Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 47

Мелася пішла швид­кою хо­дою, сли­ве бігцем добігла до до­му й з усієї си­ли од не­терп­ляч­ки смик­ну­ла за дер­жал­но дзво­ни­ка. Че­рез щіли­ни в две­рях во­на ніби по­чу­ти­ла па­хощі свіжо­го мас­ла в пе­чені на плиті. Це її ще гірше розд­ра­ту­ва­ло. Во­на сми­ка­ла за дріт, аж пальці пог­раб­ли на мо­розі, але ніхто не од­чи­няв. Нігде не бу­ло чу­ти ні жи­вої душі. Ме­ла­ся збігла з сходів, пішла попід до­мом, заг­ля­ну­ла в вікна, - нігде ніко­го не бу­ло вид­но. Ще раз вибігла во­на на східці, подз­во­ни­ла, пос­то­яла хви­лин з де­сять, вже й змерз­ла в но­ги. Вже й пальці в неї одуб­ли. Ніхто не од­чи­няв і не ви­хо­див.

- Що це за знак? Ніхто не ха­пається од­чи­нять? Ой ненько моя! пев­но, зак­ли­кані ку­дись на обід. Ку­ди ж я те­пер побіжу, щоб смач­но по­поїсти, ко­ли вже пізно? Надісь, в знай­омих по­обіда­ли вже скрізь.

Таїса вгляділа Ме­ла­сю з вікна й ве­се­ленько гук­ну­ла до Лю­би: «Ме­ла­ся йде до нас»!

- Мелася? Ой, яка я ра­да! - обізва­лась Лю­ба, ог­ля­да­ючи навк­ру­ги зас­те­ле­ний стіл. - Зап­ро­си­мо на обід та хоч на­ба­ла­каємось всмак. Обід сьогодні бу­де ве­се­лий. Ма­буть, Ме­ла­ся на­вез­ла з се­ла но­ви­нок та звісток пов­ний припіл, - ска­за­ла Лю­ба.

Таїса бу­ла ду­же ра­да. Во­на лю­би­ла Ме­ла­сю, як люб­лять ще­бет­ли­вих пта­шок. Ле­пет­ли­ва Ме­ла­ся вліта­ла в її ти­хий та мерт­вий за­ти­шок, не­на­че ластівка, і бу­ди­ла той сон­ний за­ти­шок, роз­во­ру­шу­ва­ла ти­шу й мерт­во­ту. Слу­ха­ючи Ме­ла­си­ну роз­мо­ву, Таїса не­на­че чи­та­ла якусь ціка­ву книж­ку оповіданнів або га­зе­ту, та ще й не ма­леньку, а здо­ро­ву, та­ку завбільшки, як прос­ти­ряд­ло. Ве­ред­ли­вий гор­до­ви­тий зять те­пер не­на­че вис­мик­нув в неї з рук та­ку га­зе­ту.

- Любо! я ж тобі звелів не пус­кать в по­кої ні отієї со­ро­ки, ні Ми­шу­ка! Ми­шук нам те­пер не рівня, та й Ме­ла­ся так са­мо не потрібна мені. Я не люб­лю стре­ко­тан­ня цієї со­ро­ки й од цього ча­су зро­ду-звіку не пу­шу її в свою гос­по­ду, - ска­зав Елпіди­фор, вий­шов­ши на се­ре­ди­ну сто­ло­вої.

- Чом же не пус­кать? - спи­та­ла Лю­ба, ви­ря­чив­ши очі з ди­ва. - Це ж доч­ка на­шої давньої при­ятельки, і я з нею при­яте­люю.

- Дідько б заб­рав отих твоїх давніх при­ятелів ми­шуків та отаківських то­ва­ри­шок! Я те­пер в чині ге­не­ра­ла, а ти ге­не­ральша. Те­пе­реч­ки тон наш бу­де інший. Те­пе­реньки нам тре­ба ша­ну­ва­ти й чтить се­бе, а не яки­хось го­лод­ранців. Я ви­же­ну оту со­ро­ку з по­коїв, - вже не го­во­рив, а не­на­че шипів од злості Елпіди­фор Ва­на­то­вич.

- Бог зна що ти оце вер­зеш! Як то мож­на не пус­тить на обід Ме­ласі? Я побіжу й са­ма од­чи­ню.

- А я те­бе не пу­щу! - ска­зав він і пе­ре­пи­нив Лю­бу, став­ши на две­рях, а потім швид­ко чкур­нув до пе­карні й на­ка­зав гор­ничній не од­чи­нять две­рей ніко­му.

Добра й ти­ха Таїса тільки скри­ви­лась од жа­лю. Ця безг­луз­да зя­те­ва вих­ват­ка вра­зи­ла її, зо­би­ди­ла й на­ля­ка­ла, хоч во­на ще пе­редніше постс­ре­га­ла в йо­го палкі но­ро­ви. Не­мо­ва та не­до­те­па зро­ду, во­на навіть не спро­мог­лась доб­ра­ти слів для ог­ри­зан­ня з зя­тем. Спе­ре­чаться та сва­ри­тись во­на бу­ла зовсім не здат­на і тільки жалібно скри­ви­лась і важ­ко зітхну­ла.

- Щоб ти, Лю­бо, не сміла мені пус­кать отієї скре­го­ту­хи, ле­пе­ту­хи, отієї со­ро­ки в мо­го гос­по­ду! Не пус­кай і то­го ше­лих­вос­та, ото­го підчих­вос­та Ми­шу­ка. А ко­ли гор­нич­на насмілиться без мо­го за­га­ду впус­тить їх в по­кої, то я їх ви­тур­лю з до­му, ще й в'язи скру­чу на до­ро­гу. Чуєш? Та й тим ста­рим Гу­ко­ви­чам те­пер ми не рівня. Од їх тре­ба од­кас­нуться.

- О! Як то не рівня? - обізва­лась несміли­во Таїса Андріївна. - Ад­же ж во­ни давнього дво­рянсько­го коліна, ще й дідичі. Во­ни нам рівня.

- Говоріть! Яка то мені рівня? - ска­зав Елпідифор і зир­нув сер­ди­ти­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на те­щу,

- Вони ж арис­ток­ра­ти, дідичі! - до­да­ла Лю­ба. - Хоч Гу­ко­вич не має ніяко­го чи­на, але за­те ж він має ба­гацько по­ля, об­ла­дує ціле се­ло; маєтність йо­го чи­ма­ла. Він жи­ве не­за­леж­ним ні од ко­го па­ном, ніко­му не кла­няється, бо має свою дер­жа­ву; сам собі пан, бо ні од ко­го не за­ле­житься.

- Овва! Які ж Гу­ко­вичі арис­ток­ра­ти? Оці пол­тавські, чи якісь там там­бовські, чи тверські дідичі се­лю­ки - це греч­косії, а не арис­ток­ра­ти. Ми, уря­довці, так справ­дешні арис­ток­ра­ти, бо ми не­се­мо на своїх пле­чах усю ва­гу дер­жав­ної спра­ви. На­ми стоїть дер­жа­ва, а не діди­ча­ми греч­косіями, котрі не ма­ють ніякісінької дер­жав­ної служ­би, а тільки дба­ють за свої ки­шені. Хіба ма­ло їх та­ких, що лед­ве доп­лу­га­ни­лись до третього кла­су гімназії та й ки­ну­ли на­уку, сівши на го­то­веньке батьківське гнізди­ще? Хіба ма­ло з-поміж їх лед­ве письмен­них? А ще й пин­дю­чаться пе­ред на­ми! Ми, мов­ляв, з давніх-да­вен нес­ли на своїх пле­чах усю дер­жав­ну ва­го­ту, ми ви­нес­ли ви­со­ко вго­ру дер­жа­ву! Які ж то ми? Мо­же, котрісь там з їх прадідів та прап­радідів і справді нес­ли ту ва­гу, але, пев­но, більше для сво­го са­мо­любст­ва ми­ка­лись в уря­до­ву служ­бу, щоб дос­лу­житься ти­ту­ла чи гра­фа, чи ге­не­ра­ла, чи, мо­же, й кня­зя та честі й по­ша­ни в суспільстві. А от я і такі, як я, вищі уря­довці, так це справ­дешні арис­ток­ра­ти, бо ми пра­цею своєю, кри­ва­ви­цею до­ся­гаємдо ви­со­ких чинів і маємо пра­во на честь, на по­ша­ну в дер­жаві. Геть мені з ти­ми ми­шу­ка­ми та ко­ляд­ни­ця­ми ме­ла­ся­ми! Бігає по до­мах, не­на­че ко­ля­ду­вать або щед­ру­вать. Щоб мені й дух їх ту­теч­ки не смердів!

