Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 37

Гості ввійшли в світли­цю, обсіли її навк­ру­ги по стільцях, поп­ри­ту­лю­ва­лись по за­кут­ках і ущух­ли. Доб­ра про­маш­ка по до­лині та по су­гор­бах та­ки вто­ми­ла їх. Всі не­на­че впи­лись чу­до­вим повітрям, ніби мо­ло­дим ви­ном. Усі мов­ча­ли й ніби од­по­чи­ва­ли. Нев­га­мо­ва­на та пруд­ка На­деж­да Мокіївна та­ки встиг­ла за­лу­чить в да­ле­кий ку­то­чок Мар­ка Пет­ро­ви­ча Нек­ра­ше­ви­ча й од­ним од­на нев­том­но ля­ща­ла язи­ком. Нек­ра­ше­вич трош­ки спо­до­бав­ся їй, хоч був і не ду­же гар­ний з ли­ця. Він був ку­ценький, опецьку­ва­тий, тілис­тий та круг­ленький, з круг­лим ви­дом, схо­жим на ка­ву­нець. Спідня гу­ба ски­ну­лась на ков­бас­ку, а верх­ня, з ямоч­кою по­се­ре­дині, за­ко­пир­чи­лась вго­ру так здо­ро­во, не­на­че хтось вхо­пив її по­се­ре­дині гач­ком і за­дер вго­ру. Пев­но, ці повні со­ко­виті оригінальні гу­би й при­па­ли На­дежді Мокіївні до впо­до­би, бо во­на й не зво­ди­ла очей з цієї за­ко­пир­че­ної гу­би.

Господиня приміти­ла, що гості сиділи мовч­ки й на­че при­лип­ли до стільців, як му­хи в не­го­ду при­ли­па­ють до стін. Во­на по­шеп­ки поп­ро­си­ла свою ве­се­лу то­ва­риш­ку й сусіду, Марію Ми­хай­лівну По­ко­ти­ловську, вда­рить на фор­теп'яні щось ве­се­ле та дрібне, ве­се­ло­го вальса або дрібно­го ко­зач­ка. Але По­ко­ти­ловська са­ма не сіла за фор­теп'ян, а побігла до однієї мо­ло­дої панії й замість се­бе по­са­ди­ла її за фор­теп'ян. Задз­венів ве­се­лий вальс. По­ко­ти­ловська, ста­росвітська лю­ди­на, вже літня й си­ву­ва­та, але рум'яна й кре­мез­на, вий­шла на се­ре­ди­ну за­лу, обер­ну­лась до па­ничів і про­мо­ви­ла:

- Чого це ви си­ди­те, на­пин­дю­чив­шись, не­на­че три дні пішки йшли й два дні нічо­го не їли та ста­ли аж тлінні? А ну­те лиш, «божії тру­дов­ни­ки, гос­по­да ми­лос­тивії», ста­вай­те до ро­бо­ти! Ота­кої як бу­ло за на­ших часів.

Марія Ми­хай­лівна дав­но ов­довіла й са­ма ха­зяй­ну­ва­ла в своїй не­ве­личкій маєтності. В око­лиці її прод­раж­ни­ли «маркізою Ка­ка­ду», бо во­на й справді ски­ну­лась на по­пу­гая або на півня. В неї був гост­рий, кар­люч­ку­ва­тий ніс, як у со­ви, а над ло­бом теліпав­ся ніби ко­ноп­ля­ний чу­бок. Своєю ста­росвітською жвавістю та прос­то­тою во­на й справді на­га­ду­ва­ла фран­цузьких маркіз за часів рес­тав­рації. Око­лишні пол­тавські Го­голі зап­риміти­ли цю схожість і да­ли їй влуч­не прізви­ще. По­ко­ти­ловська, рум'яна та ве­се­ла, з чор­ни­ми очи­ма, бу­ла зза­мо­ло­ду доб­ра мор­гу­ха, з тих ста­росвітських про­вор­них, ще не ду­же спанілих паній, про кот­рих співа­ють: «Іду собі й підска­кую». Во­на взя­ла ру­ка­ми свою сук­ню, роз­тяг­ла її на обид­ва бо­ки, сту­пи­ла упе­ред кілька сту­пенів, а далі пішла ти­хою хо­дою не то ста­ро­мод­но­го ме­ну­ета фран­цузьких маркіз, не то ко­зач­ка, ви­ха­ючи сук­нею на обид­ва бо­ки. Зза­мо­ло­ду во­на бу­ла ду­же тан­цю­рис­та.

