Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 40

З кімнати вийшов єврей. Він був рудий, аж червоний. Шорстке, неначе дрйтяне, волосся на голові позакручувалось густими кучерями. Чорна ярмулка ледве держалась на кучерях, ніби на пружинах. Чорні хитрі очі блискали, бігали, крутились, як вертівся й сам Дувид. Рудий Дувид був в'їдливий, як оса, чіплявся до всіх. Він говорив по-українській, не шепеляючи, говорив чистою народною мовою, навіть з народним жартом, з сіллю народної мови. Дувид неначе грав роль мужика, зачіпаючи селян.

Вийшовши надвір, Дувид вглядів купку чоловіків.

- Та зайдіть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хліба-солі! - сказав Дувид і штовхнув жартовливо плечем одного чоловіка.

- Геть, невіро! не пхайся! - одказав чоловік.

- Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдіть-бо, та побалакаємо! - сказав Дувид і пхнув того дядька ззаду в спину обома руками просто в шинк. Чоловік торсонув плечима Дувида.

- Ще й грається хирний Дувид! - сказав дядько й пішов у шинк.

- Пиймо горілку, поки живі, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого шинку беруть горілку і до пана, і до попа, і до голови. І вчитель тут хилить. Проти Дувидової горілки нема добрішоі ні в одному шинку. нутє-бо, дядьки, я вас почастую! Які-бо ви прохані! Чи наливать?

- Та наливай, та тільки одчепись ік бісовому батькові! та не пхайся-бо!

- Дай же боже нам здоров'ячка на многі літа, а помершим душам легко лежати й землю держать! - приказував Дувид, наливаючи горілки чоловікам. - Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те літо, - бідкався Дувид.

Радюк сидів за столом спершись і дивився. Дувид угледів Радюка, і його чорні, як терен, очі закрутились.

- Мабуть, не з Журбанів? - спитав Дувид Радюка.

- Не з Журбанів... - знехотя обізвався Радюк.

- Мабуть, з нової школи, з школярів? Чи, може, з двірських? - спитав Дувид і насунув на голову ярмулку, котру все підіймало вгору волосся.

- Авжеж, з нової школи... - ледве обізвався Радюк. Дувид не зачіпав Радюка, не пхався й не жартував. Він обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидові очі бігали, бігали і не знали, де дітись.

- Чи почастувать? - якось-таки Дувид наважився, врешті, спитать Радюка.

- Нехай потім; трохи одпочину.

Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жінці щось шепотів на вухо в кімнаті. Рухля виглянула з кімнати, запнута під бороду шовковою білою хусточкою, гарна, біла, з тонким носом, з чорними рівними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщій одхилилась за двері, аж золоті сережки заколивались.

Чоловіки й молодиці входили й виходили з шинку, балакали, пили, навіть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увійшов молодий парубчак в крамній сіренькій козачині, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на голові було примазане, аж лисніло. Проділь був розділений збоку, шия була зав'язана червоною з квітками хусткою під викладчастий комір. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим ґудзиком. З-під козачини виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темні очі поглядали згорда на селян. Парубчак увійшов у шинк, скинув картуз і подав Дувидові руку.

Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюкові вчителя в школі.

- Шулемехом, Дувиде! - промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долоні та й подав руку.

- Шулемехом, пані Терешку! - обізвався Дувид і зирнув скоса на Радюка.

- Як ся маєте, Дувиде? - промовив парубчак.

- Так собі... живемо до котрого часу.

- Моє поштеніе! - гукнув парубчак до Радюка, піднявши вгору долоню.

Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на білу руку, глянув Радюкові в очі й зараз схаменувсь.

- А мені чомусь здалось, що це наш Авксентій! - промовив парубчак якоюсь покаліченою мовою, бо він силкувавсь говорить по-великоруській, хоч говорити до ладу не вмів.

- Чи ви тутешні, журбанські? - спитав Радюк.

- Ми тутешнії, здешнії, - промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви він почув вперше на віку. Воно його так і підняло під саму стелю, бо він думав, що вже давно заслуговував те ви.

- Чи не з міщан ви часом або чи не з козаків?

- Може, з міщан, а може, й з кращих од міщан.

- Та бреше він! Не слухай його, хлопче, бо він сірий мужик: його в селі дражнять Бубкою, - гукнув один чоловік до Радюка. Парубчак почервонів, насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть".

- Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, - промовив чоловік.

- Бо мій батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! - промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозуміть Бубчині слова.

- А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! - крикнув дядько.

- Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школі? Чи ти ж тямиш далі од свого носа?

- А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив ґудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!

- Авжеж я вам не рівня: я з вами свиней не пас.

- Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобі так чуприну наскубу, як скуб твій вчитель.

Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.

- Не зачіпай, дядьку, бо в морду дам! - крикнув Бубка.

- Ти! Мені! В морду мені, хазяїнові! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припічку й каші не їв! То ти смієш мені таке говорить! - кричав дядько, наближаючись до Бубки. - Одколи животію на світі, ні од кого не чув цього; тільки чую оце од тебе, віскривого.

Всі селяни загули в шинку, як бджоли.

Рипнули двері, і в шинк увійшов низенький, невеличкий, сухенький чоловічок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як і син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, ніс і маленькі чорні очки. На сухому підборідді стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору, неначе кучері в качура на хвості. Бубка говорив тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й сліду не було вдачі й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в одній сорочці й держав на плечі старенький кожушок.

Тільки що Бубка ввійшов у шинк, всі чоловіки так і загомоніли на його: "Навіщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж він, блазень, сікається в вічі старим людям, неначе він найстарший в селі!"

- А що ж я маю робить? А хіба ж він мене слухає? От сидить в шинку та горілку п'є, а роботи не хоче робить: сидить дома, все домує, згорнувши руки, або шукає легкої, нечорної роботи. Кажіть вже ви, панове громадо, йому що-небудь. Я жаліюсь на сина громаді. Чого тобі тут треба? Йди додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняці хлів загородиш! Одну льоху маємо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хліва через дірку.

Терешко сидів коло стола, насупившись, як та хмара, і навіть не обізвався до батька й словом.

- Йди додому, кажу тобі! Дивись, ось приніс Дувидові в заставу кожух, бо нема грошей навіть на сіль. Йди до роботи, бо швидко з голоду попухнемо!

- Про мене! А я вам городить свинюшників не буду. Хіба я на те вчився в школі? Мені треба роботи по мені. Стану десь за писаря або за лакея та й хліб їстиму. Робіть вже ви, тату, свинюшники.

Всі люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом ні в сих ні в тих.

- Йди, кажу тобі, додому! - сказав батько й наблизився до сина.

- Одчепіться! - крикнув син і раптом схопився з місця. Батько одскочив назад.

- Йди, бо я тебе оцією палицею!

- Тату! в палиці два кінці: один по мені, другий по тобі.

- То це він на батька тикає! Хіба ж батько пас з тобою свині! Бери його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! - крикнули люди й кинулись до Терешка. - В некрути поздаваймо їх, оцих вражих школярів, замість хазяйських синів! В москалі їх, оцих ледарів! Бач, вже й солдатського ґудзика припнув на грудях.