Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 24

Вертаючись на­зад, во­на про­мо­ви­ла, див­ля­чись на Лемішковсько­го: «Ох, як же мені хо­четься пи­ти!»

Мов не­са­мо­ви­тий, ки­нув­ся він і приніс їй во­ди. Во­на ко­кет­но взя­ла шклян­ку дво­ма пальчи­ка­ми, лед­ве по­мо­чи­ла свіжі гу­би в по­гожій хо­лодній воді і вер­ну­ла Яки­мові, про­мо­вив­ши: «який же пан лас­ка­вий і зви­чай­ний».

Яким не втерпів і простісінько про­мо­вив: «Чи не вас то я ба­чив ко­лись влітку на скелі над во­дою в цій самій сукні? Ви сто­яли нав­колішки так над­ве­чо­ри і мо­ли­лись бо­гу, згор­нув­ши ру­ки?»

Панна трош­ки по­чер­воніла, а Лемішковський спах­нув по­лум'ям до са­мих брів: йо­му зда­ва­лось, що він її зне­ва­жив.

- Ні, я ніко­ли не ла­зю по ске­лях, - про­мо­ви­ла во­на, осміха­ючись. - Мо­же, то бу­ла мрія ва­шої ду­же пал­кої фан­тазії?

- То бу­ла мрія, кот­рої я ніко­ли не за­бу­ду, - про­мо­вив Лемішковський прос­то й щи­ро, аж ко­кет­на па­нян­ка зди­ву­ва­лась.

Свою роз­мо­ву пан­на ве­ла по-польській, а па­нич по-мос­ковській, - та­ка чу­дасія час­тенько трап­ляється на нашій Західній Ук­раїні!

Почалися танці. Лемішковський раз у раз тан­цю­вав з нею під бренькан­ня роз­би­то­го клавікор­да. Старі доч­ки ха­зяїна по­на­ди­ма­лись, а Лемішковський літав по хаті з своєю пан­ною, за­був­ши про все і не зво­дя­чи очей з її біло­го лич­ка.

Як тан­цю­ва­ла во­на з інши­ми, він во­див очи­ма слідком за її лег­ким літан­ням, за тон­ким ста­ном, за яс­ни­ми ло­ко­на­ми, розвіяни­ми по го­лові в танці.

- Чи ви пак не нудьгуєте у на­шо­му не­ве­се­ло­му місті? - спи­та­ла Зо­ся (так зва­ли най­мен­шу пан­ну Пшеп­шинську). - Мо­же, ви маєте до­волі роз­ва­ги у сім'ї з бра­та­ми, з сест­ра­ми?

Лемішковський по­чер­вонів од цього на­тя­кан­ня, та пе­реміг се­бе і од­ка­зав:

- Мої батьки старі, а сес­тер не маю. Моє жит­тя до­ма не­ве­се­ле.

- Чому ж ви не шу­каєте знай­омості?

- Тепер мені цього не потрібно. Те­пер мені вже всю­ди світи­ти­ме моє сон­це!

Зосі не спо­до­ба­ла­ся та­ка швид­ка побіда над хлоп­цем, їй за­ма­ну­лось лю­бощ­ної тя­га­ни­ни на тро­хи дов­ший час. На­че йо­го не зро­зумівши, во­на по­ве­ла та­ку роз­мо­ву:

- А пан ду­має, що мені ве­се­ло жи­ти в сім'ї? Од­на му­зи­ка, чи­тан­ня улюб­ле­них ав­торів та мо­лит­ва до бо­га, і всі мої за­бав­ки й ра­дощі.

- Чи не прий­де­те ви знов мо­ли­тись на ту ске­лю, де я вас ко­лись ба­чив? - ка­же Лемішковський. Зо­ся осміхну­лась.

- Тільки й мо­го щас­тя, - про­мо­ви­ла во­на, - що мо­лит­ва се­ред розкішної на­ту­ри, де ме­не ніхто не стри­во­жить тим ма­теріальним кло­по­том. Я люб­лю мо­ли­тись під не­бом, під зо­ря­ми, де ду­ша пря­мує прос­то до бо­га.

