Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 21

Мати по­ча­ла й собі пла­ка­ти, а батько запріг ко­няч­ку та й одвіз йо­го то­го ж та­ки дня знов до шко­ли.

Зломила ди­ти­ну шко­ла, як ли­ха го­ди­на. І по­чав Яким­ко вчи­тись. Не раз тішив він батька і вчи­телів нез­ви­чай­ним поспіхом у на­уці. Бу­ло підійметься ви­ще за всіх то­ва­ришів, то це од­ра­зу, ди­вись, і опа­де ниж­че од усіх, опус­тить ру­ки, по­хи­лить го­ло­ву. Ста­ла потім гімназія дос­тупніша для прос­тих не шля­хетських дітей, і Лемішка пе­ревів си­на в гімназію. І там бу­ло вчи­телі не на­ди­ву­ються нез­ви­чай­ній в йо­го охоті до на­уки, а потім швид­ко - нез­ви­чай­ний страті зав­зят­тя до ро­бо­ти.

Поки Яким­ко був ма­лим в ниж­чих кла­сах, по­ти батько і ма­ти не приміча­ли в йо­му ніякої зміни. То був доб­рий, слух­ня­ний хло­пець, не цу­рав­ся гульні з прос­ти­ми хлоп­ця­ми, не цу­рав­ся прос­тих ро­дичів, навіть з охо­тою ки­дав­ся до вся­кої прос­тої ро­бо­ти, зви­чай­ної в сім'ї прос­тих міщан. Бу­ло оце прий­де до­до­му на свят­ки, ски­не свій мун­дир, схо­ває йо­го в скри­ню, вдяг­неться в прос­ту ко­за­чи­ну і га­няє з батьком по сте­пах за то­ва­ром, аж піт йо­му з ло­ба кра­пає. І не раз ма­ти спи­ня­ла йо­го, од­ри­ва­ла од ро­бо­ти.

- Одпочивай луч­че, моя ди­ти­но! на­би­рай­сь здо­ров'я та моці! - го­во­ри­ла во­на час­то. - І в школі не гу­ляєш, - ще й до­ма бу­деш ро­би­ти!

Швидко Яким­ко скінчив гімназію і вер­нув­ся до­до­му вже здо­ро­вим па­ни­чем, чор­ноб­ри­вим та тон­ким, в но­во­му су­кон­но­му мун­дирі. Він по­чав го­во­ри­ти до батька, до ма­тері, до най­ми­чок і сусід по-мос­ковсько­му, бо вже ніби со­ро­мив­ся своєї ук­раїнської мо­ви, і оче­ви­дяч­ки пи­шав­ся цим та чва­нивсь пе­ред до­машніми і пе­ред сусіда­ми.

Через кільки день по приїзді сім'я Лемішок сиділа вве­чері в світлиці. На столі сто­яли не­доїдки ве­чері, ва­ля­лись ка­ча­ни ку­ку­ру­зи, лож­ки, сто­яли по­лу­мис­ки.

- А що, си­на­шу? - ска­зав батько, - чи вже спо­чив ти після шко­ли? Час би нам і до ро­бо­ти ста­ва­ти. Най­мит на сте­пу. Я завт­ра ра­ненько побіжу на місто, а ти по­ве­зеш бо­рош­но; та напій ко­ня, встав­ши ра­ненько, та ви­пус­ти йо­го на ле­ва­ду, не­хай тро­хи по­па­сеться.

- Хто, та­ту, я? - спи­тав Яким - са­мо по собі по-мос­ковській.

- Атож! А до ко­го ж я го­во­рю?

- Як же я в сірту­ку бу­ду ко­ня на­пу­ва­ти та пас­ти?

- То скинь сірту­ка, та одяг­нись у жу­па­нок.

- Де ж ви, та­ту, ба­чи­ли вче­них лю­дей у жу­па­нах або в сви­тах, та ще ко­ло ко­ней?

- А хіба ж дав­но ти га­няв ко­нем до во­ди і ви­чи­щав ста­ню, що бу­ло аж ма­ти тобі за­бо­ро­няє? Чо­го ж тобі пин­дю­чи­тись тут, сли­ве як на селі?

- Бо тоді я був ма­лим і дур­ним, а те­пер інша річ - те­пе­реч­ки тре­ба пин­дю­чи­тись хоч-не-хоч.

