Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 38

А тим­ча­сом Яким, вер­нув­шись до­до­му, не вста­вав з ліжка цілий день, не хо­див на служ­бу…

- Чого ти ле­жиш? - пи­та­ла жінка. - Чо­го ти ва­ляєшся?

- Одпочиваю, - хіба ж не ба­чиш! В ме­не но­ги після Києва, як од­ру­бані.

Од то­го ча­су Яким по­чу­тив у собі ве­ли­ку пот­ре­бу «одпо­чи­ва­ти». Надія швид­ко діста­ти чин на­ве­ла на йо­го дум­ку не ду­же вже га­ря­че бра­тись за діло, ро­би­ти по­волі, частіше од­по­чи­ва­ти. Яким, про­ти ук­раїнсько­го зви­чаю, навіть по­чав по обіді спа­ти.

- Нащо ти псуєш постіль кож­но­го дня? - го­моніла Зо­ся. - Ди­вись, як за­ма­зав моє чер­во­не ук­ри­ва­ло своїми чо­бо­ти­ща­ми! Вста­вай! Годі тобі ка­ча­тись.

Зося зга­ня­ла йо­го з ліжка; він при­мо­щу­вавсь на ле­жанці, Зо­ся стя­га­ла йо­го й звідтіль; Яким тікав у батько­ву кімна­ту або до пе­карні, до клуні, на сіно.

- Якимцю! вста­вай, сер­це, гості прий­шли. Іди-бо, йди, та по­го­во­ри з ни­ми хоч тро­хи! - бу­ди­ла йо­го й там жінка.

- Які гості у вра­жо­го си­на! - го­монів Яким сер­ди­то. - Ска­жи їм, не­хай во­ни йдуть ік бісу. Ото на­ха­ба! Ото при­че­па!

Не дає спо­кою та й годі!

- О, пхе! Хто те­бе вив­чив так по­га­но ла­ятись?

І Зо­ся тя­га­ла йо­го за ру­ки, шар­па­ла, сми­ка­ла за оде­жу, по­ки та­ки не роз­бур­ку­ва­ла і при­во­ди­ла до гос­тей.

Швидко Зо­ся за­бу­ла про Київ, пе­рес­та­ла навіть зга­ду­ва­ти й го­во­ри­ти про йо­го.

Пишно на­ря­див­ся Леміщин сад! Ви­со­ко підня­ла­ся од землі зе­ле­на тра­ва. Кущі цвіту­чих рож, півоній, лелій, півників заквітча­ли гряд­ки по­над доріжка­ми. Со­ло­вей­ки між вер­ба­ми не да­ва­ли Зосі вночі спа­ти, ля­ща­ли, аж са­док роз­ля­гав­ся. А Зо­ся знов за­жу­ри­лась й зас­мут­ку­ва­ла.

- Якимцю, сер­це! Ме­не знов нудьга бе­ре! - про­мов­ля­ла во­на, си­дя­чи ко­ло вікна та пог­ля­да­ючи в са­док.

Яким ле­жав на ліжку.

- Вже знов! так швид­ко! - обізвав­ся він з пос­телі. - Києва ста­ло тобі тро­хи не дов­ше, як на тиж­день!

- Що то зна­читься раз по­бу­ва­ти! От як­би ми жи­ли в Києві! то інша річ…

- Ти пішла б у са­док по­гу­ля­ла. Ди­вись, як над­ворі пре­чу­до­во.

- Я в твоєму сад­ку всю тра­ву ви­то­ло­чи­ла, гу­ля­ючи! Хо­жу я по са­ду, - та не на­хо­жу­ся! Ну­до­та мені!

- То пос­лу­хай со­ло­вей­ків!

- Я б тим со­ло­вей­кам го­ло­ви поск­ру­чу­ва­ла! Кри­чать, ля­щать, ве­ре­щать, аж ву­ха бо­лять.

- Оце, ли­хо мені з то­бою та й годі! Це твої ве­ре­ди? ко­вер­зу­ван­ня?

- Другі лю­ди гу­ля­ють, їздять у гай, а ми кряч­кою си­ди­мо до­ма. Поїдьмо й ми в гай на гу­лян­ку! Те­пе­реч­ки в гаю та­ка бла­го­дать! Теп­ло, ти­хо, над­ворі го­ди­на. Вста­вай лиш, чо­ловіче! Піди по місту та поск­ли­кай мені всю мо­лодіж, всіх па­ня­нок, всіх па­ничів! Та не клич тих ста­рих, тих цо­ко­тух. З їх не­ма жад­ної ве­се­лості. Потім підеш най­меш му­зи­ки. Завт­ра по обіді виїде­мо в ліс та по­гу­ляємо. Вста­вай-бо, вста­вай! Завт­ра ж неділя: не підеш в кан­це­лярію.

- Як же я тобі поск­ли­каю мо­лодіж з усього міста? Хіба вилізу се­ред ба­за­ру на віз, підійму шап­ку на па­лиці, як дід вик­ли­кальник, та й бу­ду скли­ка­ти!

- І ви­га­дує бог зна що! Підеш пе­редніше за все до сес­тер, а потім до моїх при­ятельок, а там до своїх то­ва­ришів, хто мо­лод­ший, бо я тан­цю­ва­ти хо­чу! Вста­вай-бо, вста­вай! Годі тобі ва­ля­тись.

Зося тяг­ла йо­го за обидві ру­ки, потім за ву­хо. Яким опи­навсь ліни­во, як сон­ний кіт.

- Ой не вста­ну, бо ліну­юсь! А ти ще хо­чеш, щоб я оббігав усе місто! Ти мені пла­ти й пе­реп­ла­ти, то я тобі не піду!

- Піди-бо, Яким­цю! Я те­бе про­шу! - при­ма­зу­ва­лась Зо­ся.

- В ме­не но­ги не ко­нячі й не чор­тячі.

- Піди, сер­це! Я те­бе поцілую. А підеш?

- Поцілуй, то вже піду.

Зося цмок­ну­ла йо­го і тим підня­ла з пос­телі і вип­ро­ва­ди­ла по місту скли­ка­ти мо­лодіж на гу­лян­ку.

Стара свек­ру­ха, як пев­ний зас­туп­ник за Зо­сю пе­ред Лемішкою, обіця­лась вип­ро­ха­ти на завт­ра ко­ней. Лю­ци­на й Ру­зя зак­ли­ка­ли му­зи­ки і оповісти­ли зби­ра­тись на дру­гий день по обіді на Хо­да­ко­ву до­ли­ну.

На дру­гий день пиш­но зійшло сон­це, ніби прис­лу­жи­ло­ся Зосі. Зем­ля сто­яла на дивній вес­няній красі, як дівчи­на в прик­ра­сах на первій порі. Обіди в повіто­вих містах бу­ва­ють за­рані, в оди­над­цятій або в два­над­цятій го­дині. Мо­лодіж ви­ря­ди­лась на гу­лян­ку опівдні. Після не­давнього до­щу на шля­ху не підійма­ло­ся і по­ро­шин­ки. При око­пах на до­розі зе­леніла свіжа тра­ва; за око­па­ми сла­ли­ся зе­лені ни­ви, а на го­рах зе­ле­на дібро­ва при­ма­ню­ва­ла до се­бе хо­лод­ком.

Весела й щас­ли­ва, Зо­ся їха­ла з Яки­мом. За ни­ми ко­ти­ла­ся по­воз­ка з Лю­ци­ною й Ру­зею. Яким навіть по­чав пісню, а Зо­ся по­тя­га­ла за ним, як уміла. По­пе­ред їх од­на по­воз­ка вже добіга­ла до гаю й швид­ко схо­ва­ла­ся за де­ре­вом, тільки па­ничівські кар­ту­зи май­ну­ли зда­ле­ки.

Незабаром ліс прик­рив зе­ле­ним гіллям Яки­ма й Зо­сю. Очі Зо­сині бли­ща­ли та­ким ди­тя­чим щас­тям; її біле ли­це од свіжо­го й чис­то­го гай­ово­го повітря так світи­лось ве­се­ло­ща­ми, так па­ла­ло рум'янця­ми, що Яким не­са­мохіть за­ди­вивсь на неї. Мов ве­се­ла пташ­ка, во­на щось роз­ка­зу­ва­ла, ще­бе­та­ла, сміялась, жар­ту­ва­ла без­пе­рес­та­ну, пе­ре­ки­да­ла сло­ва­ми до сес­тер. В гаю ще­бе­та­ли пташ­ки. По шля­ху, в коліях та в ба­ка­ях, вид­ко бу­ло сліди до­що­вої во­ди. Зе­ле­ний лист на де­реві, про­ни­за­ний звер­ху промінням сон­ця, аж лиснів яс­но­зе­ле­ним світом. Коні бігли з го­ри на пе­ре­ярок, а з пе­ре­яр­ку на го­ру, до­ки Зо­ся пер­ша не по­ба­чи­ла на до­лині па­ничів і ма­лих хлоп­чиків, що гра­ли вже в гил­ки, роз­си­пав­шись попід гаєм. - То бу­ла Хо­да­ко­ва до­ли­на.

