Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 59

Малинкін поп­ро­щав­ся й по­хап­цем ніби пос­кобз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті своєю чи­ма­лою, але не за­вальною пос­тат­тю й зник. Ме­ла­ся ди­ви­лась слідком, і їй зда­лось, що во­на не­на­че в маї на­ми­лу­ва­лась ви­со­ким яво­ром в зе­ле­но­му лузі над Дніпром, на­ди­ви­лась на той гілляс­тий явір, гус­то та ряс­но об­ли­тий брос­тю та пуп'янка­ми та мо­ло­деньки­ми лис­точ­ка­ми. Во­на ніби по­чу­ти­ла па­хощі мо­ло­дої май­ської заб­рості то­го мо­гу­че­го ве­лет­ня ніби десь в бе­ре­го­вині над дніпро­вою са­гою. І в неї не­са­мохіть чо­гось на­вер­ну­лась на дум­ку пісня: «Лу­гом іду, ко­ня ве­ду. Роз­ви­вай­ся, лу­же! Сва­тай ме­не, ко­за­ченьку: люб­лю те­бе ду­же».

Мелася з ге­не­ра­лом вий­шли нап­рикінці спек­так­лю з бал­ко­на й прос­ту­ва­ли по ко­ри­до­рах зу­мис­не навп­рош­ки че­рез на­товп та нав­пе­рей­ми Мар­ко­вицькій й Ма­линкінові. Не­за­ба­ром Ме­ла­ся наг­ляділа їх обох в гус­то­му на­товпі й якось та­ки про­тов­пи­лась до їх, штов­ха­ючи лю­дей ліктя­ми під бо­ки. Во­на при­ве­ла гос­тей в свою світли­цю. Са­мо­вар вже па­ру­вав на столі. Зай­шов на чай і ге­не­рал.

Мелася шви­денько зго­ту­ва­ла чай і зап­ро­си­ла гос­тей сідать за стіл. Усі од ве­ли­кої сма­ги після ду­хо­ти в те­атрі ки­ну­лись до чаю і сьорба­ли йо­го з жа­до­бою.

- Чи вас пак, Ме­ла­сю, не бе­ре нудьга оту­теч­ки в цій са­мо­тині після гар­ми­де­ру ве­ли­ко­го ха­зяй­ст­ва в батька? - спи­та­ла Мар­ко­вицька.

- Поки що я не нудьгую, бо ме­не роз­ва­жає пот­ро­ху ве­се­лий сусід. Та от і ви, спа­сибі вам, по­ру­ши­ли мерт­во­ту в моїй хаті та по­рож­не­чу в моєму серці, - бовк­ну­ла Ме­ла­ся, бо в неї дум­ки ча­сом не­доб­рохіть вис­ка­ку­ва­ли на­верх, не­на­че бульки з дна на мул­ко­му став­ку.

- А до ме­не оце реп'яхом вче­пи­лась моя ба­бу­ся, щоб я за­пи­су­ва­лась в усякі доб­родійні ту­тешні то­ва­рист­ва, в кот­рих во­на за­пи­са­на спілцем. Хо­че й ме­не за­тяг­ти в ті то­ва­рист­ва буцімто для моєї роз­ва­ги. Ко­ли тобі, Ме­ла­сю, не бу­де ніякісінької ро­бо­ти, то, будь лас­ка, вдо­воль мою ба­бу­сю та за­пи­шись або в то­ва­рист­во «Ясла», або в «Доб­родійне то­ва­рист­во по­мочі сліпим та убо­гим ста­рим», що нігде не зна­хо­дять собі прис­та­но­ви­ща. Ба­бу­ся бу­де ду­же вдо­во­ле­на, що за­вер­бує те­бе, та й тобі бу­де ро­бо­та, а більш то­го все-та­ки ся­ка-та­ка роз­ва­га.

