Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 5

«Ради Бо­га, спа­сай­те ме­не й Польщу!» - кри­чав ко­роль до по­ляків. Неп­ри­томні по­ля­ки па­ни стов­пи­лись з ко­рог­ва­ми навк­ру­ги ко­ро­ля, щоб йо­го за­хис­ти­ти, щоб ча­сом ко­за­ки не взя­ли йо­го в по­лон у не­во­лю. Ко­за­ки роз­би­ли ко­ролівську вар­ту і дос­ко­чи­ли до са­мо­го ко­ро­ля.

«3года!» - крик­нув Хмельницький до ко­заків і ка­зав спи­ни­тись і пе­рес­та­ти би­тись з по­ля­ка­ми. Бит­ва стих­ла і спи­ни­лась… Ко­за­ки одс­ту­пи­ли од ко­ро­ля. Хмельницько­му не ба­жа­лось і не хотілось, щоб християнський ко­роль пішов у не­во­лю в Крим до бу­сур­манів. Хан кримський нах­ва­лявся, що візьме жив­цем ко­ро­ля в по­лон, і са­мо-по-собі, й не по­ми­лу­вав би йо­го. Ко­за­ки одс­ту­пи­ли від польсько­го ста­ну.

Після то­го до польсько­го ста­ну приїхав та­та­рин і привіз ко­ро­леві один лист од ха­на, а дру­гий од Хмельницько­го. І хан і Хмельницький пи­са­ли до ко­ро­ля, що во­ни хо­чуть по­ча­ти з по­ля­ка­ми пе­ре­го­во­ри про умо­ву на зго­ду. Ко­роль зго­див­ся на це. Опівдні виїхав з ко­зацько­го ста­ну тру­бач і за­сур­мив тричі, по­да­ючи звістку, що там уже ждуть польських пос­ланців для роз­мо­ви. Ко­роль пос­лав послів, і пе­редніше за все го­во­ри­ли з та­тарськи­ми пос­ла­ми. Та­та­ри жа­да­ли, щоб по­ля­ки зап­ла­ти­ли їм ще дав­но за­лег­лу да­ни­ну двісті ти­сяч зо­ло­тих, а потім, щоб зго­ди­лись пла­ти­ти їм щоро­ку дев'ять - де­сять ти­сяч зо­ло­тих, і щоб ко­роль вер­нув і давні вольнос­ті ко­за­кам.

Хмельницький на­пи­сав знов свої пос­та­но­ви для зго­ди та ми­ра і післав з ни­ми двох пол­ков­ників. Пол­ков­ни­ки прий­шли в пиш­ний ко­ролів на­мет і пок­ла­ли пе­ред но­га­ми ко­ро­ля лист Хмельницько­го. Хмельницький до­ма­гався пов­ної «амнестії» цеб-то, щоб прос­ти­ли ко­заків за повс­тан­ня, ніко­го не по­тяг­ли на будлі яку ка­ру та од­повідальність, щоб ко­за­кам вер­ну­ли їх давні вольнос­ті, щоб реєстро­во­го війська бу­ло со­рок ти­сяч, і щоб ко­роль одділив для ко­заків гра­ни­цю, ку­ди польське військо навіть не ма­ло-б пра­ва всту­па­ти; щоб на Україні не бу­ло унії, жидів і ка­то­лицьких ченців єзуїтів, щоб київський мит­ро­по­лит мав од­на­ко­ве пра­во з вар­шавським і сидів у вар­шавськім сеймі по­руч з ним, щоб у Києві, окрім шкіл ук­раїнських, не мог­ло бу­ти ніяких ін­ших польських, щоб на Україні воєво­да­ми, ста­рос­та­ми й ін­ши­ми уряд­ни­ка­ми бу­ли тілько значні ро­до­виті ук­раїнці а не по­ля­ки, і щоб Чи­ги­ринське ста­рост­во бу­ло за­пи­са­но по вік на дохід гетьманської ко­зацької бу­ла­ви, як за­сад на гетьманське про­жит­тя.

Прочитавши ті пос­та­но­ви, по­ля­ки по­ча­ли аж принька­ти прис­ком від злос­ті, що ко­за­ки, польські піддані, хо­чуть з ни­ми го­ди­тись, мов не­за­лежні од Польщі, са­мостійні. Але ніде бу­ло дітись: їм хотілось мерщій вер­ну­тись додо­му, до гос­по­ди. Ко­роль зго­дився на ті пос­та­но­ви, умо­ви, й цей мир че­рез те й зо­веться зборівським ми­ром. Ко­ролівська і панська лас­ка бу­ла не ве­ли­ка: ко­за­ки од­во­юва­ли собі од по­ляків ті давні свої вольнос­ті, що во­ни ма­ли ще з дав­ніх-да­вен. Хмельницький при­сяг­нув на вірність і підданст­во ко­ро­леві і, впав­ши на од­но коліно пе­ред ко­ро­лем, поцілу­вав йо­го в ру­ку: оче­ви­дяч­ки тоді ще в йо­го не бу­ло дум­ки од­ри­ва­ти Ук­раїну од Польщі.

Другого дня по­ля­ки і ко­за­ки розійшлися: ко­роль з військом пішов до Льво­ва, Хмельницький і хан пішли до Зба­ра­жа. Так скінчи­лася війна під Збо­ро­вом. Ба­га­то бу­ло про­ли­то ук­раїнської і польської кро­ві, а Хмельницький ма­ло прид­бав доб­ра для Ук­раїни. А був са­ме доб­рий час для ко­заків і для Ук­раїни, та Хмельницький не дійшов до са­мо­го кінця. Він доб­ре пров­чив польських панів, але по­жал­ку­вав польсько­го ко­ро­ля, то­го ко­ро­ля, кот­рий уже був од­няв од йо­го гетьманст­во і пок­лав ціну за йо­го го­ло­ву, оціну­вав­ши її не­до­ро­го; то­го ко­ро­ля, що всто­ював за польських панів і за Польщу, а не за ко­заків, за ук­раїнський на­род і за пра­вос­лав­ну віру. То був доб­рий, щас­ли­вий час для Ук­раїни, який рідко трап­лявся для неї, по­би­тої ли­хою до­лею та злид­ня­ми. Хмельницький міг взя­ти в по­лон та не­во­лю ко­ро­ля, кот­рий був уже в ко­зацьких ру­ках, він міг зовсім од­би­тись від Польщі, одірва­ти Ук­раїну од неї і зро­би­ти її не­за­леж­ною й са­мостійною. Та Хмельницький не хотів іти так да­ле­ко. Він при­ся­гав і кла­нявся то­му, ко­го пе­реміг і побідив тоді, як йо­му пок­ло­ни­лись до землі по­биті во­ро­ги Ук­раїни. І Хмельницький знов пок­лав Ук­раїну в до­мо­ви­ну на дов­гий час, звідкіль во­на бу­ла ви­гулькну­ла на світ Бо­жий під Зба­ра­жем та під Збо­ро­вом. Хмельницько­му на віщось був потрібний ко­роль, хоч він уже об­хо­дився без йо­го, а той ко­роль для Ук­раїни був так потрібний, як торішній сніг. Бог­дан тоді ще не мав на думці од­ри­вати Ук­раїну та Білу Русь од Польщі.

Вернувшись під Зба­раж, Хмельницький оповістив го­лод­ним по­ля­кам про Зборівський мир. Як би во­ни по­сиділи ще три дні, то бу­ли-б пов­ми­ра­ли од го­ло­ду. Їх ви­пус­ти­ли з окопів. Бліді, замлілі, худі, змарнілі, аж страшні, по­ви­хо­ди­ли по­ля­ки, буцім живі мерці, з своїх нор. Зо­ни йшли і ва­ли­лись од вітру, один вів дру­го­го попід ру­ку. В ко­го був кінь, той дер­жався за кінський хвіст. Всі радісно ки­ну­лись на хліб та чис­ту во­ду… Хмельницькій дав їм ко­ролівський лист, щоб во­ни зап­ла­ти­ли своїми грішми та­та­рам сто ти­сяч та­лярів. Пал­кий та не­помірко­ва­ний Виш­не­вецький по­чав зма­га­тись, кри­ча­ти, ла­ятись, та сва­ри­тись, але мусів ви­тяг­ти гроші з ки­шені й од­да­ти та­та­рам. Та­та­ри пішли в Крим, наб­рав­ши вво­лю польсько­го доб­ра.

Хмельницький з ве­ли­кою сла­вою вер­нувся на Ук­раїну. В кождім містеч­ку, де він ішов, дзво­ни­ли в дзво­ни, лю­ди ви­хо­ди­ли йо­му на зустріч з хлібом, сіллю та об­ра­за­ми. Не­за­ба­ром потім Хмельницький в'їхав пиш­но в Київ. Ле­жа­чи ниць пе­ред об­ра­зом в Києві, Хмельницький за­ли­вався сльоза­ми:

«Радійте, бра­ти!» - про­мов­ляв Хмельницький, - «українська си­ла пе­ре­ва­жи­ла й пе­ре­мог­ла польську. Те­пер цілий світ зна­ти­ме, що то ко­за­ки!»

«Та не бу­де кра­ще, та не бу­де луч­че, як у нас на Вкраїні; бо не має жи­да, бо не має ля­ха, не бу­де ізміни», - виспіву­вав тоді нарід ду­ми про Бог­да­на по усю­дах. І то був справді ліпший рік для Ук­раїни, рік виз­волення на­ро­да від пан­щи­ни, від ляхів, від жидів.

З Києва Бог­дан поїхав до до­му, до Чи­ги­ри­на і по­чав жи­ти ду­же пиш­но. Він тоді мав стілько доб­ра і гро­шей, скілько бу­ває в царів та ко­ролів. Чи­ги­ринський полк і три ти­сячі на­ня­тих та­тар завж­ди сто­яли сто­ро­жею на варті ко­ло йо­го дво­ру…