Врочище це ле­жа­ло се­ред гаю. Кру­гом йо­го сто­яли шпилі, ук­риті гус­тим де­ре­вом. Во­но бу­ло ду­же доб­рим місцем для гу­лян­ня. В лісі бу­ло ба­га­то паші для ко­ней, а під однією го­рою бли­ща­ла кри­ни­ця з по­го­жою во­дою. Вся до­ли­на бу­ла вкри­та квітка­ми, жов­ти­ми й біли­ми, чер­во­ною смілкою, синіми дзво­ни­ка­ми. З усіх боків ши­ро­ке гілля де­ре­ва при­ма­ню­ва­ло од­по­чи­ти в густій тіні. Там ши­ро­ко­лис­тий кле­нок прос­тяг­нув гілки з лис­том, схо­жим на до­лоні з роз­чепіре­ни­ми пальця­ми; там ку­пи лип, об­няв­шись гіллям, мов рідні сест­ри, ки­да­ли на зе­ле­ну тра­ву тем­ну тінь, а під ви­со­ки­ми гілляс­ти­ми ду­ба­ми при­ту­ли­лась тон­ка ліщи­на, посплітав­ши свої вер­хи з йо­го гілля­ка­ми.

Люцина і Зо­ся пішли ви­би­ра­ти місце для гу­лян­ки і зос­та­но­ви­лись під зе­ле­ною ліщи­ною. Ста­ра ліска, оплівшись гіллям, зро­би­ла ніби при­родній ви­со­кий курінь. А по­верх неї ла­па­тий лист кленків та дубів ки­дав най­темнішу тінь і ро­бив хо­ло­док. Па­ничі за­мос­ти­ли гільця­ми один бік то­го ку­ре­ня, за­би­ли чо­ти­ри кілки пе­ред ку­ре­ня, а на їх прив'яза­ли дві дош­ки. Лю­ци­на розісла­ла ска­тер­ку і на та­ко­му не­ви­со­ко­му столі пос­та­ви­ла са­мо­вар і уся­кий по­суд. Ба­рильця з во­дою ста­ли замість стільців, і три сест­ри, як три гай­ові грації, сиділи в зе­ле­но­му ку­рені і віта­ли гос­тей.

Почала з'їжджа­тись мо­лодіж, як ба­жа­ла Зо­ся: мо­лоді уряд­ни­ки, кан­це­ля­рис­ти, сту­ден­ти, пан­ни і мо­лоді да­ми. Швид­ко курінь став пов­ний од­ни­ми пан­на­ми, а до­ли­на вкри­лась па­ни­ча­ми і ціли­ми юр­ба­ми ма­лих хлопців, що гу­ля­ли в гил­ки. Приїха­ло п'ять му­зик, міських жидків. Тро­хи пізніше при­та­ра­ба­ни­лись і старі батьки й ма­тері, на ве­ли­кий сму­ток Зосі, кот­ра не­на­виділа ста­ре­чу ком­панію. Приїхав суд­дя - товс­тий пан, потім сам Пшеп­шинський, док­тор та каз­на­чей з жінкою і про­то­поп­шею. Кож­ну по­воз­ку стріча­ли му­зи­ки гуч­ним мар­шем. Зібрав­ся чи­ма­лий гурт лю­дей, уряд­ників, ба­га­тих, тро­хи цивілізо­ва­них міщан… Швид­ко за­па­ла­ло ба­гат­тя, за­кипіли са­мо­ва­ри. Му­зи­ки вда­ри­ли ве­се­лий кад­риль, аж од­ляс­ки пішли да­ле­ко лісом. Па­ничі по­ча­ли про­си­ти паннів до танців, а пан­ни опи­на­лись, со­ро­ми­лись тан­цю­ва­ти на зе­леній траві. Па­ничі му­си­ли самі по­ча­ти танці. Од­на­че швид­ко взя­ла охо­та і паннів. По­пе­ре­ду пішла Лю­ци­на з Зо­сею, а за нею і другі. Старі сиділи під де­ре­вом, ди­ви­лись на гу­ля­ючих, ба­ла­ка­ючи про ста­ро­ви­ну, а хлоп­чи­ки, як зайці, літа­ли за м'ячем по до­лині. Швид­ко потім Лю­ци­на з Ру­зею в ку­рені на­ли­ва­ли чай, а в ку­рені і під ку­ре­нем сиділи на ки­ли­мах па­ничі без кар­тузів, з чер­во­ни­ми що­ка­ми, пан­ни свіжі, що аж пашіли після танців. Кру­гом не пе­рес­та­ва­ла ве­се­ла роз­мо­ва, сміх, жар­ти, бу­ло до­волі й за­ли­цян­ня. Старі при­ки­да­ли слівце до жартів мо­ло­дих. І нігде не бу­ло вид­ко ні од­но­го блідо­го, за­ниділо­го, ми­зер­но­го ли­ця. Пов­но­виді пан­ни, повні, рум'яні дамські ли­ця бу­ли в повній гар­монії з цуп­ким ду­бо­вим та кле­но­вим лис­том, з со­ко­ви­ти­ми квітка­ми та тра­вою. А па­ничівські чорні бро­ви та ку­чері, а ті опец­ку­ваті хлоп­чи­ки з за­горіли­ми щічка­ми - все те підхо­ди­ло до тем­но­синього не­ба, що кри­ло до­ли­ну, мов шов­ко­вим на­ме­том.