- Я хоч і доб­ро­сер­да лю­ди­на, але не здат­на по своїй вдачі брать спіл в та­ких то­ва­рист­вах. Ця доб­родійність мені не до впо­до­би. Як­би щось інше, то я б не цу­ра­лась. От, прик­ла­дом, я ду­же люб­лю дітей. І як жи­ла в Дер­качівці моя сест­ра Ліда, то ми вдвох за­ве­ли в се­бе в селі ден­не прис­та­но­ви­ще для дітей на жни­ва. От там мені так бу­ло упо­доб­но вов­ту­зиться з дрібненьки­ми пу­зан­чи­ка­ми. Я з сест­рою їзди­ла в Фінляндію й вив­чи­лась ви­роб­лять по­лот­на та руш­ни­ки на ма­леньких верс­та­ти­ках, і ми з Лідою вдвох вже й пус­ти­ли це про­мислівство в Дер­качівці поміж мо­ло­ди­ця­ми та дівча­та­ми. Я навіть їзди­ла в око­лиці по се­лах і бра­ла в цю на­уку охо­чих мо­ло­диць, щоб роз­пов­сю­дить як­мо­га далі це про­мислівство. А до ба­бу­си­ної праці ме­не чо­гось не по­тя­гує, - мо­ло­ла язи­ком Ме­ла­ся, обер­нув­шись до Ма­линкіна, не­на­че чва­ни­лась пе­ред ним своєю при­хильністю до се­лян та бідно­ти.

Мелася бре­ха­ла незгірше Ми­шу­ка, бо бу­ла здо­ро­ва бре­ху­ха. Во­на ма­ла на думці на та­кий спосіб за­побігти лас­ки в кра­су­ня, підхо­дя­чи під сього­часні пог­ля­ди та пря­му­ван­ня в мо­ло­дих па­ничів. Але кра­сунь сьорбав чай, тро­щив буб­лич­ки й бай­дуж­не слу­хав за те Ме­ла­си­не доб­родіяння на ко­ристь се­ля­нам.

- І вам не­важ­ко бу­ло? Нев­же вам не про­тив­но бу­ло ди­виться, як поч­нуть вой­ду­ваться й ва­ла­саться оті пус­ту­ни в прис­та­но­вищі? - спи­тав Ма­линкін.

- Ні кри­шеч­ки! Мені навіть бу­ло приємно го­ду­ва­ти та на­пу­вать ті во­ро­ни­нят­ка, бо я люб­лю дітво­ру.

- Моя прес­та­рез­на ба­бу­ся все си­дить та пле­те вов­няні ку­фаєчки для підки­ну­тих знайд в «Яслах». Та оце й до ме­не при­че­пи­лась, щоб і я ста­ла до тієї ро­бо­ти, не­на­че й мені вже йде восьмий де­ся­ток років, - про­мо­ви­ла Мар­ко­вицька й за­ре­го­та­лась на всю світли­цю.

- Ну, я не порп­ля­лась би в тих ба­вов­ня­них чи вов­ня­них ку­фаєчках. Я не маю ніякісінько­го по­тя­гу до та­кої праці. Як­би до чо­го іншо­го, то я б ста­ла з ве­ли­кою охо­тою. Це бабська, ста­ре­ча ро­бо­та, а я ще не по­чу­ваю се­бе ба­бою, - жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

Мова зай­шла про ар­тистів, про їх ви­хо­ди на сцені й гран­ня. Ця ба­лач­ка за­тяг­лась дов­генько. Ма­линкінові не спо­до­ба­лись провінціальні ар­тис­ти, і він гу­див, навіть га­нив без це­ре­монії суспіль усіх. Ме­ла­ся слу­ха­ла й ми­лу­ва­лась ним і йо­го гуч­ним го­ло­сом.

- Ну та й ве­ред­ливі ж ви! - бурк­ну­ла Ме­ла­ся.

- Такий він дос­то­ту, які бу­ли обид­ва мої чо­ловіки, що я му­си­ла ки­нуться навтіка­ча од їх обох, - ска­за­ла Мар­ко­вицька, до­пи­ва­ючи хап­ком чай, бо ха­па­лась до­до­му, щоб не по­тур­бу­вать своєї ба­бусі.

Гості ви­пи­ли чай і ста­ли про­щаться.

- Не за­бу­вай­те ж ме­не й одвідуй­те як мож­на частіше! - зап­ро­шу­ва­ла Ме­ла­ся Ма­ру­сю, а ще більше кра­су­ня Ма­линкіна, вхо­пив­ши йо­го міцну ру­ку в свої обидві пухкі до­лоні.

- Спасибі вам! Одвідаємо, ко­ли бу­де­мо живі, - од­повів Ма­линкін, не пус­ка­ючи Ме­ла­си­них ру­чок з своїх міцних жи­ла­вих рук.

