Поміж ворогами - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 11

«Ну, те­пер хоч по­чи­най хрес­титься до об­разів і за князів, і за архієреїв, і за хрис­то­лю­би­ве воїнство! - по­ду­мав о. Ар­темій. - Приніс не­чис­тий оцього лист­винсько­го про­топ­ресвіте­ра, що вис­вя­тив­ся на по­па з дяків. Тре­ба ки­даться в політи­ку».

О. Ар­темій ви­пи­су­вав «Мос­ковс­кие ве­до­мос­ти», бо ре­дакція по­си­ла­ла це доб­ро сільським ба­тюш­кам сли­ве за безцінь, за по­ло­ви­ну ціни. Ба­га­то ба­тю­шок ви­пи­су­ва­ло де­ше­венькі пе­тер­бурзькі га­зе­ти: «Свет» і «День», і хоч нічогісінько більше не чи­та­ли, але тро­хи ціка­ви­лись політи­кою.

- Чи чу­ли но­ви­ну? - по­чав о. Ар­темій. - Бісмарк по­летів, по­ле­тить і Капріві!

- Куди ж він по­ле­тить? - спи­тав насмішку­ва­то о. Пор­фирій. - Чи в вирій, чи хіба, на місяць?

- З місця по­ле­тить! Це по га­зе­тах вид­но, - ска­зав о. Ар­темій.

- Щасливої йо­му до­ро­ги! А вам, о. Са­во, не шко­да то­го Бісмар­ка та Капріві? - спи­тав в о. Са­ви о. Пор­фирій.

О. Са­ва пе­ре­див­ляв­ся тільки єди­ний жур­нал «Єпар­хи­альные ве­до­мос­ти» та й то не все чи­тав, а тільки той одділ, де пи­са­лось про наг­ра­ди. Він не чи­тав навіть «Све­та», впер­ше по­чув про яко­гось Бісмар­ка й тільки мах­нув ру­кою та й про­мо­вив: «На здо­ров'я! не­хай ле­тить, аби ми на стільцях сиділи».

- Невже вам йо­го не шко­да? - спи­тав насмішку­ва­то о. Ар­темій в о. Са­ви.

- А чо­го мені йо­го шко­да? Хіба він мені сват чи брат? Як по­летів з місця, то дру­гий на йо­го місці ся­де. «Во­ро­на з місця, сокіл на місце», - ска­зав о. Са­ва.

О. Ар­темій розвівся про прусську політи­ку, го­во­рив га­ря­че, з за­па­лом, виніс ос­танній но­мер га­зе­ти, го­лос­но про­чи­тав ті ви­пис­ки з німецьких га­зет, в кот­рих німці га­ни­ли Росію.

- Боже мій! Що це бу­де? Що це бу­де? - гук­нув о. Ар­темій і при то­му схо­пив­ся з місця, вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву й з па­фо­сом бігав по сто­ловій та ре­пе­ту­вав: - Це все не до­ве­де до доб­ра! Що ми в світі бо­жо­му бу­де­мо ро­би­ти, як бу­де вой­на? О. Са­во, що ми тоді бу­де­мо ро­бить?

- Нічого. А що ж ми бу­де­мо ро­бить? - обізвав­ся о. Са­ва.

- Як то нічо­го? А як сю­ди прий­дуть прус­са­ки та зас­ту­ка­ють в ваші двері? Що ви тоді ро­би­ти­ме­те? Га?

- Хто йо­го знає, що я тоді ро­би­ти­му. Ма­буть, візьму та­ба­тир­ку, встром­лю в неї пуч­ку та по­ню­хаю та­ба­ки, як оце те­пер, - ска­зав о. Са­ва, кот­ро­му і в сні не сни­лись ніякі прус­са­ки.

О. Са­ва й справді ви­тяг з ки­шені та­ба­тир­ку, всу­нув в неї пуч­ку й по­ню­хав та­ба­ки.

- Ото добрі ліки од прус­саків! кращі, ніж руш­ниці та гар­ма­ти, - обізвав­ся о. Ар­темій з сміхом.