Жвавий вальс та ве­се­ла жартівли­ва пол­тавська маркіза Ка­ка­ду й справді роз­во­ру­ши­ли мо­ло­дих гос­тей і розд­ра­ту­ва­ли їх нер­ви. Гос­тям од­ра­зу при­га­да­лось, що весілля ще не скінчи­лось і що йо­го тре­ба якось докінчить ве­селіше. В од­ну мить з да­ле­ко­го за­кут­ка, не­на­че опу­ка, ви­ко­тивсь круг­ленький Нек­ра­ше­вич вкупі з На­деж­дою Мокіївною. Жва­ва па­ра ніби по­ко­ти­лась по гла­денькій на­вос­ко­ваній підлозі. Нек­ра­ше­вич вих­рив та ви­хав на всі бо­ки своєю ку­ценькою да­мою ду­же зав­зя­то. Слідком за ним з-під пальми вип­лиг­нув ви­со­кий та ци­ба­тий па­нич з Нас­тею. За ним за­раз пішли в та­нець й інші. Нек­ра­ше­вич, нев­га­мо­ва­ний в тан­цях, не так тан­цю­вав, як товк­ся, ніби Мар­ко по пеклі. Яків Ки­ри­ко­вич підвівсь і зир­нув на Ліду. Ліда до­га­да­лась і собі підве­лась з стільця. Йо­го ру­ка влип­ла в тон­кий Лідин стан, і мо­ло­да па­ра плав­ко й гла­денько ніби по­ли­ну­ла по підлозі. Ліда по­чу­ти­ла га­ря­чу ру­ку на своєму стані й гля­ну­ла зблизька в йо­го карі очі. І їй зда­ло­ся, що во­на поп­лив­ла або по ти­хо­му морі, або в синьому небі; зда­лось, що во­на ли­не ку­дись в який­сь пиш­ний невідо­мий по­етич­ний край вкупі з Ула­се­ви­чем. Щось приємне, надз­ви­чай­но радісне за­во­ру­ши­лось в серці в мо­ло­дої пан­ни.

Яків Ки­ри­ко­вич по­са­див Ліду обе­реж­но на стілець, і во­на в нес­тямці ніби впа­ла на стілець, як підстре­ле­на пташ­ка, і дов­го-дов­го не мог­ла опам'ятаться.

«Цей вечір бу­де по­чат­ком яко­гось но­во­го жит­тя зад­ля ме­не, - ду­ма­ла во­на, кмітя­чи за своїм сер­цем. - По­чи­нається для ме­не щось но­ве, чо­го я не заз­на­ла до цього ча­су й тільки вга­ду­ва­ла й пос­те­ре­га­ла».

За Ула­севн­чем знов пішли в та­нець па­ничі й пан­ни. Уся мо­лод­не­ча, що бу­ла в світлиці, за­во­ру­ши­лась, зак­ру­ти­лась. Усі за­ну­ди­лись, си­дя­чи в глу­шині по се­лах та ху­то­рах. Їх рап­том по­тяг­ло до танців в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Тільки аж тоді, під при­во­дом тан­цю­рис­тої ве­се­лої маркізи Ка­ка­ду, за­пах­ло в світлиці весіллям. Яків Ки­ри­ко­вич знов підбіг до Ліди й знов повів її в та­нець. Па­ра бу­ла та­ка чу­до­ва, що гості не­са­мохіть за­ди­ви­лись і за­ми­лу­ва­лись на неї.

- Ну та й гар­на ж оця па­роч­ка! - про­мо­ви­ла маркіза Ка­ка­ду до Теклі Опа­насівни. - Хоч вдру­ге од­чи­няй­те церк­ву та ведіть цю па­ру до вінця!

