Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 50

Зося побігла, роз­пи­та­ла, де «гу­бернські міста», знай­шла всі вхо­ди й ви­хо­ди, скрізь во­ди­ла за со­бою Яки­ма, тро­хи не пхну­ла йо­го в двері з «про­шенієм». Яким якось ви­пад­ком та­ки дістав місце в Києві, тро­хи кра­ще, ніж в своєму повіто­во­му місті.

Рада вер­ну­ла­ся Зо­ся до­до­му і до­ро­гою так на­тур­ка­ла ву­ха своєму чо­ловікові, так роз­ма­лю­ва­ла йо­му міське жит­тя у ве­ли­ко­му го­роді, ті чи­ни, хрес­ти, гроші, які він мав ко­лись там діста­ти, що Яким був вже радніший про­да­ти батьківський грунт хоч і за­раз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські про­да­ли за­раз батьківську ха­ту, грунт з сад­ком і мли­ном за кільки ти­сяч кар­бо­ванців. Небіжчик Лемішка на­че дійсно знав, що не йо­го уну­ки й прав­ну­ки топ­та­ти­муть стеж­ки в йо­го са­ду.

Перейшла батьківщи­на в чужі ру­ки.

Приїхали в Київ, най­ня­ли гар­неньку квар­ти­ру. Але за од­ну квар­ти­ру пішла тро­хи не по­ло­ви­на жа­лу­ван­ня Яки­мо­во­го за цілий рік.

- Що ти ро­биш, Зо­сю? - го­во­рив Яким.

- Дай же по­жи­ти по-людській хоч один рік, - од­ка­за­ла Зо­ся. - Гро­шей у нас до­волі.

І Зо­ся за­жи­ла по своїй впо­добі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як уб­ра­лась во­на у чу­до­ву сук­ню, на­ки­ну­ла че­рез пле­че нез­ви­чай­но ко­кет­ли­во шаль, як роз­пус­ти­ла ку­че­ря­ми свій дов­гий во­лос, та ще й, са­мо по собі, при­ту­ли­ла ба­га­то чу­жих кіс; як во­на взу­лась в ма­ле­сенькі гар­не­сенькі че­ре­вич­ки. Всі ди­ви­лись на неї, як во­на пли­ла - не йшла - по ву­ли­цях, всі роз­пи­ту­ва­ли про неї.

Незабаром приїха­ли до їх в гості Лю­ци­на й Ру­зя. Зо­ся спра­ви­ла вечір. Ще зран­ку прибіга­ли уряд­ни­ки з візи­та­ми, а з со­бою при­во­ди­ли юр­бу па­ничів. Яким ду­же зди­ву­вав­ся, що во­ни об­хо­ди­лись з Зо­сею, як із знай­омою…

Ввечері на бал наїха­ло ба­га­то то­ва­ришів Яки­мо­вих, на­чальників, па­ничів, го­во­рю­чих, ввічли­вих.

Зося бу­ла і ха­зяй­кою, і ца­ри­цею ба­лу. Од неї не одс­ту­па­ли па­ничі, біга­ли, про­си­ли на танці, ло­ви­ли кож­не її сло­во, слідку­ва­ли очи­ма за нею. Оце бу­ло жит­тя, яко­го ба­жа­ла Зо­ся, про яке во­на ко­лись ма­ри­ла вкупі з сест­ра­ми, яко­го потрібно бу­ло для її ве­се­лої, гу­ля­чої вдачі!

Вечори з тан­ця­ми йшли за ве­чо­ра­ми. По­пе­ре­ду Зо­ся од­мов­ля­лась тим, що їм тре­ба знай­ти же­нихів для сес­тер. Од­на­че же­ни­хи не трап­ля­лись, і не­за­ба­ром два на­чальни­ки Яки­мові, удівці, заб­ра­ли їх до се­бе за ха­зяй­ок. А па­ничі все наліта­ли ве­чо­ра­ми, а збірня й танці все не пе­рес­та­ва­ли.

Якимові об­рид­ло та­ке нес­покійне пус­те жит­тя, ос­то­гид­ли гості, навіть кар­ти без­пе­рес­тан­ку. Він не хотів вже й ви­хо­ди­ти до гос­тей.