Батько по­ди­вивсь на си­на, не­на­че впер­ше ба­чив йо­го. Пе­ред ним сидів па­нич, як маківка, в сіртуці, з розкішним ку­че­ря­вим во­лос­сям, за­че­са­ним набік. На біло­му пансько­му ви­ду гра­ли рум'янці. Шия бу­ла зав'яза­на шов­ко­вою хуст­кою.

Довго й пильно ди­вивсь на йо­го батько, і в йо­го бро­ви на­су­пи­лись, на­су­ну­лись на очі, а го­ло­ва хи­ли­ла­ся од но­вої не­ве­се­лої ду­ми. Од­ра­зу і впер­ше батько од­га­дав, що ви­го­ду­вав і вив­чив си­на не на поміч собі… Та ду­ма блис­кав­кою миг­ну­ла в йо­го го­лові, збу­ри­ла кров. Лемішка од­на­че рівним і міцним го­ло­сом про­мо­вив, гли­бо­ко хо­ва­ючи свій здо­гад:

- Коня тобі мож­на й не пас­ти і не поїти. На­поїть твоя ма­ти. Так ве­зи ж завт­ра бо­рош­но на про­даж до Ям­по­ля. Та тор­гуй­ся доб­ре з жи­да­ми і не да­вай на­бор. За­раз бе­ри гроші.

- Як же я поїду: си­дя­чи на мішках?

- А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму ка­ре­ти?

- Я, та­ту, од­вик од та­кої ро­бо­ти. Де ж та­ки! Я скінчив гімназію - і вез­ти­му… бо­рош­но на про­даж! Якось ніяко­во…

- А що ж ти в ме­не ро­би­ти­меш? Іншої ро­бо­ти тобі тут не­має.

Яким за­мовк. Ма­ти сиділа ниш­ком і мовч­ки пог­ля­да­ла то на чо­ловіка, то на си­на, до­га­ду­ючись, у чо­му тут річ.

- Я, та­ту, в школі од­вик і од­бивсь од ро­бо­ти. З цього в нас у школі сміються. Мені со­ром­но якось оте все зро­би­ти, хоч це й не ве­ли­ка труд­нація.

- А хліб їсти не со­ром? Га? не труд­нація? - Спи­тав Лемішка, і го­лос йо­го зат­ремтів.

Яким осміхнув­ся. Ма­ти сиділа ні в сих ні в тих.

- А хіба ж лю­ди їдять хліб тільки з волів, з ха­зяй­ст­ва? - про­мо­вив Яким.

- Ми, хва­лить бо­га, їмо хліб тільки з то­го, як бач, і хліб не черст­вий, не аби­який, як знаєш! А ко­ли ти ду­маєш їсти хліб з чо­гось іншо­го, то не­має тобі ро­бо­ти в моїй гос­поді. Чи хіба бу­деш цілий вік сидіти, згор­нув­ши ру­ки, та ди­ви­тись на батьківську пра­цю?

- Годі тобі, ста­рий! - про­мо­ви­ла ма­ти, здер­жу­ючи чо­ловіка. - Хіба ж ти не ба­чиш, що син мо­ло­дий, наб­рав­ся тро­хи фа­на­берії од тих дво­рянських дітей у школі, а дійде до зрос­ту - й до ро­зу­му дійде.

- Годі вже мені, ма­мо, до ро­зу­му до­хо­ди­ти. Вченій, просвіченій лю­дині не слід піклу­ва­тись ху­до­бою та бо­рош­ном. На­ука, бач­те, про­ва­дить зовсім не до то­го, а деінде.

- А до чо­го ж? - спи­тав батько. - Не по­винні ж та­ки на­уки доп­ро­ва­ди­ти до го­ло­ду! Бо це бу­ли б якісь навісні та ска­жені на­уки.

- Науки по­винні доп­ро­ва­ди­ти до хліба тільки че­рез чи­ни, че­рез скар­бо­ву служ­бу. Що ж з то­го, що я ма­ти­му ха­зяй­ст­во, хліб! То пус­та річ, ко­ли я не ма­ти­му чинів! Ме­не ні один пан, ні один офіцер, ні по­ляк, навіть і жид не по­ва­жа­ти­ме, нех­ту­ва­ти­ме мною, не схо­че го­во­ри­ти зо мною.

- То дай їм усім ду­лю під ніс! На дідька во­ни тобі зда­лись - ті па­ни, офіце­ри?

