрус! - говорив Сухобрус, сміючись. Він догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й сміялись.

- Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. - І вони справді вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.

- Еге, паничі, мабуть, не потрапили через братську стіну та зайшли до Сухобруса в гості. Просимо ж до господи! Будьте в мене гістьми, коли зайшли до моєї оселі, хоч і поневолі.

Дуже чудна й несподівана притичина протверезила студентів. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на їх студентське життя. Сухобрус втішав, просив не тривожиться. Він казав, що сам бачив не раз, як студенти цілою купою плигали через братську стіну, і вважав те за звичайну річ.

Марта й Степанида притаїлись за кущами рожі в той час, як батько повів студентів до світлиці. Вони пішли слідком за ними, дуже цікаві подивиться, які то студенти: вони знали на вид сливе кожного.

Сухобрус звелів подати до світлиці світло й запросив їх у хату. Студенти переступили поріг незнайомого дому й побачили у вічі незнайомого чоловіка. Чиста велика світлиця, з поодчиненими вікнами, дуже добре освічена, свіжа, од повітря ночі, повна пахощів резеди, зовсім вигнала їм хміль з голови, їм стало сором й совісно; вони почали рекомендуваться.

- Нічого, нічого - те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Ніхто в академії не знатиме про те, - так втішав їх хазяїн. - Прошу ж сідати в моїй господі. А от і мої дочки. Це старша, Марта Сидорівна, а це менша, Степанида Сидорівна! Я вас добре знаю, бо ви півчі.

У світлицю ввійшли обидві дочки, високі, рівні, чорняві, в тих самих білих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськім садку. Студенти зараз їх упізнали, а вони студентів. Студенти почали рекомендуваться й червоніли, невважаючи на хміль у голові.

- А ми сьогодні бачили вас у садку, - загримів басом Воздвиженський. Панни хотіли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали.

- О, ми сьогодні дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досі гуляли ще у своєму садку, - обізвалась Марта Сидорівна.

- Яка гарна погода сьогодні, - ледве промовив Дашкович.

- Дуже добра погода! - обізвалась Степанида.

- Зрання було тихо і серед дня тихо, - говорив Дашкович.

- І вечір був тихий. Ми й досі з сестрою гуляли в садку, - говорила Степанида, спустивши очі вниз.

- А вас звуть у нас пальмами, - одрубав Воздвиженський басом.

- Якими пальмами? - спитала Марта.

- Пальмами! - одказав Воздвиженський. - Бо ви такі високі й гарні, як пальми.

- Далеко нам до пальм, - обізвалась Степанида, - спасибі за комплімент!

Обидві панни сиділи, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидві почервоніли, як Воздвиженський назвав їх пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осміхнулись.

Тим часом батько звелів наставить самовар і готувать закуску. Він був дуже радий тому випадкові й гостям. Між міщанами й купцями на Подолі студент академії має високу репутацію, як людина з великим розумом і з просвітою. Вони знали академістів по проповідях у Братському монастирі, а найбільше в п'ятниці великого посту, коли збирались на пасію сотні киян. Стара, давня репутація Могилянської академії зоставила велику силу впливу на киян і до нашого часу. Давши загад у пекарні, Сухобрус увійшов до гостей. На йому був новий синій довгополий сіртук з великими ґудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-під котрої розлягались широкі білі викладчасті комірчики, неначе великі вуха.

- Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госіі, хоч і пізньої доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрі? - казав Сухобрус.

- Були в гостях... та випили по одній та по другій... - промовив Воздвиженський.

- Молодим людям і молода річ. І ми колись були молоді, то й подвизалися, а тепер, як старість налягла на плечі, то й не до подвигів.

Сухобрус приспособлявся до вчених людей і силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись "Патерика" і "Житій", він закидав на церковний язик.

- Як ваш хор гарно співає, - несміливо промовила Марта.

- Ви, мабуть, співаєте? - спитав Сухобрус Воздвиженського.

- Співаю басом, як можете догадуваться по моїй розмові, - промовив Воздвиженський і гуркнув басом зумисне голосніше, щоб показати свій голос.

- Який концерт буде цієї неділі, чи "Возведох", чи "Гласом моїм"? - спитав Сухобрус, як чоловік, розуміючий діло, і навіть закинув ногу на ногу, приймаючи академічну позу.

- Здається, "Возлюблю тя, господи", - обізвався Дашкович.

- Чи не будете коли співать двохорного концерту? Як я люблю такі концерти! - говорив Сухобрус. - От, як у семінарії на "вербу" [27] криконуть на два хори "Кто бог велій"! Чудо, диво! Один хор загримить "Кто"! а другий знов підхопить "Кто"! та ще й підправить. Ой! Господи, як гарно!

- Ми співаємо тихіші концерти, - промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертів.

- І я люблю тихі, мелодичні концерти, - промовила Степанида, ледве підіймаючи вії і знов спустивши їх на щоки.

Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кімнати наливать чай і незабаром принесли стакани для гостей. Свіжа ніч, міцний чай зовсім провітрили паничів. Вони навіть були раді, що так негадане прийшлось познайомиться з пальмами.

Всі посідали коло стола на канапі. В одчинені вікна заглянув червоний, великий, як діжа, місяць, підіймаючись з Дніпра ніби прямо на печерські гори. Сухобрусівни в хаті були багато кращі, ніж у церкві в своїх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро київське: більше кругле, ніж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим підборіддям, з невеликими темними очима. Ніс її був чисто міщанський: дуже тонкий, рівний, але недовгий, з тонісінькими прозорими ніздрями. Брови були високі й на кінчиках дуже тоненькі, як шнурочки.

Старша, Марта, мала багато грубіші пружки лиця, скидалась на сільську молодицю. В неї брови були товсті, очі великі. Таке лице буває дуже гарне на сцені, здалеки, при світлі ламп. У червонім намисті, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.

Розмова стала веселою, невважаючи на пізню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очі додолу і очевидячки хотіли вдати з себе дуже добрих і спокійних. Дуже цікавий чоловік зараз упізнав би той голос підсолоджений, ті очі, зумисне спущені вниз, впізнав би природжену вдачу й підроблену.

- Чи весело гуляли сьогодні в садку? - спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, і так швидко спустила вії, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як віск.

- Дуже було тісно на першій алеї! Так тісно, хоч людей розпихай, як у церкві, - одказав він. І йому дуже хотілось, щоб вона знов одслонила віка й блиснула очима.

- І чом би пак не гуляти всім на бокових алеях! - промовив він знов до неї. - Ні! лізуть усі на першу алею, та й годі!

- Коли ж на бокових алеях гуляють самі міщанки та наймички, - обізвалась Степанида. - Якось ніяково туди мішаться, бо всі сміялись би.

- Нехай сміються! - одрубав Воздвиженський. - Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.

- Коли ж нам не можна буть нами, - лукаво промовила Марта і знов скоса блиснула очима.

- Чи багацько наук читають у вас в академії? - спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнішого.

- Ой, багацько! Так що й полічить трудно! - І Дашкович почав перелічувать деякі науки, само по собі для звичайності.

- Ой, як багацько! І якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас така наука "Печорський патерик"? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас...