Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 7

- Чогось мій син жу­риться. Він щось має на серці та не хо­че приз­наться. Тре­ба йо­го за­бав­лять, - ска­за­ла ма­ти па­шам. І во­на звеліла пок­ли­ка­ти в па­лац усіх пашів з жінка­ми й доч­ка­ми. Ще й сон­це не зай­шло, а па­лац на­че за­па­лав світлом. Ве­ли­ка світли­ця ніби па­ла­ла од світла. Ца­ри­ця сіла на зо­ло­то­му троні й по­са­ди­ла по­руч з со­бою си­на. Гості сіли за довгі сто­ли. Чорні не­вольни­ки та білі гарні не­вольниці роз­но­си­ли до­рогі стра­ви й усякі наїдки на зо­ло­тих тарілках та ви­на в зо­ло­тих куб­ках. Після обіду розісла­ли в залі перські ки­ли­ми. Увійшли не­вольниці з ар­фа­ми і заг­ра­ли чу­дові пісні до танців. Ба­ядер­ки ви­су­ну­лись ряд­ком неш­вид­кою по­важ­ною хо­дою з две­рей з дру­гої за­ли, за­ку­тані в легкі про­зорі індійські пок­ри­ва­ла, і по­ча­ли та­нець. Саіб схи­лив го­ло­ву, по­ди­вив­ся, а потім зго­дом вже й не ди­вив­ся на той та­нець.

Після танців знов од­чи­ни­лись двері і увійшла най­кра­ща не­вольни­ця. Во­на сіла се­ред за­ли на срібно­му стільчи­ку, заг­ра­ла на арфі й заспіва­ла пісню про ко­хан­ня.

Саме в той час в од­чи­нені вікна з сад­ка по­ли­ла­ся пісня ще го­лосніша й кра­ща, ще га­рячіша. Чу­до­вий го­лос лив­ся, ніби з не­ба, і заг­лу­шив пісню гар­ної не­вольниці. Го­лос лу­нав по сад­ку. Роз­ляг­ли­ся по залі трелі, ніби со­лов'їні. Зда­ва­лось, за­ще­бе­та­ла ду­жим го­ло­сом якась невідо­ма пташ­ка.

Саіб підвів го­ло­ву. В йо­го очах блис­нув ніби огонь. Га­ря­чий рум'янець вда­рив йо­му в що­ки. Всі в залі схо­пи­лись з місця. Не­вольни­ця за­мовк­ла й са­ма по­ча­ла слу­хать той спів. Саіб вибіг з за­ли у са­док. За ним ки­ну­лась ма­ти, а слідком за нею ру­ши­ли довгі ряд­ки пашів та па­ня­нок.

За баш­тою над сад­ком бли­ща­ла вечірня зірка, ве­ли­ка та яс­на. Світ, то чер­во­ний, то зе­ле­ну­ва­тий, ми­готів, дри­жав, пе­ре­ли­вав­ся. Зо­ря ся­ла, світи­ла на са­док, роз­ли­ва­ла кру­гом се­бе да­ле­ко світ. І звідтіля лив­ся той див­ний го­лос то ти­хо-ти­хо, як шу­мить потічок, то го­лос­но й ве­се­ло на ввесь сад, як вес­ня­на пісня со­ло­вей­ка.

- Це ти, ца­ре­ви­чу, привіз із-за мо­ря якусь рай­ську пти­цю та й пус­тив у са­док, - обізвав­ся Га­рун-па­ша.

- Я вга­дую, яку це пташ­ку привіз ти, си­ну. Це не зо­ря, це кра­са діво­ча, - од­ка­за­ла ма­ти.

І справді, од­на ма­ти вга­да­ла прав­ду. Саіб за­раз побіг в са­док. Він поп­ря­му­вав до баш­ти. На скелі сто­яла Паміра в ру­тя­но­му вінку і співа­ла пісню до зорі. Вінок тріпотів без вітру, тріпотів сам по собі і з йо­го лив­ся світ на са­док, на скелі, на мо­ре. Ли­це в Паміри світи­лось та­кою кра­сою, очі бли­ща­ли та­ким блис­ком, що Саіб при­пав до її пле­ча і не мав си­ли одійти од неї і вер­ну­тись до гос­тей.

- Зоре моя вечірня! Я, здається, лю­бив те­бе ще тоді, як і на світ не ро­див­ся. Десь ти з не­ба впа­ла на зем­лю на моє щас­тя, - ти­хо го­во­рив Саіб.

- Чи ти пак знаєш, що та не­вольни­ця, кот­ру ти прис­та­вив слу­жи­ти мені, во­ди­ла оце ме­не в па­лац. Я ба­чи­ла все. Яка там ве­ли­ка розкіш! Скільки там зо­ло­та та срібла! Яке до­ро­ге уб­ран­ня на твоїй ма­тері, на жінках та на па­нян­ках! Навіщо та­ка розкіш, та­ка пиш­но­та? Скільки-то гро­шей мар­нується на ту розкіш!

- Цю розкіш ма­ти ду­же лю­бить. Я бу­ду жи­ти простіше, як повінча­юсь з то­бою, - про­мо­вив ти­хо ца­ре­вич.

- Вертайся, ца­ре­ви­чу, до гос­тей! Вер­тай­сь, а то як во­ни дізна­ються, що я тут, то згуб­лять ме­не з світу.

- Як згуб­лять те­бе, то згуб­лять і ме­не, - ска­зав Саіб і вер­нув­ся до гос­тей.

Царевич вер­нув­ся в па­лац, пос­ки­дав з се­бе до­ро­ге уб­ран­ня, вбрав­ся в прос­теньку оде­жу і вий­шов до гос­тей. Ма­ти гля­ну­ла на йо­го і по­чер­воніла з ди­ва.

- Нащо ти, си­ну, вий­шов до гос­тей в та­ко­му прос­то­му уб­ранні? - ти­хо спи­та­ла у йо­го ма­ти.

- На те, ма­мо, що я не люб­лю роз­ко­шу­ва­ти та мар­но тра­ти­ти гроші, - ниш­ком обізвав­ся Саіб, але ма­ти не віри­ла і ска­за­ла: - Я до­га­ду­юсь, хто тобі на­шеп­тав такі дум­ки. Мо­же, ти ска­жеш, щоб і я уб­ра­лась в та­ке дран­тя, в яке оце ти вбрав­ся? Щось єсть! Щось тра­пи­лось!..

Син сидів мовч­ки. Ца­ри­ця на­ду­лась і на­су­пи­ла­ся. Гості по­ча­ли ше­потіть одні дру­гим на ву­хо, пе­ре­мор­гу­ва­лись. Вечір скінчив­ся якось не­ве­се­ло, і гості розійшлись.

Од то­го ча­су що­ве­чо­ра і що­ран­ку на горі чу­ти бу­ло по всьому ве­ли­чез­но­му сад­ку дивні Памірині пісні. Во­на гу­ля­ла по­над мо­рем і співа­ла та се­бе роз­ва­жа­ла.

- Сину! Хто то співає в на­шо­му сад­ку та­ким див­ним го­ло­сом? Ко­го ти привів в наш са­док? Чи царівну, чи князівну, чи, мо­же, при­ма­нив якусь ру­сал­ку? - пи­та­ла ца­ри­ця в си­на.

- Я, ма­мо, наг­лядів в од­но­му селі доч­ку се­ля­ни­на Чон­га­ра та й привіз її в човні. Там, ма­мо, та­ка кра­су­ня, про яку тільки в каз­ках роз­ка­зу­ють, яка мені час­то сни­лась у сні.

- Нащо ж ти її привіз? - пи­тає в йо­го ма­ти.

- Бо я її упо­до­бав, і во­на бу­де моєю жінкою.

- Хто? Ота Чон­гарівна? Ні, си­ну, цього ніко­ли не бу­де! Не­хай во­на бу­де твоєю не­вольни­цею, а же­ни­тись тобі тре­ба на царівні!

Цариця пок­ли­ка­ла Га­ру­на-па­шу та й ка­же йо­му:

- Чи ти пак знаєш, ко­го привіз мій син у мій са­док? Якусь му­жич­ку Чон­гарівну і хо­че її нас­та­но­вить ца­ри­цею. Ти ро­зумієш, що з то­го вий­де…

- О, ро­зумію! В па­лаці за­пах­не ду­хом Чон­гарів, і тоді од­ра­зу нам при­бор­ка­ють кри­ла. Пхе! я не люб­лю цього ду­ху! - ска­зав Га­рун-па­ша.

- Пхе! пхе! - пхик­ну­ла і собі ца­ри­ця і на­ли­ла в хус­точ­ку па­хощів та й при­ту­ли­ла хус­точ­ку до но­са.

- Коли б пак од то­го ду­ху мож­на бу­ло обо­ро­ни­тись хус­точ­кою з па­хо­ща­ми… - про­мо­вив Га­рун-па­ша, - а то муж­ва підійме но­са, а в на­ших ки­ше­нях бу­де - свись! От що! Це най­ст­рашніша річ!

- Піймаємо ту пта­ху в сад­ку та й… - про­мо­ви­ла ца­ри­ця і чик­ну­ла се­бе пальцем по шиї.

Стара ца­ри­ця за­ду­ма­ла згу­би­ти з світу Паміру. Од­но­го ран­ку во­на вста­ла ду­же ра­но, ще вдосвіта, як син ще спав, звеліла кільком па­шам та не­вольни­кам йти з нею і впійма­ти ту дівчи­ну, що співа­ла в сад­ку.

Тільки що блис­ну­ла зо­ря на небі, Паміра ста­ла на ви­сокій скелі і за­ли­лась піснею…

Стара ца­ри­ця по­тю­па­ла доріжкою до тієї скелі, аж за­са­па­лась. За нею бігли паші. От-от уже не­да­леч­ке бу­ла та ске­ля! Го­лос лу­нав близько. Але доріжка добігла до пе­че­ри в скелі. Далі не бу­ло навіть стеж­ки. Місце бу­ло за­рос­ле ку­ща­ми, ви­со­ким ба­дил­лям та бур'яном. Во­на сту­пи­ла но­гою на тра­ву й за­мо­чи­ла зо­ло­тий че­ре­вик. Во­на звеліла не­вольни­кам вист­ру­гать де­рен і про­чис­ти­ти зас­ту­па­ми доріжку. Не­вольни­ки ки­ну­лись стру­га­ти де­рен. Ца­ри­ця сіла на камінь і лед­ве ди­ха­ла.

- Я зве­лю за­ши­ти її в мішок та вки­ну­ти в мо­ре! - ска­за­ла ца­ри­ця з злістю. - Га­ру­не, піди та при­не­си мішка! Ми впіймаємо в мішок ту пташ­ку!..

- Ось є мішок і зав'язка! я взяв з со­бою, бо я знав, чо­го вам тре­ба, - ска­зав Га­рун-па­ша.

Він по­ка­зав през­до­ро­во­го мішка і мо­туз­ка.

Невольники прост­ру­га­ли доріжку, по­си­па­ли її піском. Пісок був вог­кий, і ца­ри­ця бо­ялась сту­па­ти че­ре­ви­ка­ми на вог­кий пісок. По­ки побігли за су­хим сук­ном, по­ки розс­те­ли­ли йо­го по доріжці, щоб ца­ри­ця не зас­ту­ди­ла ніг, Паміра пе­рей­шла на дру­ге місце, в до­ли­ну, над са­мий бе­рег мо­ря. Місце бу­ло за­рос­ле бур'яном. Ца­ри­ця ки­ну­лась прос­то по ро­сяній траві, зап­лу­та­лась в ло­пусі і зад­ри­па­лась тро­хи не по по­яс. Во­на добігла до бе­ре­га в до­ли­ну, а діво­чий го­лос по­чув­ся аж на другій скелі, а потім по­лив­ся в гу­ща­вині лісу. Ца­ри­ця та паші біга­ли, біга­ли, плу­та­лись у ви­сокій траві, по­зад­ри­пу­ва­лись по са­мий по­яс і з тим вер­ну­лись в па­лац. Сон­це зійшло. За­тих­ла й пісня діво­ча.

Тим ча­сом Се­ли­ма, прис­тав­ле­на за служ­ни­цю до Паміри, з-за кущів ба­чи­ла, як ца­ри­ця з па­ша­ми шу­ка­ла Паміру скрізь по сад­ку. Во­на за­раз побігла і все роз­ка­за­ла Памірі. Паміра по­ки­ну­ла по­кої в башті й пе­рей­шла жи­ти в од­ну пе­че­ру в скелі се­ред страш­ної гу­ща­ви­ни. Во­ни вдвох по­пе­ре­но­си­ли в пе­че­ру ліжка, стільці та стіл, обвіша­ли стіни ки­ли­ма­ми, зас­ла­ли зем­лю ци­нов­ка­ми.