- Е, та­ту! на дідька!.. То бу­ло б ме­не не од­да­ва­ти до шко­ли. Як я піду на скар­бо­ву служ­бу, до­бу­ду чинів, обвіша­юсь хоч ма­леньки­ми ор­де­на­ми… о! тоді інша спра­ва! Тоді ніхто мною не гор­ду­ва­ти­ме, тоді мені не со­ром бу­де по улиці прой­ти; скрізь ме­не прий­ма­ти­муть і по­ва­жа­ти­муть. А то шо з то­го, що я вче­ний у школі? І дяк наш вче­ний. А чи ду­же ж по­ва­жа­ють дя­ка? Мені тре­ба йти в уряд­ни­ки або в військо, до­бу­ти епо­летів, хрестів…

- Схаменись! опам'ятай­сь, дур­ню, хоч ти й вче­ний! - крик­нув Лемішка. - Чи ти хліб їсти­меш із тих хрестів, чи що?

- Та ви, лю­ди прості, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! ви то­го не ро­зумієте, - про­мо­вив син, спах­нув­ши і роз­сер­див­шись.

- Та й ви ста­ли щось ду­же вже криві в тих шко­лах! - про­мо­вив батько, - бо щось аж над­то вже ба­га­то тя­ми­те! В вас ум за ро­зум за­хо­дить. Дав я те­бе в шко­лу, та й жал­кую. Між панськи­ми дітьми і ти, ба­чу, на­ха­пав­ся пансько­го ду­ху.

- Ні, та­ту! Що прав­да, то не гріх! Вче­но­му чо­ловікові со­ром сидіти ко­ло гос­по­дарст­ва та пильну­ва­ти йо­го.

- А я ду­мав, си­ну, що ти ро­зу­му на­бе­реш­ся та ще прид­баєш до то­го, що ми з матір'ю над­ба­ли. Про­па­щий той день, ко­ли мені прий­шла дум­ка за­вез­ти те­бе між па­ничів.

Вийшов з ха­ти Лемішка. Син зос­тав­ся з матір'ю.

- Сердиться на те­бе батько, та й сам не знає чо­го. Ти б йо­му так не од­ка­зу­вав кру­то, то йо­му б бу­ло й бай­ду­же про те, що ти собі іншої до­ро­ги в світ шу­ка­ти­меш.

Мати при­гор­ну­ла йо­го го­ло­ву до се­бе і по­ча­ла гла­ди­ти ру­кою.

Обоє дов­генько мов­ча­ли. Ма­ти на­че вга­ду­ва­ла, що в си­на є щось на думці. Аж ось по­чав він їй сти­ха ка­за­ти, не підійма­ючи очей.

- Позавчора, ма­мо, сидів я над­вечір над річкою, ниж­че на­шо­го мли­на, ко­ло вер­би, за­ки­нув­ши уд­ки. Ви знаєте ту ви­со­ку вер­бу, що стоїть над во­дою, під ви­со­кою ске­лею і до­ся­гає зе­ле­ним вер­хом до са­мо­го вер­ху скелі. Си­жу я, за­ду­мав­ся. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі, вже спус­ка­лось ни­зенько. Підняв я го­ло­ву, зир­нув на го­ру, а там… там, ма­мо, на горі, на вер­шеч­ку ка­ме­ня сто­яв ніби який­сь ян­гол. Увесь він був білий, і убір на йо­му білий, і лич­ко біле, і во­лос яс­ний, ку­че­ря­вий, та ніби аж вив­ся по пле­чах. Пе­ред моїми очи­ма упав він на од­но коліно про­ти сон­ця, склав на гру­дях ру­ки до мо­лит­ви і на­хи­лив го­ло­ву. Густі ко­си спа­ли з шиї і звіси­лись дво­ма пас­ма­ми. Вітрець гой­дав ни­ми сти­ха, гой­дав білою сук­нею. Зда­ва­лась та пос­тать ду­хом про­зо­рим, при ро­же­вих проміннях сон­ця. Над са­мою во­дою сто­яв ян­гол на скелі. Ко­ли ж зир­ну на во­ду, а там не сто­яла, а ніби пли­ла на пе­ре­ки­ну­то­му небі та са­ма пос­тать, як літа­ючий хе­ру­вим. Я встав… Якась си­ла по­тяг­ла ме­не на го­ру. Вибіг я, див­люсь… нічо­го не­ма.