- Ой, що ви ка­же­те! Бо­дай вам пи­поть на язик! Во­ни ж те­пер між со­бою рідня. Сха­меніться ли­шень та не нап­ро­ро­куй­те ча­сом чо­гось не­доб­ро­го, - про­хо­пи­лась ма­ти й за­ду­ма­лась: во­на вже прикміча­ла, що Яків Ки­ри­ко­вич все гор­неться до Ліди і що Ліда не од­хо­де од йо­го ні на ступінь.

В сто­ловій по­да­ли са­мо­вар. Гос­по­ди­ня зап­ро­си­ла гос­тей до чаю. Гості ве­се­лою юр­бою сіли за сто­ли.

- От і спа­сибі вам, сусідко, що ви роз­ва­жи­ли й роз­во­ру­ши­ли моїх гос­тей, - ска­за­ла на ході Тек­ля Опа­насівна до По­ко­ти­ловської.

Після чаю гості вер­ну­лись до за­ли. По­ко­ти­ловська по­ча­ла про­щаться з ха­зяй­кою та все при­ка­зу­ва­ла.

- Ой, час до­до­му! Час би й спа­ти, а то лю­де, бо­ро­ни бо­же, ще й ніч роз­бе­руть, а нам нічо­го не зос­та­неться од цієї ку­ценької май­ськоі ніченьки. Нічка те­пер зав­довж­ки на один корж!

Гості за­во­ру­ши­лись і вже ля­го­ма по­ча­ли про­щаться в ха­зяїном. Яків Ки­ри­ко­вич поп­ро­щавсь і собі.

- Навідуйтесь же до нас! Ми ж те­пер не чужі, а свої, - про­мо­вив Андріян Кирилович до Ула­се­ви­ча.

- Спасибі вам! Заїжджа­ти­му й до бра­та, і до вас.

- Як бу­де­те будлі-ко­ли в об'їзді по се­лах, за­вер­тай­те до нас на обід, на чай або й на ночівку, - до­да­ла ста­ра Гу­ко­вич­ка.

- Спасибі вам! спа­сибі за лас­ку! - дя­ку­вав Яків Ки­ри­ко­вич на про­щанні, виїжджа­ючи в пізні об­ля­ги з дво­ру.

Візник пог­нав прудкі пош­тові коні й швид­ко по­ка­тав по рівно­му би­то­му шля­ху. Ула­се­ви­ча не­на­че за­ко­ли­ха­ла й за­гой­да­ла труська пош­то­ва чор­топ­хай­ка. Не­бо аж ся­ло й ми­готіло яс­ни­ми зо­ря­ми. Вог­ке повітря, нічна ти­ша бадьори­ли ду­шу, навіва­ли ду­ми та мрії. Ула­се­вич по­чу­вав, що йо­му лег­ко на серці, приємно на душі, так приємно й радісно, як бу­ло тоді, ко­ли він скінчив універ­си­тетські ек­за­ме­ни, дос­тав доб­ре засвідчен­ня й дип­лом і ка­тав на се­ло до батька, що був ми­ро­вим по­се­ред­ни­ком, на спо­чи­нок. «Одна­че ця глу­ши­на не та­ка вже й справді не­го­ден­на та нікчем­на, як мені пе­редніше зда­ва­лось. І ту­теч­ки щось за­во­ру­ши­лось, щось путнє, прог­ре­сив­не ви­ни­кає в го­ло­вах ту­тешніх людців… Во­ни не усі та­ки темні та бай­дужні до рідно­го краю, щось за­ду­му­ють, про щось ми­ти­ку­ють, сил­ку­ються чимсь пос­лу­житься Ук­раїні», - ду­мав Ула­се­вич, ко­ли­ва­ючись на візку, не­на­че на бай­да­ку од здо­ро­вої хвилі.

І йо­му ста­ло радісно на серці. Надії на кра­щу бу­ду­щи­ну за­ми­готіли в йо­го душі, не­на­че ті ми­га­ючі зорі, що ди­ви­лись на йо­го з ви­со­кої ви­со­чині. За­во­ру­ши­лись мрії й пішли од­на за дру­гою, не­на­че хви­ля за хви­лею. Ви­ник­ли в душі надії на кра­щу бу­ду­щи­ну людсько­го жит­тя.