Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 45

- Добридень вам, Олександре Остапівно! Правда, несподіваний гість? Чи не правда моя? - промовила Висока та все чогось поглядала на стелю, а не під ноги, та й спіткнулась на кошик з яблуками.

- Доброго здоров'я, Ликеріє Петрівно! - промовила Масючка разом з дочкою й Радюком.

- Чи це пак у вас їдять яблука до спаса ? [74] - спитала Висока, докоряючи й не дивлячись ні на кого.

Масючка трохи насупила брови й нічого не одказала.

- О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як і після спаса, - весело промовив Радюк і з тими словами нахилився до кошика, взяв троє яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галі, а третє поклав на тарілку і підніс Ликерії Петрівні. Вона зобидилась...

- Що це ви, Павле Антоновичу! Чи маєте мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок спокушаєте.

Галя засміялась і зумисне почала їсти яблуко, потім взяла й друге. Панії Високій та річ зовсім не сподобалась. Вона сіла на канапі й почала розвірчувать голову з вуаля.

- Прошу покірно до снідання! - промовила хазяйка до Високої.

- Дякую вам дуже, я вже снідала, - промовила Висока та все розвірчувалась та чепурилась.

Увійшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишні й поприбирала з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачісувавсь й увійшов у світлицю.

- Де це ви, Іване Корнійовичу, так довго були?

- Та це, правду сказать, все прибирався до вас, - промовив, жартуючи, Масюк.

- От і до мене! - кокетливо обізвалась Висока.

- Тільки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час: саме жнива.

Панія Висока трохи прижмурила очі й глянула на Масюкове лице. Вуса були зовсім не позакручувані й висіли, неначе у якогось діда-пасічника.

- Негарно, не до ладу... - неначе до себе промовляла Висока та все прижмурювала очі й скоса дивилась на Радюка.

Радюк був дуже радий приїзду Високої. В світлиці з'явилась чужа людина; стало трохи людніше. Йому так забажалось на самоті хоч трошки побалакать з Галею щиро, як балакає молодий хлопець, що вже кохає молоду дівчину. Він сів коло Галі й почав тихо розмовляти з нею.

- А я записав ту гарну пісню, що ви співали в садочку, - промовив Радюк, - і вже вмію її. Я тієї пісні ніколи не забуду.

- Чи вже ж умієте? - спитала Галя; несміливо; одначе в неї вже не було потягу до того, щоб зняться з місця і втекти.

- Вмію, бо вона в мене записана тут у книжечці, - промовив Радюк і аж двічі показав пальцем на ліву кишеню в сіртуці, котра якраз припадала проти серця.

Галине лице так і засяло, так і зацвіло. Вона повела очима слідком за пальцем, потім бистро глянула йому просто в вічі своїми чудовими карими очима й стріла його очі. Вона вперше так близько дивилась йому в очі. Його краса, якої вона ще й не бачила на хуторах, так і запалила її серце. І жаль, і сміх, і сльози, й пісня так і обняли її душу.

А Радюк тихесенько почав співать, і не так співати, як промовлять ту пісню, що вона співала в вишнях:

- От вже й пісні співають! їй-богу, співають! - промовила панія Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи своїм веселим лицем у той куток, де сиділи молоді.

- Приставайте й ви до нас! - промовив до неї Радюк дуже весело.

- Куди вже мені тепер співать! Як була я з моїм небіжчиком капітаном на Дунаї, то от коли я співала! Було як стану на одному боці Дунаю та заспіваю пісні, то турки по другім боці було збігаються та слухають! Таки так, прокляті, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пісня так було й ллється понад Дунаєм, аж мій небіжчик капітан було мене спиняє.

Всі осміхнулись, бо не дуже йняли віри тому, хоч старі й знали, що Висока й справді мала колись дуже гарний голос і тепер часом співала з молодими з великою охотою.

- То ви, Ликеріє Петрівно, бачу, були й за границею? - спитав Радюк,

- Атож! була й за границею і таки надивилась на своєму віку на всяких людей. Яких тільки людей я не бачила за Дунаєм! Бо по світі бувать не те, що в хуторі вік звікувать, - промовила Ликерія Петрівна і якось напиндючилась і закинула гордо голову, аж у неї на шиї показалось воло.

- Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькій? - спитав Масюк, жартуючи.

- А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькій. Мій небіжчик "копитан" таки навчився по-турецькій і було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванській я вміла колись, та вже забула тепер; а поки жив мій капітан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тільки зоставив свою кавалерію та капітанські документи, що тепер лежать за... в мене в камоді.

- Та за образами! - промовив, сміючись, Масюк. - Хіба ж за образами їм не можна лежать?

- От і за образами! Бозна-чого наговорите ви, Іване Корнійовичу! Хіба ж я таки світу не бачила, щоб не знала, куди сховать свої капітанські документи й хрести мого небіжчика.

Панія Висока хотіла піддержать свою репутацію капітанші й часто любила нагадувать сусідам ні з сього ні з того про чин та капітанські документи свого чоловіка. З тієї кавалерії і з тих документів сміялися-таки їй в вічі.

- От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерія Петрівна почнуть розказувать за ті далекі краї за границею, так є що послухать! - промовила Галя до Радюка.

Радюк попросив Високу розказать про Дунайські краї, почав її розпитувать, і Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабію, Молдавію, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацікавила всіх. І старі, й молоді слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для читання, Галя слухала її, ніби цікаву книжку читала.

- Одначе слово по слову, а день іде, а час минає. Чи не час нам, жінко, обідати? - промовив Масюк.

- Про мене, в мене обід готовий, ще й пирогів свіжих наготувала доконче задля Ликерії Петрівни, бо я знаю, що ви любите пироги і вмієте їх готувать.

- І! де вже вмію! Колись, може, вміла, а тепер, може, й забула.

- Хоч, може, й забули, а ваші пироги перші на цілий повіт, - промовила Масючка.

- Перші на цілу губернію! - додав Масюк. Ликерія Петрівна аж засоромилась і чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справді видержать сміливо конкуренцію.

Всі заворушились по світлиці. Ликерія Петрівна встала і, піднявши голову, хотіла проходиться по світлиці. Але вона зирнула через двері в кімнату й побачила там на жердочці клубки, півмітки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.

- Ой, яка ж ваша чудова основа, яке піткання! - аж крикнула панія Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побігла до клубків, до основи, аж довгий хвіст од її сукні підобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню і вже більш їх не виймала. З тими окулярами сховалась і пиха пані Високої, і вона вийшла до світлиці якось натуральніше: веселою, привітною, якою вона була завсегда в себе вдома.

Тим часом хазяйка з дочкою готували стіл. На столі з'явились пироги, пухкі, пахучі, прямо з печі.

- А що, чи напечете таких? - спитав Масюк в панії Високої.

- Може, й не напечу, - тихо промовила вона, розломивши пиріг й оглядаючи його з усіх боків, її трохи брала зависність, що сусіді добре вдалися пироги...

Всі сіли за стіл. Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать і присилувала сісти за стіл. Радюк сів коло Галі. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набік, на двері, як роблять сільські соромливі дівчата, а сміливо піднімала на Радюка очі, як він почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про сусід.