І Ме­ла­ся по­чу­ти­ла, що од йо­го рук щось ніби побігло по її нер­вах, приємне, пе­ку­че, дійшло до сер­ця, не­на­че за­лос­ко­та­ло й в од­ну мить опа­ну­ва­ло її ду­шу, опа­ну­ва­ло її усю, чо­го ще ніко­ли за її жи­вот­тя не трап­ля­лось з нею. Гості вий­шли з по­коїв, і в по­ко­ях од­ра­зу ста­ло ти­хо.

Німкеня гу­вер­нант­ка пішла до своєї кімна­ти й не­за­ба­ром зах­роп­ла. Ме­ла­ся пос­та­ви­ла лам­пу на сто­ли­ку ко­ло ліжка, при­ляг­ла, спер­шись ліктем на по­душ­ку, й не­на­че пірну­ла в згад­ки уся­ких ви­падків то­го ве­чо­ра. Дум­ки її не­са­мохіть блу­ка­ли десь в те­атрі по ло­жах, за­зи­ра­ли на сце­ну, прос­ту­ва­ли до фойє, то пе­реліта­ли в її жит­ло, не­на­че сіда­ли ластівка­ми за стіл по­руч з мо­ло­дим кра­су­нем. І всі ви­пад­ки то­го приємно­го ве­чо­ра, мов згу­ки го­лосні й дзвінкі десь ніби ли­лись з сце­ни, чи з на­тов­пу, чи од чу­до­во­го Ма­лин­чи­но­го го­ло­су - і злу­чи­лись до­ку­пи в один чу­до­вий акорд, в кот­ро­му все дзвеніла од­на най­го­лосніша стру­на, один який­сь со­лод­кий гук. Ме­ла­ся впізна­ва­ла той гук: то був низький, але дзвінкий го­лос гар­но­го Ма­линкіна.

«Якого б щас­тя я заз­на­ла, як­би цей кра­сунь був моїм чо­ловіком! З ним і ота сільська глу­ши­на бу­ла б для ме­не справ­дешнім раєм. Яка Ліда щас­ли­ва, що спа­ру­ва­лась з ми­лим! І я бу­ла б лад­на йти з цим кра­су­нем хоч би й на край світу, знех­ту­ва­ла б і людським по­го­во­ром, і батьківською за­бо­ро­ною, і уся­ки­ми дур­ни­ми зви­ча­ями, аби тільки жи­ти з ним укупі, ми­лу­ва­тись та ко­хаться», - ду­ма­ла Ме­ла­ся, пох­ню­пив­ши го­ло­ву з важ­ким вінком кіс на об­важнілій од ду­мок го­лові.

І її дум­ки знов за­во­ру­ши­лись, по­тяг­лись не­са­мохіть од­на за однією, як ка­чеч­ки ря­доч­ком на ле­геньких хви­лях на ста­воч­ку. Знов ви­ник­ли пе­ред нею сце­ни та кар­ти­ни ми­нув­ше­го ве­чо­ра: то ви­ни­ка­ло яс­не фойє з ве­се­лим на­тов­пом, то яр­кий світ на сцені ніби блис­нув і згас, то яс­но ви­ри­на­ла з на­тов­пу Мар­ко­вицька, мов жи­ва. То знов ніби ся­ла пе­ред нею сце­на, не­на­че яс­на пля­ма на гальовині се­ред лісу, освітле­на влітку га­ря­чим промінням сон­ця. А на сцені на од­ну мить ви­ник­ла, ніби з-під землі, пиш­на кра­су­не­ва пос­тать, не­на­че Мефісто­фе­ле­ва пос­тать ви­со­ву­ва­лась з-під спо­ду по­мос­та. Кра­сунь ви­ни­кав, уб­ра­ний в ста­ро­давнє лис­ню­че ли­царське уб­ран­ня, ніби Фа­уст, але кра­щий і пишніший од зо­ло­та й срібла на йо­го уб­ранні.

Думки йшли на­зах­ват од­на за однією, лізли нас­тир­ли­во, знов пе­реліта­ли в її світли­цю. І во­на ніби вже ба­чи­ла ми­ло­го край сто­лу, як жи­во­го. Bo­на ми­лу­ва­лась йо­го ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми, ніби чу­ла йо­го приємний му­зич­ний го­лос, м'який, мов шовк.