Старі гультяї - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 10

- Тільки, діду, я за­го­дя ска­жу, що в ме­не є не­ве­лич­кий хлоп­чик. Я не знаю… як во­но бу­де… Я хлоп­ця не по­ки­ну в батька.

- Та твоє хлоп'я не­ба­га­то за­ва­жить, не­ба­га­то пе­реїсть в ме­не хліба, - ска­зав дід. - При­ходь з матір'ю хоч і за­раз. Я одп­рав­лю ба­бу Хіврю.

Сиклета поп­ро­ща­лась і пішла ти­хою хо­дою, по­хи­лив­ши го­ло­ву й ду­му ду­ма­ючи. Дід Гри­цай вер­нув­ся в пасіку.

- Гм… гм… - заск­рипів дід Оникій, - оце чорт йо­го й ви­дав. За­ли­цяється до чер­во­но­мор­дих мо­ло­диць без со­ро­му се­ред дня…

- А хоч би й за­ли­цяв­ся? Хіба ста­ро­му не мож­на за­ли­цяться?

- Не мож­на!.. Ще ста­ре луб'я й на ву­ли­цю піде вкупі з па­руб­ка­ми. Гм, хм! - аж чми­хав дід Оникій на всю пасіку.

- Чмихай, хми­хай! а ста­ре луб'я візьме та й оже­ниться, ще й Оникія поп­ро­сить в бо­яри.

- Заманулось у петрівку мерз­ло­го. Хм, хм! І вдасться ж тобі та­ка лю­ди­на! Візьме та й здуріє на ста­рості літ. Ду­же вже ти став бас­кий, як Ориш­ка по­мер­ла.

- Скрипи, скри­пи! Я був бас­кий і за­мо­ло­ду, бас­кий я й на ста­рості літ, не та­кий, як ти. Як роз­ба­су­юся отут в пасіці, то й те­бе вбрик­ну і ули­ки­ по­пе­ре­ки­даю, - сміявся Гри­цай.

- Басуй, ба­суй, до­ки те­бе не при­бор­кає, - ска­зав Оникій, сплю­нув та й за­мовк, на­су­пив­ши бро­ви.

- То так тобі здається, що я ба­сую, бо ти сам вже геть-то не бас­кий, мов ста­ра кур­ка. Ти вже й справді став ста­рий та ще й не­до­ба­чаєш; тобі на очі вже по­лу­да впа­ла, - обізвав­ся дід Гри­цай.

- Бачу я доб­ре і че­рез по­лу­ду! Не зовсім ще я осліп, - ска­зав Оникій і за­мовк.

Надвечір Сик­ле­та прий­шла з матір'ю до Г­ри­цая. Гри­цай най­няв Сик­ле­ту за най­мич­ку і зго­див­ся, щоб Сик­ле­та взя­ла з со­бою й ма­ленько­го си­на Пет­ру­ся. Сик­ле­та бу­ла ра­да, аж сміялась.

«Отепер я в діда в хаті й най­мич­ка, й гос­по­ди­ня. Над моєю шиєю не вис­ну­ти­ме ха­зяй­ка, не га­рю­ка­ти­ме та не гриз­ти­ме ме­не що­го­ди­ни», - по­ду­ма­ла Сик­ле­та.

Другого дня Сик­ле­та, зва­рив­ши обід, за­хо­ди­лась по­ряд­ку­вать в хаті: ви­ма­за­ла й вибіли­ла ха­ту, пош­па­ру­ва­ла піч та припічок, по­ми­ла об­ра­зи, по­вишкріба­ла ла­ви та стіл, за об­ра­зи по­за­ти­ка­ла свіжі лас­кавці та ва­сильки. Ро­бо­ча, жва­ва, мет­ка, про­вор­на зро­ду, во­на поп­ри­би­ра­ла, по­ви­ми­ва­ла, по­ви­чи­ща­ла все чис­то в хаті в од­ну мить. Блис­ну­ло вечірнє сон­це в вікон­ця, ха­та аж засміялась.

«Ну та й про­вор­на ж та ха­зяй­но­ви­та оця мо­ло­ди­ця!» - ду­мав дід Гри­цай, пог­ля­да­ючи ско­са на Сик­ле­ту, як во­на про­вор­но та швид­ко веш­та­лась по хаті ко­ло ро­бо­ти.

- Дядьку! це ви до­ха­зяй­ну­ва­лись до то­го, що в вас в оселі не­ма ні со­ба­ки, ні кішки. Аж чуд­но якось, що над­ворі со­ба­ка не гав­кає, а в хаті кішка не няв­кає. На ми­шей і стра­ху не­ма! біга­ють по хаті се­ред дня. Дос­та­ну я цу­це­ня та ко­ше­ня. Бу­де Пет­ру­севі за­бав­ка. Пет­русь бу­де гра­тись з ко­ше­ням, - ска­за­ла Сик­ле­та.

- Коли хоч, то й дос­тань. Не­хай тобі со­ба­ка гав­кає, а кішка няв­кає, бо мені про це все бай­ду­же.

- Дядьку! в вас у дворі сви­ней не­ма й за­во­ду. Чом ви пак не ку­пи­те зо два підсвин­ки? Хва­лить бо­га, у вас є й висівки, й по­ло­ва, й ме­жисідка, а в комірці сто­ять і одвійки, і од'ємний: є з чо­го на­дер­ти дерті, бу­де чим го­ду­ва­ти по­ро­ся­та. А к різдву мож­на бу­де ви­рос­тить і ви­го­ду­ва­ти ка­бан­ця, - ска­за­ла Сик­ле­та.

- Про ме­не, піди по кут­ку та роз­пи­тай, мо­же, й знай­деш двоє по­ро­сят або ка­бан­ця на годівлю, - ска­зав дід.

Незабаром Сик­ле­та дос­та­ла й ко­ше­ня, й цу­це­ня, ку­пи­ла два підсвин­ки. Пет­русь грав­ся з ко­те­ням та цу­це­ням. Знай­шла­ся йо­му за­бав­ка.

Розумна й доб­ра, але хит­ра й об­лес­ли­ва, Сик­ле­та швид­ко пос­те­рег­ла дідові но­ро­ви і підійшла під йо­го смак. Во­на го­ди­ла йо­му, роз­пи­ту­ва­ла, яку він лю­бить стра­ву, який він лю­бить хліб - чи кис­лу­ва­тий, чи со­лод­кий. І та­ки до­го­ди­ла йо­му: ва­ри­ла ка­шу кру­ту, обмішу­ва­ла пе­рес­ма­же­ни­ми вишк­вар­ка­ми, щоб хру­ща­ли в роті, ва­ри­ла кис­лу­ва­тий борщ, пек­ла кис­лу­ва­тий хліб, кот­рий са­ма на­си­лу бга­ла в рот, бо не лю­би­ла кис­ло­го хліба.

«Ну та й доб­ра ж най­мич­ка оця Сик­ле­та! за­раз пос­те­ре­же, в чо­му мені не­до­го­да або до­го­да!» - ду­мав дід.

В дідовій хаті ста­ло ве­селіше, не­на­че чер­во­но­ви­да Сик­ле­та зак­ра­си­ла со­бою ха­ту й зве­се­ли­ла стіни й кут­ки.

Петрусь бігав по хаті, грав­ся з ко­те­ням, ще­бе­тав, пус­ту­вав. Дід ду­же по­лю­бив ма­ленько­го Пет­ру­ся, лю­бив бра­ти йо­го на ру­ки, са­див йо­го собі на коліна і пес­тив йо­го, і грав­ся з ним, як з ко­те­ням.

- А в діда бо­ро­да з ко­но­пель, - белько­тав Пет­русь і брав ру­че­ня­та­ми діда за бо­ро­ду й плу­тав її на всі ла­ди.

- А ву­са в діда з чо­го? - пи­тав дід в Пет­ру­ся.

- А ву­са з клоч­чя, а бро­ви з ще­ти­ни, - ле­пе­тав ма­лий ве­се­лий хло­пець.

Дід ре­го­тав­ся й цілу­вав ма­лу ди­ти­ну в за­мур­за­не ли­це.

- Веселий твій Пет­русь вдав­ся, пев­но тим, що київський, - жар­ту­вав дід з Сик­ле­тою.

- А ти, си­ну, лю­биш діда? - спи­та­ла Сик­ле­та збо­ку. - Чи дід гар­ний?

- Авжеж гар­ний, бо куд­ла­тий, як на­ше ко­ше­ня, - про­мо­вив Пет­русь.

