Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 39

- Завертайте ж до нас, сусіде, хоч вря­ди-го­ди! По­си­ди­мо та хоч пе­ре­ки­не­мось жи­вим слівцем! - про­си­ла Ма­ру­ся мо­ло­до­го па­ни­ча на про­щанні.

- Добре! Заїду ко­лись, чи ви­пад­ком, чи й зу­мис­не! - ска­зав Ула­се­вич, сіда­ючи хап­ком і вгнізджу­ючись в кублі, в нап­ханій в зад­ку со­ломі на пош­товій чор­топ­хай­ці.

Минули жни­ва… Хліб уро­див нав­ди­во­ви­жу. Ужи­нок був надз­ви­чай­ний. Ста­рий Гу­ко­вич спромігся вис­та­чить для Ліди гро­шей на до­ро­гу й на на­уку. Обидві Ма­ту­шевські да­ли Ліді звістку, щоб во­на лаш­ту­ва­лась в до­ро­гу, й сповісти­ли їй про день виїзду. Во­ни обіця­ли заїхать за нею по до­розі, їду­чи на вок­зал. Ме­ла­ся да­ла знать лис­том Яко­вові Ки­ри­ко­ви­чу, щоб він при­був до їх поп­ро­щаться з сусіда­ми. Во­на й са­ма бу­ла тро­хи за­ко­ха­на в сво­го гар­но­го діве­ра.

Яків Ки­ри­ко­вич при­був до Гу­ко­вичів над­вечір в приз­на­че­ний день. Він зас­тав Ма­ту­шевських. Вже пи­ли чай на ве­ранді, що ви­хо­ди­ла в са­док. Старі привіта­ли гос­тя радісно. Ма­ру­ся Ма­ту­шевська схо­пи­лась з стільця й вип­рос­та­лась на ввесь свій ви­со­кий зріст. В очах блис­ну­ла радість. Во­на по­да­ла док­то­рові свою чи­ма­лу ру­ку й по-па­ничівсько­му трус­ну­ла її, привітно осміха­ючись. Блис­ну­ли чу­дові міцні зуб­ки, і над верхньою гу­бою за­ми­готіла чор­на смуж­ка лед­ве примітних ву­сиків.

Пішла роз­мо­ва, жва­ва й ціка­ва. Ма­ту­шевська роз­ка­зу­ва­ла про уро­жай. Во­на бу­ла ра­да, що цього ро­ку не зми­ли­ла ні са­до­ви­на, ні ози­ми­на, ні яри­на, не­на­че зем­ля зна­ла, що для неї й сест­ри на цей час до­кон­че тре­ба бу­де чи­ма­ло гро­шей. І ста­рий Гу­ко­вич був ра­дий, що хліб уро­див ду­же доб­ре. Добрі жни­ва да­ли ве­се­лу нап­ра­ву усім цим се­лю­кам.

- Ну, те­пе­реньки, про ме­не, їдьте та й вчіться усього, чо­го ду­ша за­ба­жає! Навчіться плес­ти ко­ши­ки, - то й це діло не по­га­не й не зай­ве. Не бу­де­мо ку­пу­вать на­шим політни­цям та ко­па­чам ко­шиків. Бу­де чим і кар­топ­лю зно­сить, як ко­па­ти­ме­мо во­се­ни. Все-та­ки мен­ше бу­де тра­ти, - жар­ту­вав ста­рий.

- Там, в Фінляндії, вміють доб­ре ма­ри­ну­вать осе­ледці, - ска­за­ла Ме­ла­ся, - вивчіться ли­шень і цього та й нас нав­чи­те. Я страх як люб­лю ма­ри­но­вані осе­ледці! Не за­бу­де­те? Га? Так, між іншим ділом, при­хап­ком, та та­ки вик­радьте цей сек­рет в чухнів.

- Добре! ко­ли при на­годі тра­питься десь, - обізва­лась Ліда.

- Але ж ти, сер­це, за­бу­ла, що в нас у Дніпрі не лов­ляться осе­ледці, а тільки якась по­га­ненька плітка та су­да­ки, та ча­сом тра­питься ко­лись-не-ко­лись че­чу­га, - ска­зав Ми­шук.