- Який би я був щас­ли­вий ще раз по­ба­чи­ти вас на мо­литві! Як сяє тоді кра­са ва­шо­го ли­ця!

Зося аж об­лиз­ну­лась, а стар­ша сест­ра вже дав­но кміти­ла за Зо­сею та Яки­мом.

- Зосю, - ска­за­ла во­на, - чи не час пак нам до­до­му?

- Нехай же пан не три­во­жить моєї на­бож­ності, як ча­сом по­ба­чить ме­не на роз­мові з бо­гом, - про­мо­ви­ла во­на ти­хо до Яки­ма на про­щан­ня.

Тоді, як Лемішковський літав із Зо­сею в тан­цях, впи­вав­ся кра­сою її ли­ця, са­ме тоді двоє так са­мо щас­ли­вих очей хо­ди­ло слідком за ним до півночі, кміти­ло за йо­го чор­ни­ми ку­че­ря­ми і за білим личком Зосі. То бу­ли очі йо­го ма­тері. Во­на не втерпіла, си­дя­чи до­ма, та­ки по­чим­чи­ку­ва­ла до до­ма, де Яким гу­ляв на ба­лу. Під світли­ми, не­зас­ло­не­ни­ми вікна­ми сто­яла ку­па прос­тих лю­дей, див­ля­чись, як гу­ля­ють і тан­цю­ють па­ни. Ста­ра Леміши­ха вміша­ла­ся між по­го­ничів, між мо­ло­диць, знай­шла очи­ма сво­го си­на і ми­лу­ва­лась ним до півночі. Во­на не втерпіла, щоб та­ки не торк­ну­ти ліктем од­ну пе­репічай­ку й буб­лей­ни­цю, при­ка­зу­ючи: «отак наші вер­хо­во­дять! отак мій Яким­ко пра­вує пан­на­ми! Ли­нуть до мо­го си­на, як бджо­ли до ме­ду! Та й гар­на ж ота ру­ся­ва пан­ноч­ка! Це мен­ша Пшеп­шинськівна. Ота­ку б мені невістку до­бу­ти!»

Вже по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, а танці не пе­рес­та­ва­ли. Вже Леміщи­ха позіха­ла і вер­ну­лась до­до­му, ляг­ла на постіль, пос­лав­ши пе­редніше си­нові най­м'якші по­душ­ки, а Яки­ма все не бу­ло. Ста­ра ма­ти не спа­ла, - щас­ли­ва щас­тям сво­го си­на, гор­да йо­го кра­сою, йо­го вро­дою й тан­ця­ми і навіть за­ли­цян­ням.

Вже над­ворі доб­ре свіну­ло, як Лемішковський прий­шов до­до­му. Ран­ня ро­са при­си­па­ла срібни­ми крап­ля­ми йо­го чорні ку­чері, а ранній вітер, ти­хий і свіжий, про­хо­ло­жу­вав йо­го га­ря­че ли­це, па­ла­юче щас­тям і лю­бо­ща­ми, од­га­няв дрімо­ту од очей і навівав милі дум­ки. В ще­бе­танні пта­шок йо­му вчу­ва­лось дзвеніння фор­теп'яна, а чер­во­не не­бо на схід сон­ця, а блис­ку­ча зірни­ця на синьому небі ма­лю­ва­ла пе­ред йо­го очи­ма вид рум'яної Зосі з си­ню­ва­ти­ми ти­хи­ми очи­ма, з привітни­ми ус­та­ми.

Яким рип­нув две­ри­ма, а ма­ти вже й схо­пи­лась йо­му на­зустріч з жар­тов­ли­вим нарікан­ням на пізнє вер­тан­ня до­до­му.

- Лягай, си­ну, та спи до півдня. Мо­же, тобі прис­ниться Зо­ся Пішеп­шинськівна.

Мати не­на­ро­ком пот­ра­пи­ла на йо­го мрію.

- А ви, ма­мо, як знаєте про Зо­сю? - спи­тав син.

- А хто бігав цілісінький вечір слідком за то­бою, як не та хир­на Зо­ся? Ще й хус­точ­ку ви­пус­ти­ла з рук!