- А ву­са в діда гарні? - спи­тав Гри­цай в хлоп­ця.

- Ні, не гарні, такі товсті, як хвос­ти в цу­це­нят.

Дід за­ре­го­тав­ся на всю ха­ту.

- Ну та й втішний же твій Пет­русь! Він в те­бе вдав­ся, - ска­зав Гри­цай.

В ве­селій хаті, з ве­се­ли­ми людьми ве­се­ло й жи­ти. Дід Гри­цай­ по­ве­селішав і вже не так час­то тя­гав­ся по корч­мах та по гос­тях. Він та­ки ви­ка­ню­чив у Мо­ту­за ще півсотні кар­бо­ванців. Мо­туз кру­тив­ся, вертівся, одп­ро­шу­вав­ся, але та­ки му­сив по­зи­чить гро­шей в од­но­го ба­га­ти­ря й од­дав Гри­цаєві. Дід пот­рош­ку вря­ди-го­ди пе­ре­но­сив їх до корч­ми.

В кінці літа, од­но­го дня, вранці, Сик­ле­та по­ра­лась ко­ло печі. Дід Гри­цай дов­го ди­вив­ся, як во­на то на­хи­ля­лась, то підво­ди­лась, ки­да­ючи кру­ти­ни со­ло­ми в піч. Сик­ле­та гну­лась, вип­рям­лю­ва­лась, знов на­ги­на­лась, не­на­че тон­ка вер­ба ко­ли­ва­лась на вітрі. Дід за­ди­вив­ся на неї, а далі про­мо­вив нес­подіва­но, не­на­че йо­го сло­во зірва­лось, як з кілоч­ка.

- Сиклето! чи ти підеш за ме­не заміж, як я бу­ду те­бе сва­тать?

Сиклету не­на­че хто впік ог­нем. Во­на вип­рос­та­лась на ввесь свій зріст і ви­ря­чи­ла на діда свої зди­во­вані чорні очі. Її очі з то­го ди­ва аж побільша­ли. Дід сто­яв, кліпав сіри­ми очи­ма і ждав од­повіді, осміха­ючись. Сик­ле­та ди­ви­лась на дідові м'які ро­жеві що­ки, котрі од сміху ніби по­су­ну­лись під самісінькі очі, ди­ви­лась на йо­го ясні сірі очі, на ве­селі ус­та під ву­са­ми. А пе­ред її очи­ма нес­подіва­но май­нув Київ, блис­ну­ли чиїсь пишні карі очі, за­чорніли бро­ви, засміялись чер­воні мо­лоді ус­та з-під чор­них дов­гих вусів. В серці спа­лах­ну­ла дав­ня лю­бов, не­на­че на Сик­ле­ту повіяло га­ря­чим ду­хом літнього дня, про­па­ха­ним ва­силька­ми та м'ятою, не­на­че в хмар­ний день нес­подіва­но блис­ну­ло з-за хма­ри сон­це, об­ли­ло зем­лю світом і теп­лом. Всі ці дум­ки блис­ну­ли в неї в го­лові в од­ну мить, як блис­кав­ка: блис­ну­ли й згас­ли.

Сиклета сто­яла й мов­ча­ла. Дід спи­тав вдру­ге.

- Чи пішла б ти за ме­не заміж, як­би я те­бе сва­тав?

Сиклету не­на­че хто різнув по серці но­жем. Со­лодкі, пишні, як літній день, згад­ки про дав­ню лю­бов нес­подіва­но зміни­лись на гіркий по­линь: тіло не­на­че прой­няв мо­роз, прой­няв наскрізь до са­мо­го сер­ця; але во­на не­на­ро­ком ки­ну­ла очи­ма на сво­го Пет­ру­ся. По­ди­ви­лась і зітхну­ла.

«Петрусь ма­ти­ме ха­ту й грунт… - по­ду­ма­ла Сик­ле­та, - тре­ба йти заміж за діда. Дід ста­рий, підтоп­та­ний, але ве­се­лий, мо­тор­ний, неп­ро­тив­ний».

- Я, дядьку, не удо­ва; я батька маю. Спи­таю пе­редніше по­ра­ди в батька та в ма­тері, - ска­за­ла Сикле­та й спус­ти­ла очі до­до­лу.