- То ви в чухнів пос­те­режіть та­ку на­уку, щоб з на­ших пліток та су­даків на­ро­бить ма­ри­но­ва­них осе­ледців, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся й дрібно засміялась.

- Цього ми, пев­но, не мог­ти­ме­мо зро­бить. На­ука ще не дійшла до та­ко­го ди­ва, щоб пе­рет­во­рить ри­бу в осе­ледці, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Та ніко­ли до цього й не дійде, - обізвавсь Яків Ки­ри­ко­вич, - будьте певні, що та­ко­го чу­да ніко­ли не бу­де. - Як то не бу­де? Ад­же ж в пісні співа­ють: «Не­хай так, не­хай так! Не­хай бу­де з ри­би рак!» - го­во­ри­ла Ме­ла­ся.

- Та то, бач, сер­це, тільки тоді з ри­би бу­де рак, як цього за­ман­дю­риться жінкам, - обізвавсь Ми­шук.

Михайло Ки­ри­ко­вич вже тро­хи пос­те­ре­гав Ме­ла­сині ве­ред­ливі но­ро­ви. Він вже пе­ресвідчив­ся, що Ме­ла­ся не­за­ба­ром зве­лить йо­му пе­рет­во­рять ри­бу в ра­ка.

Усібалакали, усім бу­ло ве­се­ло, тільки Ліда сиділа мовч­ки й сло­ва не про­мо­ви­ла. В її очах ви­яв­ляв­ся сму­ток.

Гості пи­ли чай хап­ки, щоб ча­сом не опізниться на вок­зал. Той вок­зал дра­ту­вав усім нер­ви. Ви­пи­ли чай і за­раз по­ча­ли про­щаться. Ліда про­ща­лась з усіма й нес­подіва­но зап­ла­ка­ла, зир­нув­ши вос­таннє на мо­ло­до­го док­то­ра.

- От тобі на! То бу­ла б і летіла в да­ле­кий край, а це звідкільсь і сльози? - спи­тав батько.

Посідали на по­воз­ки й ру­ши­ли з дво­ру. Мо­ло­до­му док­то­рові зда­ва­лось, що од'їжджає хтось най­любіший, най­миліший йо­му на усьому світі. В йо­го зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Він на­си­лу за­дер­жав зітхан­ня. Яків Ки­ри­ко­вич, на­пив­шись чаю, шви­денько поп­ро­щавсь і по­ка­тав сте­пом, щоб хоч тро­хи розігнать за­ду­му та розвіять сму­ток.

Він приїхав до­до­му, увійшов в свої по­кої, засвітив світло. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, якось по­рожньо, аж мерт­во. Пе­редніше ко­лись по­кої не зда­ва­лись йо­му та­ки­ми по­рожніми та сум­ни­ми. До­ки Ліда бу­ла в батька, не­да­леч­ко од йо­го, йо­му зда­ва­лось, що її дух вітає в йо­го кімна­тах, що її вид, її очі ніби ви­зи­ра­ють на йо­го звідкільсь, ли­нуть ластівка­ми по по­ко­ях, зве­се­ля­ють йо­го сер­це. Те­пе­реч­ки йо­му зда­лось, що й дух її зник і сліду не по­ки­нув.

І мо­ло­дий хло­пець, щоб розігнать сум та нудьгу, ще з більшим зав­зят­тям при­ля­гав до своєї ро­бо­ти, по­на­пи­су­вав кільки лікарських кни­же­чок для на­ро­ду. Бу­ли доз­во­лені дві йо­го нові книж­ки для се­лян. Він над­ру­ку­вав їх і сів за но­ву лікарську ро­бо­ту. Це йо­го тро­хи роз­ва­жа­ло й зве­се­ля­ло. Се­ля­ни йня­ли йо­му віри й при­вер­ну­лись до йо­го: щод­ня з сіл при­хо­ди­ли за ліка­ми та за по­ра­дою в хво­ро­бах по два де­сят­ки чо­ловіка або й більше.

По де­яких га­зе­тах з'яви­лись звістки за це, як за щось досі не­чу­ва­не на се­лах. До Ни­ко­на на свят­ках та в неділі юр­ба­ми зби­ра­лись па­руб­ки, дівча­та й навіть чо­ловіки, щоб пос­лу­хать чи­тан­ня ук­раїнських на­род­них кни­жок. Про­даж ук­раїнських кни­жок пішов по око­лиці ду­же доб­ре. Се­ля­ни ціка­ви­лись книж­ка­ми й за­люб­ки ку­пу­ва­ли й чи­та­ли їх. Цим ділом пра­ву­вав мо­ло­дий док­тор і тим роз­ва­жав се­бе.