- А хіба ж ви, ма­мо, там бу­ли?

- Хоч б не бу­ла, та ба­чи­ла…

- Чи не заг­ля­да­ли ча­сом ви в вікна? - про­мо­вив син. Кров ки­ну­лась йо­му в ли­це. Тем­ря­ва досвітко­ва за­хо­ва­ла рум'янець со­ро­му на йо­го лиці.

- І прий­шла вам, ма­мо, охо­та на ста­рості слідком біга­ти за мною, тер­тись попід вікна­ми, між по­го­ни­ча­ми!

Мати за­мовк­ла.

Старий Лемішка вже дав­ненько встав і хо­див ко­ло ха­ти, згор­нув­ши ру­ки і бу­бо­ня­чи мо­лит­ву. Че­рез од­хи­ле­не вікно до йо­го ву­ха до­летіла роз­мо­ва ма­тері з си­ном.

Лемішка всу­нув го­ло­ву в вікно знад­во­ру:

- А що це, во­ло­цю­го! ду­маєш матір вчи­ти на старість, чи що? Спи, ко­ли даю тобі прис­та­но­ви­ще в моїй хаті, а то про ме­не, на всі чо­ти­ри!

Не оз­вавсь до йо­го син, - він бо­яв­ся батька, йо­го кру­то­го но­ро­ву, твер­до­го сло­ва.

Довго не бу­ди­ла ма­ти си­на. Вже в церк­вах задз­во­ни­ли на пізню служ­бу, а Яким усе спав, - йо­му все сни­лась Зо­ся то на ви­сокій скелі, то в тихій про­зорій воді, вся біла, як пер­ший сніг, то з'явля­лась во­на йо­му з гру­шею в руці, то сто­яла во­на пе­ред ним вся про­зо­ра й ро­же­ва, мов ог­не­ва, в вінку з чер­во­них зірок на го­лові, то з'явля­лась пе­ред ним в блис­кучій ко­роні, як от ма­лю­ють свя­тих на об­ра­зах.

Промінь пе­ку­чо­го сон­ця впав йо­му на ли­це і роз­бу­див йо­го. Він шви­денько вмив­ся, одяг­ся і побіг до церк­ви, ма­ючи надію по­ба­чи­ти там Зо­сю, хоч не в церкві, то, мо­же, десь на улиці. Вже кінча­ли одп­ра­ву, як Лемішковський про­тов­пив­ся на­пе­ред до іко­нос­та­са а, на свою ве­ли­ку радість, по­ба­чив там Зо­сю.

При не­дос­тачі ка­то­лицьких кос­телів на Західній Ук­раїні ка­то­ли­ки не цу­ра­ються пра­вос­лав­них цер­ков. Зо­ся сто­яла нав­колішки пе­ред об­ра­зом бо­го­ро­диці, по польсько­му зви­чаю, і, опус­тив­ши вії на що­ки, схи­ли­ла го­ло­ву над мо­ли­тов­ни­ком. Гус­тий чор­ний ву­аль за­ту­ляв її білий лоб і прибільшу­вав біли­ну її ли­ця, тро­хи блідо­го після вчо­рашніх танців. Ні ра­зу не підве­ла во­на очей, ні ра­зу не по­ди­ви­лась во­на на лю­дей.

Люди за­во­ру­ши­лись, за­ша­мутіли, ви­хо­дя­чи з церк­ви. Не див­ля­чись на Яки­ма, пішла Зо­ся за людьми. За гус­тим гур­том не мож­на бу­ло про­тов­пи­тись до неї. Ви­хо­пивсь він у бо­кові двері і обійшов кру­гом церк­ви, га­да­ючи, що наз­до­же­не її. Зосі нігде не бу­ло вид­ко. Мов при­вид­дя, зник­ла во­на ку­дись у бо­ко­ву ули­цю. Дов­го він зир­кав сю­ди й ту­ди по місту, - нігде не бу­ло Зосі. Ко­ли - підняв він очі на взгір'я, що тяг­ло­ся по­над до­ма­ми, - щось біле май­ну­ло між ку­ща­ми ліщи­ни.