Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 54

- Сама усе до­чис­та ба­чи­ла. Про­ти те­бе сиділа Камілла-Ди­во з ку­де­лею ру­до­го во­лос­ся на го­лові, прит­ру­ше­но­го срібни­ми блискітка­ми та срібною пуд­рою. Во­на бу­ла в бла­китній сукні. А ко­ло неї сиділа чор­ня­ва акт­ри­са з ви­со­ки­ми бро­ва­ми. А ко­ло те­бе по один бік сидів ре­жи­сер німець, пос­тав­ний ру­ся­вий кра­сунь, а по дру­гий бік стир­чав Нек­ра­ше­вич, не­на­че чорт на ку­пині, та ще якісь дві чор­няві пан­ни. Та й ве­се­ло ж вам бу­ло! Пан­ни ре­го­та­лись та хи­хо­та­ли! Ма­буть, бу­ло ве­се­ле за­ли­цян­ня…

«Була в Києві, хо­ди­ла за мною на­зирці слідком і на свої очі все ба­чи­ла… Ото ка­торж­на! Та­ки вислідку­ва­ла… Ну та й уб­рав­ся ж оце я по самісінькі ха­ля­ви! А! ууу…» - ду­мав Ми­шук і по­хи­лив го­ло­ву.

- Ми раз ве­че­ря­ли в Шаті на ве­ранді. Це прав­да. Що ж тут та­ко­го по­га­но­го. Ком­панія сиділа і ве­че­ря­ла, а я прис­тав ви­пад­ком до гур­ту, бо по­ба­чив за сто­лом Де­ми­да Ива­но­ви­ча Нек­ра­ше­ви­ча. Ні, справді: чи ти бу­ла в Києві, чи це тільки ти пус­каєш ма­ну? - спи­тав Ми­шук, вип­ру­чу­ючись ніби з сільця.

- Авжеж бу­ла й гу­ля­ла, і дов­го гу­ля­ла, бо й я лю­ди­на немірна в усьому й не­помірко­ва­на; «Що то мені за гу­лян­ня - за во­ро­та та й вер­тан­ня? Ото мені по­гу­лять - три дні в хаті не бу­вать!» - од­повіла наз­до­гад Ме­ла­ся сло­ва­ми на­род­ної пісні. - Гу­ляв ти, гу­ля­ла й я. Тільки ти гу­ляв на не­за­роб­лені гроші.

- Як то не­за­роб­лені? Хіба ж я вдо­ма нічо­го та­ки не роб­лю? Ад­же ж я тов­чусь на полі, або на луці, або на ле­ваді сли­ве щод­ня! Як то мої грощі не­за­роб­лені? - го­во­рив вже з при­тис­ком Ми­шук.

- Наробив ти ба­га­то діла! Ку­ди ж пак! По Києві то швен­дяв де­сять день вщерть! За це я доб­ре дізна­лась, - вже ре­пе­ту­ва­ла Ме­ла­ся. - Пев­но, хо­див на за­робітки на «дар­мо­лежівку» та про­хо­див де­сять день і вер­нув­ся з по­рожніми ру­ка­ми. В Києві в те­бе од­на «дар­мо­лежівка», а в Нек­ра­ше­ви­ча дру­га. От що!

- Дарма! Не­хай бу­де й по-твоєму. Але ти ж не по­вин­на та­ки ка­зать, що я до­мую та бай­ди­ки б'ю. Лю­дині тре­ба ро­бить, тре­ба й од­по­чи­ти; тре­ба й по­гу­ля­ти й на­гу­ляться всмак хоч вря­ди-го­ди.

- Роби, та й міру знай, і гу­ляй, та й міру знай! А в те­бе на це ос­таннє, ма­буть, не­ма міри. Твої гу­лян­ки неміряні, а в ха­зяй­стві ти не стат­куєш. Ти тільки пад­куєш ко­ло ко­ней, не­на­че для те­бе, окрім ко­ників, більше ніщо не жи­вотіє на світі. Ти та­ки, надісь, зро­ду ду­же пад­ко­ви­тий до гу­лян­ки, як я за­ува­жи­ла.

- Зате ж ти не пічкур­ка й не ле­ге­за, і над­то здат­на до ха­зяй­ст­ва. От во­но й доб­ре! Ми урівно­ва­жуємо од­но од­но­го, - ска­зав Мишук в жар­ти.

Мелася аж прис­ну­ла й схо­пи­лась з стільця. Її взя­ла злість. Спокійний, бай­дуж­ний Ми­шуків тон роз­мо­ви після дов­гої гу­лян­ки дра­ту­вав її.

- Он ку­ри куд­ку­да­ка­ють по бур'янах ко­ло за­го­ро­ди! Хоч би пішов та при­най­мні по­наз­на­вав, де во­ни не­суться, то й з те­бе бу­ла б якась ко­ристь. А в те­бе в го­лові не ку­ри, а Камілли-Ди­ва, та бро­ваті акт­ри­си, та!.. Ет! Знаємо те­бе доб­ре!

- Ще що ви­га­дай! Нев­же ти хо­чеш, щоб я по­жа­лив собі кро­пи­вою ру­ки й що­ки та по­на­би­рав­ся реп'яхів по са­му шию? Оце га­разд! Це ти жар­туєш? Це гарні твої жар­ти!

- А тобі щік шко­да? Пев­но, щоб вис­тав­лять їх для Камілли-Ди­ва? Те­пер ще й кро­пи­ва не жал­ка, й реп'яхи зе­лені й не чепкі. Слідку­вав би ти хоч за кур­ми та свиньми. Усе б та­ки якесь діло ро­бив. А тобі тільки б навіже­но стри­бать кіньми на ска­ко­вищі та гой­даться в човні на хви­лях. В те­бе, як я ба­чу, го­ло­ва послідом та по­ло­вою нап­ха­на, а не ро­зум­ни­ми дум­ка­ми та гад­ка­ми, - ре­пе­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

- О, бач! В жінок чо­мусь так ви­хо­де, що в нас в го­ло­вах послід та висівки, а тільки в їх го­ло­вах зер­нис­та пше­ни­ця або питльова­не бо­рош­но. Хіба ж я діла не роб­лю? Слу­жу ж я й за еко­но­ма, і за при­го­ни­ча ко­ло робітників на полі. Не­дур­но ж хліб їм.

- Служиш ти доб­ре! дбаєш не до до­му, а з до­му. Підеш на по­ле, по­ни­каєш на ча­сок на полі або на лу­ках та й гай­да мерщій до ха­ти, щоб люльки пос­мок­та­ти! Ще й до то­го не ша­нуєшся… От у Києві…

- Дай мені покій з тим Києвом! Од­че­пись од моєї душі! Оце при­че­пи­лась при­че­па! Лю­ба щось там по­набріху­ва­ла, а ти ймеш їй віри, - про­мо­вив Ми­шук вже по­важ­но й навіть сер­ди­то.

- Ба не дам тобі спо­кою, бо ти роз­ле­дащів, зам'яки­нив­ся до реш­ти на селі. Служ­би собі не на­пи­туєш, а тільки до­муєш та час дурнісінько гаєш, ще й гроші мар­нуєш десь по Києві. Ось не­за­ба­ром бу­дуть Таїсині іме­ни­ни. Нам з ма­мою до­ко­неч­но тре­ба ж поїхать до їх. А на це тре­ба гро­шей. Я то­го Нек­ра­ше­ви­ча в по­ти­ли­цю з ха­ти ви­тур­лю, як він будлі-ко­ли ще заїде за то­бою! - ре­пе­ту­ва­ла Ме­ла­ся і вже сіка­лась до йо­го, мов оса.

- Цуртобі, пек тобі, оси­на тобі! При­че­пи­лась та й нас­ти­рається з тією Каміллою-Ди­вом. Не­хай во­на здох­не там в Шаті, то я й не жал­ку­ва­ти­му! - крик­нув Ми­шук і по­хап­цем вибіг з кімна­ти в парк.

«Ой ос­то­гид­ла во­на мені! Ой ос­то­чортіла ж! От тобі й доб­ра! От тобі й поділшли­ва! Як же я по­ми­лив­ся! А язич­на та­ка, що її й Ціце­рон не пе­ре­го­во­рив би або й два Ціце­ро­ни, не тільки я. Стріляє з ро­та раз у раз, не­на­че ку­ля­ми. Так і сип­ле! Ну та й забісо­ва­на ж! Ко­ли б ще бу­ла гар­на, то вже му­сив би терпіть! А то вид розп­ли­вається, не­на­че пе­репічка, і вже ста­ла ми­за­та. По­по­ган­ша­ла так, що й гля­ну­ти не хо­четься».

І бідно­му Ми­шу­кові чо­гось став неп­риємний і парк, і дім, і са­ма невт­рат­ли­ва Ме­ла­ся. Він так роз'ярив­ся, що був ла­ден ско­чить на ко­ня й за­раз тіка­ти як­най­далі од Ме­ласі, тікать хоч до Нек­ра­ше­ви­ча, щоб хоч кіньми се­бе роз­ва­жить.

Мелася бу­ла з та­ких лю­дей, що як тільки чо­гось роз­сер­дяться та розд­ра­ту­ються вранці, то бур­чать та гри­ма­ють на всіх аж до ве­чо­ра. І тільки вве­чері, як сон­це ся­де і над­ворі ста­не по­ночіти, їх нер­ви зас­по­ко­яться, як­раз так, як той вітер, що тиж­ня­ми дме цілий день од схо­ду до за­хо­ду сон­ця і над­ворі сти­шується вже смер­ком.

За ве­че­рею Ме­ла­ся вга­му­ва­лась. Во­на все за­во­ди­ла роз­мо­ву про те, що не­за­ба­ром бу­дуть Таїсині іме­ни­ни, а тро­хи зго­дом при­па­да­ють в чет­вер Кан­ди­бині іме­ни­ни, що їй з ма­мою кон­че тре­ба поїхать до Києва на ті іме­ни­ни, по­ва­жа­ючи й знай­омих, і са­лонні зви­чаї.

- Авжеж тре­ба поїхать, бо бу­де якось ніяко­во. На цю поїздку тре­ба до­волі гро­шей. Та й я вже за­сиділась на од­но­му місці, мов квоч­ка в оби­чай­ці. І мені ж тре­ба тро­хи пот­ру­си­тись та роз­ва­житься, - не все ж тільки гу­лять вам мо­ло­дим! - на­тя­ка­ла ма­ти Ми­шу­кові, щоб він не ду­же мар­ну­вав гроші.

- От і ко­со­ви­ця за­то­го нас­та­не. Тре­ба чи­ма­ло гро­шей на розп­лат­ку з ко­са­ря­ми й греб­ця­ми. А гро­шей я, ма­буть, не нас­та­чу. Сидіть ви обидві до­ма та не ри­пай­тесь, бо в ме­не в цей час завсігди об­маль гро­шей. Ко­ли ж то ми ще ту но­ву паш­ню спро­даємо. Ой, здається, не вис­та­че нам гро­шей на робітників! - бідкав­ся ста­рий батько.

- От і не вис­та­че! Як не вис­та­че, то по­зи­чи­мо десь. Не ну­диться же нам, ко­ли інші лю­де се­бе роз­ва­жа­ють, - ки­ну­ла наз­до­гад слівце Ме­ла­ся.

- Гуляйте лиш, гу­ляй­те! гай­нуй­те гроші, та й міру знай­те, щоб ча­сом не до­ве­лось нам зго­дом ци­ганської ха­лянд­ри ска­кать, як банк спро­дає на­шу Дер­качівку, бо, ма­буть, не бу­де чим пла­тить і про­центів, не тільки вип­ла­чу­вать по­зич­ку в банк, - ска­зав батько.

Мишук аж зас­му­тивсь, як по­чув од тес­тя за якусь ци­ганську ха­лянд­ру в не­да­ле­ко­му часі.

XIII

Незабаром нас­та­ли Таїси­ни та Кан­ди­бині іме­ни­ни. Ме­ла­ся з ма­мою та­ки не всиділи вдо­ма й по­бу­ва­ли на тих двох свя­тах в Києві, про­гай­ну­вав­ши гро­шей стільки, що ни­ми мож­на бу­ло б зро­бить оп­лать сли­ве на всю ко­со­ви­цю й гре­бо­ви­цю. В ко­со­ви­цю в батька ще бу­ло до­волі гро­шей для оп­латі всіх ко­сарів та гро­мадільників. Жни­ва обійшлись доб­ре, бо Гу­ко­вич од­дав ози­ми­ну жен­цям за сніп. Але за па­син­ку­ван­ня тю­тю­ну та за по­лот­тя він був чи­ма­ло ви­нен політни­цям і політни­кам. По­ча­ли мо­ло­тить хліб. В ста­ро­го не ста­ло вже гро­шей на розп­лат­ку. В кож­ну неділю бу­ла зви­чай­но розп­лат­ка на еко­номії з робітни­ка­ми, але вже два ра­зи в неділю лю­де при­хо­ди­ли дурнісінько, бо еко­ном не пла­тив їм і все ка­зав: «Прийдіть завт­ра, або після­завт­ра, або че­рез тиж­день в неділю». Бу­ло чи­ма­ло сім'їв, в ко­то­рих вже не вис­та­ча­ло гро­шей на харч. Лю­де по­на­по­зи­ча­лись, по­на­би­ра­лись на­бор в крам­ни­цях. А еко­ном не пла­тив гро­шей лю­дям і все, як ка­жуть на селі, - го­ду­вав їх обіцян­ка­ми, бо в па­на гро­шей вже не бу­ло.