Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 23

Вона дов­генько сліпа­ла очи­ма, але зміст ук­раїнської книж­ки не при­па­дав до нап­ра­ви її душі, до нап­ра­ви її ду­мок. Сільські дя­ди­ни та усякі тітки не ціка­ви­ли її ані криш­ки в той час. Гар­ний док­тор своїми блис­ку­чи­ми й тро­хи смут­ни­ми очи­ма все не­на­че вертівся пе­ред її очи­ма. Пе­ред нею все ніби ма­нячіли йо­го очі, ви­сокі рівні бро­ви, ми­готіли пишні, ніби шов­кові пе­ле­хаті ву­са. Во­на ки­ну­ла книж­ку, вста­ла, на­ла­па­ла па столі ро­ма­ни, заб­рані з чи­тальні військо­во­го клу­бу в повіто­во­му місті, де військо літу­ва­ло в ла­гері, і по­ча­ла пе­рег­ля­да­ти й до­би­рать собі ро­ман. Во­на тільки й жи­ла ти­ми фран­цузьки­ми ро­ма­на­ми. Але з їх най­більше при­па­да­ли їй до впо­до­би ро­ма­ни, повні уся­ких ро­ман­тич­них та страш­них при­год, ро­ма­ни Ксав'є де Мон­те­пе­на та Пон­со дю Те­рай­лля. Лад­ковська на­ла­па­ла пе­редніше по­ча­ту Мон­те­пе­но­ву «Чер­во­ну чарівни­цю», надз­ви­чай­но ди­во­виж­ну, в котрій оповіда­лось, як по­хо­ва­ний небіжчик ожив в до­мо­вині і йо­го ви­пад­ком ви­ко­пу­ють живісінько­го… Во­на чи­та­ла в той вечір з сма­ком, не­на­че пи­ла якесь до­ро­ге ви­но і не мог­ла за­га­сить га­ря­чої та пе­ку­чої жа­ги. На місці ге­роя кра­су­ня маркіза во­на все вба­ча­ла мо­ло­до­го кра­су­ня док­то­ра, а на місці кра­суні маркізи во­на ста­ви­ла се­бе. І їй все ніби уяв­ки при­вид­жу­ва­лось, що це дійсно вже діється її справ­дешній ро­ман з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем, що він ма­не її ру­кою, ніби кли­че по­таєнці десь на са­моті, в яко­мусь лісі, в якійсь зе­леній пре­густій гу­ща­вині, де не­ма й жи­вої душі.

Надежда Мокіївна од усо­ло­ди та зах­ва­ту аж очі зап­лю­щи­ла. В неї в очах ніби за­веш­та­лись гарні маркізи з пе­ле­ха­ти­ми ву­са­ми. Між ни­ми май­нув один біля­вий кра­сунь, і во­на впізна­ла док­то­ра. Їй не хотілось розп­лю­щу­вать очей, щоб натішить се­бе при­над­ни­ми мріями. Але… во­на й нез­чу­лась, як од­ра­зу зас­ну­ла… Книж­ка ви­па­ла з рук і впа­ла роз­гор­ну­тою на гру­ди. Вікно сто­яло не­за­чи­не­не…

Вдосвіта отець Яків, що спав в другій кімнаті, нес­подіва­но про­ки­нув­ся од вог­кості й хо­ло­ду. Він зир­нув на двері: в жінчиній кімнаті горіло світло. Вхо­де він ту­ди, а жінка аж хро­пе, не роз­дяг­ну­та. Світло го­рить. Вікно од­чи­не­не. В вікно по­ди­хає вранішній різкий хо­лод. Ди­ти­на в ко­лисці ле­жить розк­ри­та. Він сіпнув жінку за ру­ку. Жінка аж ки­ну­лась і про­ки­ну­лась.

Отець Яків мовч­ки за­чи­нив вікно, мовч­ки й вий­шов з кімна­ти, чов­га­ючи по підлозі па­тин­ка­ми.

Через три тижні вве­чері вчи­тель зай­шов до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча на чай. Во­ни в роз­мові зга­да­ли за Лад­ковську: якось так до сло­ва прий­шло­ся.