Елпідифор далі та далі все на­би­рав­ся пи­хи й злості. Він бігав од кут­ка до кут­ка, мов навісний, та тільки зир­кав то на Лю­бу, то на те­щу. В ма­тері очі зай­шли сльозою. Лю­ба втек­ла в ма­те­ри­ну кімна­ту й, своїм зви­чаєм, впірну­ла го­ло­вою в по­душ­ки та хли­па­ла.

- О! вже пішла об­ли­ва­ти слізьми ма­мині по­шев­ки! Знаємо цей твій зви­чай! - ре­пе­ту­вав навіже­ний Елпіди­фор і ніяк не міг вга­му­вать свої арис­ток­ра­тич­но-бю­рок­ра­тичні нер­ви.

Люба бу­ла з тих жінок, про кот­рих співа­ють в пісні: «Як прий­шла до­до­му, ляг­ла се­ред до­лу: дри­га, дри­га, дри­га, дри­га - дриґає но­гою». І справді Лю­ба, че­рез нез­нач­ний ви­па­док, що бен­те­жив її й зачіпав її са­мо­любст­во, завж­ди пля­му­ва­ла слізьми по­душ­ки і… не дриґала но­гою тільки тим, що це був би вчи­нок по­га­но­го то­ну.

Горнична по­да­ла обід. Елпіди­фор сів за стіл і уплітав стра­ву на всі зас­та­ви, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Але борщ не вдав­ся ку­хо­варці: був нес­мач­ний, не­си­тий, не­на­че пісний. Елпіди­фор звелів гор­ничній пок­ли­кать ку­хо­вар­ку, і як тільки мо­ло­ди­ця з'яви­лась на по­розі, він пож­бу­рив на неї по­рож­ню тарілку. Тарілка вис­лиз­ну­ла з йо­го пу­чок, крут­ну­лась, не­на­че по­котьоло, тро­хи не за­че­пи­ла тещі по лобі й бряз­ну­ла об стіл. Ма­ти, си­дя­чи за сто­лом, тільки прис­тав­ля­лась, що ніби­то обідає, їжа не йшла їй на дум­ку. Во­на сиділа зас­му­че­на, з важ­ки­ми ду­ма­ми в душі, що то далі бу­де з нею, з її ко­ха­ною Лю­бою, ко­ли й цей зять який­сь ніби ска­же­ний і безг­луз­дий. Лю­ба все пхи­ка­ла, ли­ла сльози в ма­мині на­волічки та напірни­ки й не ви­хо­ди­ла до сто­лу.

Мелася, змор­до­ва­на біга­ни­ною та го­ло­дом, ще дов­го сто­яла на східцях, а далі побігла у двір, щоб та­ки промк­нуться в по­кої хоч че­рез чорні схо­ди. Але й тут двері в пе­кар­ню бу­ли замк­нуті, а че­рез щіли­ни про­ми­кав­ся чу­до­вий смач­ний дух пе­чені, ли­бонь ще й ку­ря­чої на свіжо­му за­паш­но­му маслі. Ме­ла­ся пос­то­яла, по­ню­ха­ла, заг­ля­ну­ла оч­ком в діроч­ку зам­ка, але нічо­го не по­ба­чи­ла. Во­на з злос­ту­ван­ням му­си­ла вер­нуться до Кан­ди­би. Але во­на зга­да­ла, що в Кан­ди­би, пев­но, вже по­обіда­ли і во­на зас­та­не на столі хіба тільки не­добірки та не­доїдки. Бідна Ме­ла­ся му­си­ла бігти на обід в рес­то­ран, її бра­ла цікавість, му­чив здо­гад, де то подіва­лись Лю­ба й Таїса і навіть ку­хо­вар­ка й гор­нич­на в Ва­на­то­ви­ча. Не­на­че усі десь зслиз­ли без сліду, що й приз­на­ки не зос­та­лось од лю­дей в домі, і тільки чо­мусь ла­со пах­ло свіжою пе­че­нею з две­рей пе­карні по всіх присінеч­ках.