- Якиме! бо­га бійся! вби­рай­ся, при­че­пу­рись тро­хи та йди до гос­тей. Ди­вись, да­ми си­дять та нудьгу­ють! Іди-бо роз­ва­жай їх комплімен­та­ми.

- Одчепись ти з своїми да­ма­ми! В ме­не язик не на пру­жи­нах. Хіба я обіз'яна, що бу­ду пе­ред ни­ми що­ве­чо­ра, що­го­ди­ни шту­ки по­ка­зу­ва­ти.

- Якиме! Ти ме­не комп­ромітуєш пе­ред людьми. Йди! Не муч ме­не. Ти розм'яки­нивсь, як ве­ли­ке ле­да­що. Я вже кільки раз од­мов­ля­лась, що ти нез­ду­жаєш і не ви­хо­диш навіть з до­му, а сьогодні гості ба­чи­ли те­бе на ву­лиці.

- То ска­жи їм, що ме­не тряс­ця схо­пи­ла, та тря­се так, що мені гості не в думці, йди ли­шень, йди в гос­тин­ну, бо оті ше­лих­вос­ти та підчих­вос­ти нудьгу­ють та­меч­ки без те­бе.

- Ох я не­щас­ли­ва з та­ким чо­ловіком! - про­мо­ви­ла Зо­ся і ніби­то зап­ла­ка­ла.

- Ох я не­щас­ли­вий з та­кою жінкою! Чи ти знаєш, що сли­ве по­ло­ви­ни батьківських гро­шей вже не­ма?

- Будеш слу­жи­ти, ма­ти­меш чи­ни й гроші, йди ж бо! Я не втерп­лю та ще на­роб­лю пла­чу й га­ла­су на цілий дім.

І Яким, як та ма­ши­на, му­сив на­тя­га­ти сіртук і йти до гос­тей. Зо­ся йо­му зда­ле­ки мор­га­ла й ки­ва­ла, як він пе­рес­та­вав роз­мов­ля­ти з да­ма­ми, і він з ве­ли­кою нап­ру­гою му­сив знов ле­пе­та­ти нісенітни­цю.

- Якиме! про­ве­ди ме­не в царський сад. Сьогодні там ве­ли­ке гу­лян­ня.

Яким, хоч і че­рез си­лу, одя­гав­ся і про­во­див її в сад, по разів сто кру­тя­чись з нею, ніби в хре­щи­ка гра­ючись, по доріжках.

- Якиме! сьогодні мит­ро­по­лит слу­жить в Софіївсько­му со­борі. Там бу­де ба­га­то панів. Про­ве­ди ме­не, го­лу­бе!

І Яким одя­гав­ся і про­во­див її, а потім му­сив з нею пе­рей­ти разів три Хре­ща­тик.

- Якиме! сьогодні свя­то. В Братсько­му мо­нас­тирі рек­торі ака­демії чи­тає чу­до­во акафіст. Мені про акафіст бай­ду­же. Але там бу­дуть самі арис­ток­ра­тичні да­ми. Піду по­див­люсь на убо­ри.

І Яким віз її до Братст­ва.

Так тя­га­ла во­на му­жа за со­бою, ніби на­ли­га­чем. І звик він по­ко­ря­тись, як ма­ши­на, пе­редніше за лю­бов, а потім че­рез її ве­ре­ди.

А тим ча­сом, як рік уп­ли­вав за ро­ком, і батьківські гроші роз­ко­чу­ва­лись… Лемішковські му­си­ли вже най­ня­ти бідненьку квар­ти­ру, жи­ти тільки на своє не­ве­лич­ке жа­лу­ван­ня. А чи­ни не при­бу­ва­ли, і гро­шей не прибільшу­ва­лось… Другі то­ва­риші Яки­мові йшли вго­ру, а йо­го все ми­на­ли… Зосі вже не бу­ло за віщо уби­ра­тись в до­рогі сукні та шалі. Спом'янув Яким батько­ве сло­во, що хрес­ти та чи­ни не на­го­ду­ють, і ка­яв­ся, що пос­лу­хав своєї жінки - спро­дав батьківську ха­ту, й млин, і дер­жа­ву.