- Скажіть, будьте лас­каві, що во­но за лю­ди­на ота Лад­ковська? Не­на­че й гар­но й че­пур­но уб­ра­на, але ду­же вже не­че­пур­но зад­ри­па­на, ніби якась хвой­да. І книж­ку в ме­не за­бу­ла, і свою хус­точ­ку. А як го­во­ре, то не­на­че до ла­ду й ро­зум­но го­во­ре. Ця Лад­ковська ніби й ро­зум­на лю­ди­на й не без сього­час­них гу­ман­них пог­лядів та пе­ресвідченнів, але я примітив, що во­на на­лаз­ли­ва, навіть тро­хи на­хаб­на…

- Та во­на то го­во­ре доб­ре. Про це не­ма що й ка­зать. Го­во­ре, мов шов­ком гап­тує. Але тільки в неї й вар­тості, що вміє ба­ла­кать та базіка­ти. Во­на го­во­ри­ти­ме вам і за пе­да­гогію, бо за­че­пи­лась в школі за пе­да­гогію, ба­ла­ка­ти­ме й за шко­ли, й за во­лосні спра­ви, і навіть за цер­ковні діла. Во­на лізе в шко­лу, лізе й у церк­ву і навіть дає нап­ра­ву чо­ловікові в цих ділах. Але як­би її пус­тить в шко­лу, то во­на там нічогісінько пу­тя­що­го не ро­би­ла б. Подз­во­ни­ла б тро­хи язи­ком та й пішла б по сад­ку ви­гу­ку­вать то сільських пісень, то мод­них міських ро­мансів, як та дівчи­на в пісні, що співає: «Я нічо­го не ро­би­ла, тільки по са­доч­ку хо­ди­ла»… Во­на скрізь ти­че но­са, в усякі діла ми­кається, але нічо­го не ро­бе. А в своїй ха­зяй­ській справі то чо­мусь не ду­же-то вми­кується. Са­ма ніко­ли не хо­де ніку­ди з клю­ча­ми ні в ко­мо­ру, ні в льох, бо лінивст­во в неї ве­ли­ке. Че­рез це во­на раз у раз до­ру­чає ключі най­мич­кам, бо йме їм віри й у всьому здається на їх. А най­мич­ки пос­те­рег­ли її но­ро­ви та кра­дуть мас­ло, са­ло, бо­рош­но й пе­ре­во­дять уся­кий по­жи­вок, де тільки запірвуть. Раз вик­ра­ли з комірчи­ни навіть м'ясо й здо­ро­ву ри­би­ну, а оце за зи­му по­ви­но­си­ли з льоху при­по­ла­ми тро­хи не всю кар­топ­лю. А Лад­ковська нічо­го не дог­ля­дає, тільки базікає про ви­сокі речі та ба­вить се­бе фран­цузьки­ми ро­ман­тич­ни­ми ро­ма­на­ми.

- Ото по­ми­лив­ся б! А я був ра­дий, що тут в глу­шині тра­пи­лась та­ка гар­на й ро­зум­на лю­ди­на, і га­дав, що во­на прис­та­не до на­шої просвітньої спілки. Ото був би вше­ле­павсь! - го­во­рив док­тор, і йо­го очі не­на­че пой­ня­лись смут­ком та жур­бою.

- Вона лад­на й прис­тать до ва­шої спілки, але з іншої при­чи­ни… Як бу­ло приїде в шко­лу не­жо­на­тий вчи­тель, то во­на так і при­лип­не до йо­го: зап­ро­шує до се­бе, дає йо­му обід, хар­чує йо­го, панькається ко­ло йо­го. А потім по­чи­нає за­ли­ця­тись, пи­ше до йо­го лис­ти, за­хо­де до йо­го вве­чері на чай, щоб по­ба­ла­кать, а ко­ли не за­хо­де до йо­го в ха­ту, то ни­кає попід ха­тою та заг­ля­дає в вікна. Од­но­му вчи­те­леві так ос­то­гид­ла її на­лаз­ливість та нас­тир­ливість, що він му­сив пе­рей­ти в дру­гу шко­лу при му­ро­ваній церкві. Пи­ше до йо­го лис­ти, що її гри­зе нудьга, що во­на не дасть собі ра­ди ні в чо­му, і всо­вує в по­зи­чені в йо­го кни­жеч­ки оту нісенітни­цю. Це, бач­те, оті єпархіалки ви­но­сять та­кий ро­ман­тизм з сво­го інсти­ту­ту, де їх дер­жать вза­перті за за­су­вом цілі ро­ки, де во­ни з нудьги да­ють во­лю своїм мріям і тільки жи­вуть ни­ми. Сте­режіться її! А її чо­ловік ду­же по­ряд­ний і ро­зум­ний; він і справді мо­же стать на підмо­гу й пос­лу­гу вам в справі, що сто­сується до просвіти на­ро­ду.

Йезабаром зай­шов на чай і Ни­кон Куч­ма. Ула­се­вич на­мо­вив Ни­ко­на, щоб він зби­рав до се­бе па­рубків та уся­ких лю­дей на свят­ках, чи­тав їм ук­раїнські книж­ки й за­охо­чу­вав їх са­мих до чи­тан­ня. Роз­мо­ва пішла про те, щоб впо­ряд­ку­вать розп­ро­ду­ван­ня де­ше­вих кни­же­чок поміж се­ля­на­ми. Ни­кон дав обіцян­ку взя­тись за цю спра­ву.

Саме в той час за­гур­котів візок у дворі. Яків Ки­ри­ко­вич по­ди­вив­ся в од­чи­не­не вікно й по­ба­чив гар­ненькі ситі коні. По­га­няв їх хлоп­чик, уб­ра­ний в ря­беньку че­мер­ку й підпе­ре­за­ний ши­ро­ким одеським чер­во­ним по­ясом з дов­ги­ми то­роч­ка­ми. На шта­нях чер­воніли дві по­дов­жасті смуж­ки. Ула­се­вич при­га­дав, що дос­то­ту так вби­ра­ють своїх по­го­ничів і ко­зачків дідичі-ка­то­ли­ки в Київщині, і до­ми­ти­ку­вавсь, чиї то бу­ли коні. Лад­ковська бу­ла ро­дом з се­ла Київської гу­бернії і вби­ра­ла для ши­ку й сво­го по­го­ни­ча на зра­зець київських польських дідичів, своїх пе­реднішнх сусідів.

Хлопчик зско­чив з ко­зел і в вікно по­дав док­то­рові лис­та. В листі Лад­ковська про­си­ла док­то­ра приїхать та­ки за­раз й ог­лядіть мен­шо­го син­ка, що за­не­ду­жав не­на­че на про­пас­ни­цю, а мо­же, й горів на кір.

Уласевич, поп­ро­сив­ши ви­ба­чен­ня в гос­тя, за­раз сів на по­воз­ку й мерщій по­ка­тав до оселі от­ця Лад­ковсько­го.

Отець Яків, ще мо­ло­дий, не­ви­со­кий на зріст і тро­хи при­сад­ку­ва­тий, вибіг на­зустріч до док­то­ра на ґанок, ве­се­ленько привітав­ся з ним і поп­ро­сив всту­пить до світлиці. В світли­цю за­раз увійшла На­деж­да Мокіївна в ясній ря­бенькій сукні з вик­лад­час­тим коміром, не­на­че на­ла­го­ди­лась їха­ти ку­дись в гості. Во­на шви­денько вий­шла, ніби ви­ли­ну­ла з две­рей, по­да­ла док­то­рові обидві ру­ки, ще й доб­ре потіпа­ла йо­го ру­ки, стис­нув­ши їх з усієї си­ли.

- Спасибі вам, що ви не за­га­ялись, - ска­за­ла Лад­ковська з ле­геньким осміхом на ро­же­вих пов­них товс­теньких ус­тах, з-під кот­рих блис­ну­ли ши­рокі зу­би. - Ось я за­раз при­че­пу­рю сво­го син­ка. Сідай­те, будьте лас­каві! - поп­ро­си­ла ха­зяй­ка гос­тя й од­су­ну­ла тро­хи крісло од сто­ла, а са­ма хап­ком на­че шуг­ну­ла в двері й зник­ла.