Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 52

Розкішна чор­на шов­ко­ва сук­ня, по­об­ши­ва­на чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми стрічка­ми і кру­же­ва­ми, че­рез свої фал­ди і шлейф зда­ва­лась хви­лею, на котрій плив­ли повні, білі, як мар­мор, її плечі, її ли­це, гла­де­сеньке, делікат­не, біле, як лелія, зда­ва­лось про­зо­рим під пас­ма­ми яс­но­го проміння світу, кот­рий пе­ре­ти­навсь і пе­реп­лу­ту­вав­ся з двох рядків вікон. Розкішні ру­сяві буклі, зібрані пуч­ком се­ред го­ло­ви, роз­си­па­лись дрібно й ряс­но по всій го­лові, чер­ка­лись об білі печі і лисніли, мов зо­ло­та хви­ля, од кож­но­го по­вер­тан­ня го­ло­вою. Білі ат­ла­сові стрічки, срібні шну­роч­ки, з кот­рих бу­ли штуч­но по­ви­роб­лю­вані ко­кар­ди ко­ло пліч, зда­ва­лись темніши­ми врівні з біли­ною її ли­ця. Те­одо­зя, гу­вер­нант­ка, бу­ла так са­мо вбра­на, тільки бідніше. На її су­хор­лявій пос­таті роз­пу­щені буклі, при здо­ро­во­му носі, зда­ва­лись гор­щи­ком, натк­ну­тим на кілок. Га­ня сиділа про­ти їх, уб­ра­на по-бу­ден­но­му, в прос­ту вов­ня­ну сук­ню та в ман­тиль. Її го­ло­ва бу­ла при­че­са­на прос­то, по-до­машньому. Во­на ог­ля­да­ла своїх гос­тей і тільки ди­ву­ва­лась, де та не­ба­га­та еко­ном­ша з Тхорівки по­на­би­ра­ла та­ких ба­га­тих і до­лад­них уборів!

Розмова роз­по­ча­ла­ся зви­чай­на і потім пот­ро­ху все пе­ре­хо­ди­ла на ви­щий тон. Більше за всіх го­во­ри­ли Зо­ся, Те­одо­зя й Ясь. Другі по­мов­чу­ва­ли і більше слу­ха­ли. Зо­ся по­ча­ла мо­ву про Київ.

- Пишуть, що оце взим­ку в Києві бу­де італійська опе­ра. - Ох! яка шко­да, що ми по­ки­ну­ли Київ. За­ки­ну­ла нас не­до­ля в цей хутір…

- Ми чу­ли, що ви ма­ли навіть свою маєтність, свою дер­жа­ву, - спи­та­ла Га­ня.

- Мали та спро­да­ли, бо за­ба­жа­лось пе­реб­ра­тись в Київ. Муж мій тоді ще був на скар­бовій службі.

- Ні по­ля, ні маєтності не ма­ли, а тільки чи­ма­лий грунт у місті, - обізвав­ся Яким і за­раз за­мовк, як на йо­го гля­ну­ла жінка.

- То ви й слу­жи­ли? - спи­тав йо­го Ясь. - Навіщо ж ви по­ки­ну­ли скар­бо­ву служ­бу?

За Яки­ма відка­за­ла жінка.

- Бо му­жа тоді один знай­омий дідич поп­ро­хав до се­бе за уп­ра­ви­те­ля. Місце бу­ло ду­же догідне й ви­год­не, щоб ним знех­ту­ва­ти. Ото ж ми му­си­ли по­ки­ну­ти Київ, хоч я й те­пер шко­дую. Тре­ба приз­ви­ча­юва­тись до се­ла…

Яким ви­ря­чив очі, ди­ву­ючись, ко­ли-то йо­го жінка шко­ду­ва­ла за служ­бою. Він і досі не звик слу­ха­ти, як Зо­ся при лю­дях роз­ка­зу­ва­ла те, чо­го з ним ніко­ли й нігде не трап­ля­лось.

- Мабуть, знай­омих ма­ли ба­га­то! пев­но, не нудьгу­ва­ли так, як от те­пер у на­ших глу­хих сто­ро­нах, - спи­тав Ясь.

- Де вже нудьгу­ва­ти, ко­ли в нас бу­ли тижньові ве­чо­ри! В по­неділок був у нас вечір, в вівто­рок в од­но­го знай­омо­го ге­не­ра­ла…

- В сто­ло­на­чальни­ка… - вир­вав­ся Яким, поп­рав­ля­ючи жінку.

- Чи то, прав­да… в сто­ло­на­чальни­ка… Вже й по­за­бу­ва­ла. А в се­ре­ду у ге­не­ра­ла…

Яким тільки роз­зя­вив ро­та, при­га­ду­ючи на­да­рем­но, ко­ли-то він на своєму віку ку­мав­ся з ге­не­ра­ла­ми.

- Вважайте, мої па­но­ве! - про­мо­ви­ла по­важ­но Зо­ся, по-ора­торсько­му роз­ма­ху­ючи ру­кою. - Звик­ну­ти до місько­го то­ва­рист­ва, до лю­дей просвіче­них, до що­ден­но­го чи­тан­ня свіжих жур­налів і га­зет, до те­ат­ру, звик­ну­ти слідку­ва­ти за кож­ним на­уко­вим або політич­ним ру­хом і зра­зу опи­ни­тись у такій глу­шині! Ох, бо­же! Яка я ра­да, яка я ра­да, що наш знай­омий пан Хоцінський поз­най­омив нас в цих пу­щах та нет­рах з ва­ми!

Хоцінський і справді був знай­омий з Зо­сею, знав її, як польську доб­ру патріотку, і мав на приміті зап­ро­ва­ди­ти її до Се­ре­динських, щоб во­на ма­ла свій вплив на їх сім'ю.

- Який са­док гар­ний ко­ло ва­шої квар­ти­ри! Та ще й су­куп­ний з княжим! Такі пар­ки чу­дові мож­на знай­ти хіба в нашій Вар­шаві, - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, підійма­ючи свої олив'яні очі до стелі і прос­то обер­та­ючись до Яся. - Яка місци­на гар­на! Які чу­дові скелі, во­до­па­ди! Жив­ши тут, в Кам'яно­му, я, надісь, ціли­ми дня­ми сиділа б у пар­ку або з книж­кою, або з ро­бо­тою.

- А нам вже й бай­ду­же за йо­го! - од­ка­за­ла Га­ня. - Я навіть рідко ко­ли й гу­ляю в пар­ку, та ще в тих да­ле­ких за­кут­ках. По­гу­ляю тро­хи ко­ло сво­го до­му, по­веш­та­юсь, та й до гос­по­дарст­ва в по­кої.

- А ви лю­би­те піклу­ва­тись гос­по­дарст­вом? - спи­та­ла Зо­ся з ле­генькою осмішкою, але все-та­ки по­важ­ним то­ном.

- О! моя жінка ве­ли­ка гос­по­дар­ка! - од­ка­зав Ясь, жар­ту­ючи.

- От я так, нігде прав­ди діти, зусім нез­дат­на до гос­по­дарст­ва, - обізва­лась Те­одо­зя.

Зося оки­ну­ла ко­со очи­ма Га­ню. Її ру­ки, пухкі й білі, справді не бли­ща­ли панською біли­ною. На кінчи­ку мізин­ця ду­же вваж­ли­ве око Зосі зап­рикміти­ло цят­ку сажі… Га­ня, веш­та­ючись у пе­карні, до всього приг­ля­да­ючись, десь черк­ну­лась об са­жу, са­ма то­го не приміча­ючи.

- І я ду­же люб­лю сільське гос­по­дарст­во, - про­мо­ви­ла Зо­ся по­важ­но, - а най­більше тоді, ко­ли во­но дос­та­чає до­волі при­билі…

Яким знов ви­ря­чив очі на свою жінку, зга­ду­ючи, як во­на ха­зяй­ну­ва­ла на батьківсько­му грунті. Аж над­то білі, ро­жеві пальці Зосі до­ка­зу­ва­ли, що во­ни не ду­же лю­би­ли до­тор­ку­ва­тись до ку­хо­варсько­го й гос­по­дарсько­го діла.

Лакей у білих ру­ка­вич­ках, приб­ра­ний у панську ліврею, виніс на ве­ли­ко­му срібно­му підносі ко­фе і підніс за­раз до Зосі. Ко­кет­ли­во і з по­ва­гом во­на прос­тяг­ла ру­ку, взя­ла чаш­ку і, не див­ля­чись на ла­кея, ве­лич­но мах­ну­ла до йо­го дру­гою ру­кою. Во­на по­ка­за­ла, що не хо­че бра­ти су­харців і буб­личків. Ла­кей ос­ту­пивсь од неї з ост­ра­хом і, сту­па­ючи навш­пиньки, поніс далі ко­фе. До своєї пані, до Яки­ма, навіть до Яся ла­кей підсту­пав ба­га­то сміливіше.

Випили ко­фе. На що­ках в Зосі вис­ту­пив більший рум'янець. Гу­би за­чер­воніли, як тро­ян­да. Во­на вгнізди­лась у фо­телі і ле­генько за­ки­ну­ла го­ло­ву, ніби вто­мив­шись, її ку­чері по­си­па­лись на білу шию.

- Яка чу­до­ва квар­ти­ра! - про­мо­ви­ла Зо­ся, вста­ючи зго­дом і бе­ру­чи за ру­ку свою доч­ку. - Вид­но од­ра­зу, що кня­жа!

Держачи при собі до­ню, кот­ра все чо­гось ту­ли­лась до неї в білій ку­ценькій сукні, Зо­ся пе­рей­шла прос­тор­ну гос­тин­ну, ніби пе­ре­су­ну­лась. Шов­ко­вий шлейф ше­лестів, скоб­за­ючись по блис­ку­чо­му пар­кеті, її пос­тать, пов­на, тілис­та і ра­зом склад­на, її свіже ли­це, її розкішна ко­афю­ра, все ра­зом за­во­ру­ши­лось в кількох дзер­ка­лах. Зо­ся пря­му­ва­ла до две­рей, що бу­ли в за­лу. Ясь схо­пив­ся і по­летів од­чи­ня­ти двері, нав­ви­пе­ред­ки з ла­кеєм, що вже по­хо­пивсь зро­би­ти своє діло. Тоді всі вста­ли з-за сто­лу і пішли за Зо­сею, кот­ра по­ва­гом ішла по світлиці, мов ца­ри­ця, ог­ля­да­ючи са­ло­ни. Всі йшли за нею, ніби її двірський штат.

Вся роз­мо­ва між гістьми ве­ла­ся по-польській. Од­на Га­ня го­во­ри­ла по-мос­ковській, та й то не ду­же доб­ре.

- Чи й ви по­ляк? - спи­та­ла нес­подіва­но Га­ня в Яки­ма, приміча­ючи, що він кру­тив польську мо­ву так са­мо по­га­но, як во­на мос­ковську.

Всі ра­зом звер­ну­ли ува­гу… Яким оче­ви­дяч­ки не знав, як од­ка­за­ти, чим се­бе наз­ва­ти, ду­же смішно лу­пав очи­ма, ніби при­га­ду­вав, зби­рав­ся од­ка­за­ти… і знов за­дер­жу­вав язик… і знов пресмішно лу­пав очи­ма і ки­вав гу­ба­ми.

Зося ки­ну­ла на йо­го очи­ма сер­ди­то. Яким че­рез си­лу ви­ки­нув з ро­та сло­во: «по­ляк», і сам по­чер­вонів на всій ши­рині сво­го пов­но­го блідо­го ли­ця.

Ганя в свою чер­гу теж пос­та­ви­ла на йо­му свої очі…

- Бачите, моя до­ро­га пані, мій муж по­хо­дить з польсько­го ро­ду, тільки віри пра­вос­лав­ної, - ска­за­ла Зо­ся і хотіла ви­вес­ти ра­зом і Яки­ма, і Га­ню, і се­бе з цієї плу­та­ни­ни. Од­на­че са­ма по­чер­воніла до са­мих вух та ку­черів, а Яким все сто­яв та лу­пав так смішно очи­ма, що йо­го доч­ка не втерпіла і сти­ха за­ре­го­та­лась. Всім ста­ло не до ла­ду, нез­руч­но сто­яти і ди­ви­тись од­но од­но­му в вічі.