«Чого він бігає та га­ла­сує? - ду­мав о. Пор­фирій. - Не­на­че ті Бісмар­ки та Капріви вже штри­ка­ють йо­го зза­ду спи­са­ми та підсма­лю­ють вог­нем. Чуд­ний чо­ловік!»

- А як зас­ту­ка­ють прус­са­ки в мої двері, то я двері зап­ру, - ска­зав о. Са­ва.

- А як во­ни вис­тав­лять ваші двері? - спи­тав о. Ар­темій.

- То о. Са­ва схо­вається на піч, - про­мо­вив о. Пор­фирій.

- А як во­ни зас­ту­ка­ють вас і на печі? - спи­тав в Са­ви о. Ар­темій.

- То я тоді ска­жу їм: ідіть собі к бісо­во­му батькові ту­ди, звідкіль прий­шли! - одгрібав­ся о. Са­ва.

Усі за­ре­го­та­лись з та­кої політи­ки о. Са­ви про­ти прус­саків. За­ре­го­тавсь навіть завж­ди по­важ­ний пи­сар.

Леонід Се­ме­но­вич, по­чув­ши з гос­тин­ної, що о. Ар­темій чо­гось га­ла­сує, ти­хенько підсту­пив до две­рей і заг­ля­нув в сто­ло­ву. Ва­тя обер­ну­лась до йо­го й про­мо­ви­ла:

- То, пев­но, та­то роз­мов­ляє про політи­ку та прус­саків.

Вона засміялась; засміялась і Ан­то­ся. З тієї політи­ки о. Ар­темія та­ки доб­ре сміялись сусіди, бо самі ні за яку політи­ку й дум­ки й гад­ки не ма­ли.

Тим ча­сом Ва­тя пос­та­ви­ла ста­ка­ни чаю в гос­тинній на столі й поп­ро­си­ла па­ничів та паннів до чаю. Вчи­тельша сиділа нарізко од усіх, в ку­точ­ку, мов си­ро­та, і ні до ко­го не го­во­ри­ла. Ва­тя поп­ро­си­ла й її до сто­ла. Вчи­тельша сіла на ка­напі по­руч з Ва­тею. Па­ничі та пан­ни обсіли й обс­та­ли стіл навк­ру­ги. Вчи­тельша в чор­но­му уб­ранні, з своїм не­ве­се­лим, навіть сум­ним ли­цем, се­ред мо­ло­деньких паннів зда­ва­лась ніби яко­юсь ди­рект­ри­сою інсти­ту­ту, а ще більше ски­ну­лась на ігу­менію па­нянсько­го мо­нас­ти­ря. В гос­тинній між пан­на­ми та па­ни­ча­ми роз­по­ча­лась та­ка го­лос­на роз­мо­ва, як і в сто­ловій між ста­ри­ми. Зда­ва­лось, два го­лосні хо­ри тяг­ли якісь дрібненькі співи в ду­же швид­кому­ al­leg­ro, роз­сип­час­то­му та ве­ред­ли­во поп­лу­та­но­му. Ве­се­ла Ан­то­ся та Ле­онід Се­ме­но­вич да­ва­ли то­му кон­цер­тові тон. Їх най­більше бу­ло чуть між інши­ми дзвінки­ми го­ло­са­ми.

Почувши че­рез двері, яку політи­ку про­повіду­вав о. Са­ва, па­ничі підня­ли цю політи­ку на сміх.

- Чи чуєте, який ге­роїзм про­ти прус­саків про­повідує о. Са­ва? - про­мо­вив один мо­ло­дий вчи­тель.

- Хоче пот­ру­сить їх та­ба­кою. Це якась політи­ка тю­тю­ну, політи­ка чи лист­винська, чи кор­сунська, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А ви лю­би­те чи­тать про політи­ку? - спи­та­ла Ва­тя в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Борони ме­не бо­же! Чо­го вже чо­го, а політи­ки не люб­лю. Так пе­ребігаю очи­ма га­зе­ти, аби знать, що на світі діється. От Ан­тоніна Гри­горівна так лю­бе політи­ку: пе­ре­чи­тує «Свет» од дош­ки до дош­ки, - ска­зав насмішку­ва­то Ле­онід Се­ме­но­вич, ще й ско­са зир­нув на Ан­то­сю насмішку­ва­тим оком.

- І ви­га­да­ли! Де ж ви чу­ли або ба­чи­ли, щоб я чи­та­ла той «Свет»? - обізва­лась Ан­то­ся.

- Мені со­ро­ка на хвості це при­нес­ла, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То та со­ро­ка, ма­буть, по­ми­ли­лась: не з на­шо­го дво­ра летіла, а тільки пот­ра­пи­ла в ваш хутір, - ка­за­ла й ре­го­та­лась Ан­то­ся.

- Ба ні, з ва­шо­го дво­ра, бо во­на мені роз­ка­за­ла!..

- Чудна якась со­ро­ка!

- Я ду­же люб­лю чи­тать про маркізів, про їх зам­ки та па­ла­ци. Чи­таєш книж­ку, не­на­че каз­ку, - обізва­лась Ва­тя.

- Якби хто на­пи­сав повість за на­шу бо­гус­лавську Рив­ку, я з ве­ли­кою охо­тою про­чи­та­ла б її. Рив­ка, що про­дає дамські убо­ри, ця вже зовсім по­етич­на. Раз я тор­гую в неї літній ка­пе­люш, а во­на ка­же: пан­но, ку­пуй­те в ме­не ка­пе­люш, бо ті усі пан­ни, що в ме­не по­ку­пи­ли ка­пе­люші, усі до­чис­та по­ви­хо­ди­ли заміж, - ска­за­ла Ан­то­ся.

- От ба­чи­те, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! Хіба ж це бу­ла б не по­езія?! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і бист­ро зир­нув на Ва­тю очи­ма, ще й засміявсь. З-під тем­них ву­сиків заб­ли­ща­ли йо­го довгі білі чи­малі зу­би, котрі якось зак­ра­си­ли йо­го гост­ре мефісто­фелівське підборіддя. Той осміх кра­сив йо­го ве­се­лий вид. Ва­тя за­ди­ви­лась на йо­го бро­ви на ви­со­ко­му чолі, на йо­го ве­се­лий вид і приміти­ла, що в неї в серці щось за­во­ру­ши­лось, приміти­ла по­чу­ван­ня, приємне й радісне. Во­но май­ну­ло швид­ко й пруд­ко, як промінь сон­ця ча­сом прор­веться че­рез хмар­ки й май­не по став­ку од бе­ре­га до бе­ре­га; і ста­во­чок ніби по­ве­селішає й засміється між зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми. Щось радісне зли­ну­ло на її сер­це, її чи­малі очі засвіти­лись; во­на по­чу­ти­ла в нер­вах жвавість, якусь більшу живність і ста­ла ве­селіша й про­ворніша.

Ватя шви­денько та про­вор­но підве­ла­ся з місця, вхо­пи­ла два по­рожні ста­ка­ни й не пішла, а ніби побігла в сто­ло­ву, щоб на­лить чаю. Во­на са­ма зди­ву­ва­лась, де це взя­лась у неї та­ка хіть до ро­бо­ти, жвавість та про­ворність! Ан­то­ся ки­ну­лась по­ма­гать своїй при­ятельці й по­од­но­си­ла реш­ту по­рожніх ста­канів в сто­ло­ву. І Ан­то­ся біга­ла з ста­ка­на­ми, і Ва­тя біга­ла; обидві не­на­че гра­ли в хре­щи­ка, не­на­че хотіли од­на дру­гу ви­пе­ре­дить.

Вчительша сиділа й мовч­ки пог­ля­да­ла на паннів; во­на втя­ми­ла, до чо­го йдеться та біга­ни­на й тя­га­ни­на, чо­го то обидві пан­ни не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Вчи­тельша бу­ла з тих, що в гос­тях си­дять і мов­чать, нічогісінько не го­во­рять і тільки мовч­ки спідло­ба пог­ля­да­ють на дру­гих гос­тей; але за всіма кмітять і мовч­ки слу­ха­ють, за що тільки ба­ла­ка­ють. І вже вдо­ма з близьки­ми при­ятелька­ми при­га­ду­ють усе, що хто ска­зав, хто як сту­пив, і все це пе­ре­суд­жу­ють, до­да­ють сво­го, приб­ре­хав­ши, і всіх га­нять, і всіх осуд­жу­ють.