- А що, жінко, бу­де­мо ро­би­ти? - пи­тав раз Яким в Зосі, кот­ра сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. - Я б радніший од­ку­пи­ти батьківське гніздо, та біг-ма за віщо! Муд­руй та міркуй те­пер своїм ро­зу­мом, ко­ли до­ве­ла ме­не до бідності.

- До бідності ще да­ле­ко! Але вже я тим щас­ли­ва, що мені ніхто тут при­най­мні не до­ко­ряє міщанським ро­дом, ніхто ме­не не цу­рається. Другі ж шу­ка­ють і якось зна­хо­дять щас­тя-до­лю.

- Шукай вже ти, а з ме­не бу­де вже то­го, що я те­бе пос­лу­хав.

- То й ще раз пос­лу­хаєш! На­що ж бог дав ро­зум чо­ловікові, як не на те, щоб ним до­бу­ва­ти та­ла­ну. Чи не при­га­даєш ти на­шо­го давнього знай­омо­го Клюц­ковсько­го, що був уп­ра­ви­те­лем в селі біля міста. Які в йо­го чу­дові по­кої! Яко­го в йо­го птиці, корів! які в йо­го баскі коні! - Та він же ко­рис­ту­вавсь тро­хи не всім панським доб­ром. Чо­му б пак і тобі не ста­ти за уп­ра­ви­те­ля в будлі-яко­го ба­га­то­го па­на? Ки­дай ік не­чис­то­му цю скар­бо­ву служ­бу, ко­ли з неї ко­ристі, як кіт нап­ла­кав.

- А мо­же б, мені швид­ко да­ли ви­щий чин, а мо­же, й хрес­тик!

- Годі вже тобі ма­ри­ти про чи­ни та хрес­ти! Ко­ли да­ють їх ви­дав­цем, то бог з ни­ми! Нам тре­ба гро­шей! Нам тре­ба дітей вчи­ти і са­мим по­жи­ти по-людській, всмак.

Яким і справді зга­дав по­кої Клюц­ковсько­го, зга­дав ши­ро­кий двір, об­са­же­ний ви­со­ки­ми то­по­ля­ми, а по дворі ота­ри овець, зграї гу­сей, індиків, ко­ро­ви, коні; а за до­мом сад, оран­же­реї; зга­дав жінку уп­ра­ви­те­ля, що жи­ла, мов ота дідич­ка, зга­дав їх дітей, що біга­ли по хаті пов­би­рані, як ляльки, зга­дав гар­но пов­би­ра­них няньок, що во­ди­лись з дітьми. І він, здат­ли­вий на вда­чу, вже по­чав зда­ва­тись в жінчині ру­ки.

- Тільки хто йо­го поїде шу­ка­ти то­го місця? - пи­тав Яким тро­хи пе­ре­го­дя. - Раз я зру­шив з місця, та й не на доб­ро…

- Тобі б тільки ле­жа­ти та бай­ди­ки би­ти. Як не поїдеш сам шу­ка­ти місця, то я са­ма поїду…

Зося так і зро­би­ла, як ка­за­ла: поїха­ла до батька, а там розвіда­ла, роз­пи­та­лась поміж знай­оми­ми і… та­ки на­пи­та­ла місце уп­ра­ви­те­ля в од­но­го па­на.

І знов по­тяг­ла Зо­ся чо­ловіка по світу, а він волікся за нею, не по­чу­ва­ючи в собі спро­мож­ності, щоб не пос­лу­ха­ти її. Місце уп­ра­ви­тельське, або еко­номське, бу­ває й ко­рис­не, але ду­же не­без­печ­не. Па­ни міня­ють еко­номів, як ха­зяїни - най­митів, бо панське доб­ро чо­гось лю­бить пе­ре­по­ло­ви­ню­ва­тись і пе­ре­хо­ди­ти в ру­ки уп­ра­ви­тельські.

І знов за­жи­ли Лемішковські в га­разді, хоч і не на своєму грунті, не на своїй оселі.