Минула осінь, ми­ну­ла й зи­ма. Про­був­ши в цей час в Фінляндії, Ма­ту­шевські й Ліда аж нап­ро­весні вер­ну­лись до­до­му й по­на­во­зи­ли і но­вих верс­та­тиків, і чи­ма­ло уся­ких ви­робів. Яків Ки­ри­ко­вич про­чув од лю­дей, що во­ни вже вер­ну­лись, і за­раз поїхав до Гу­ко­вичів. Він стрівся з Лідою, не­на­че з рідною лю­ди­ною, і не міг на­ба­ла­ка­тись з нею.

Од то­го ча­су Яків Ки­ри­ко­вич по­чав над­то вже час­то навіду­ваться до Гу­ко­вичів. І батько й ма­ти вже дав­ненько приміти­ли, що він їзде до їх несп­рос­та. Ко­хан­ня не мож­на втаїть од людських кмітли­вих та ціка­вих очей. Батько пе­рес­тав ви­хо­дить до гос­тя в світли­цю й навіть зу­мис­не ви­хо­див на тік або виїздив вер­хи на по­ле. Ма­ти прий­ма­ла й віта­ла йо­го бай­дуж­но. Ліда швид­ко до­га­да­лась, що ті одвіди­ни неп­риємні ста­рим, змо­ви­лась з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем з'їжджаться в Ма­ту­шевських і на­пе­ре­додні своїх одвідин завж­ди по­да­ва­ла йо­му звістку лис­том.

Знов за­пиш­нив­ся май квітка­ми та співа­ми со­ло­вей­ків. За­ся­ло яс­не май­ське сон­це. Мо­ло­до­му хлоп­цеві при­га­дав­ся май ми­нув­шо­го ро­ку, пре­пиш­ний та пре­хо­ро­ший, ко­ли зай­ня­лось йо­го сер­це ко­хан­ням на бра­то­во­му весіллі. Обоє мо­лоді час­то зостріча­лись в домі Ма­ту­шевських. Але нес­подіва­но тра­пивсь ду­же неп­риємний ви­па­док.

X

Одного дня влітку до от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го при­нес­ли з пош­ти лис­та. От­ця Яко­ва не бу­ло вдо­ма. На­деж­да Мокіївна взя­ла лис­та і, не гля­нув­ши на кон­верт, роз­дер­ла йо­го й з цікавістю ки­ну­лась чи­тать. Во­на ма­ла зви­чай роз­ди­ра­ти кон­вер­ти та заг­ля­дать навіть в усякі офіціальні бо­ма­ги, прис­лані на ймен­ня сво­го чо­ловіка, бо бу­ла ду­же ціка­ва.

Цей лист пи­сав пе­редніший дри­жипільський фер­шал, кот­рий пе­рей­шов на служ­бу з Дри­жи­по­ля в дру­ге місце. Він пи­сав до сво­го то­ва­ри­ша, фер­ша­ла Яко­ва Вер­бицько­го, кот­рий пе­рей­шов в Дри­жипіль на йо­го місце. А на пошті сли­ве усі лис­ти, на кот­рих ма­ня­чи­ли на­пи­си «Яко­вові», спох­ва­ту пер­ли до от­ця Яко­ва.

Надежда Мокіївна чи­та­ла, чи­та­ла той лист і дов­го не мог­ла втя­мить, про що то пи­шеться в то­му листі. Але зго­дом, опам'ятав­шись, зир­ну­ла на кон­верт і про­чи­та­ла, що лист був пи­са­ний не до її чо­ловіка, от­ця Яко­ва, а до фер­ша­ла Яко­ва Вер­бицько­го та­ки в Дри­жипіль. Під лис­том на кінці був підпи­са­ний пе­редніший дри­жипільський фер­шал. В На­деж­ди Мокіівни аж пуч­ки з лис­том зат­ру­си­лись од ціка­вості. Чужі дум­ки так заціка­ви­ли її, що в неї аж го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась.