Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 2

- Це Лю­ба та Елпіди­фор зро­би­ли собі усю цю об­нов­ку. Усе ста­ре посп­ро­ду­ва­ли та наб­ра­ли в ма­га­зині но­вої мебілі.

Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся зо­ри­ли очи­ма по світлиці й не всиділи-та­ки на місці: не­за­ба­ром во­ни повс­та­ва­ли з крісел, щоб га­разд при­ди­виться зблизька до кож­ної но­вої речі, та ще й по­ла­пать пальця­ми.

В тем­но-фіоле­товій сукні, ви­со­ка та пос­тав­на, навіть тро­хи ог­ряд­на, Тек­ля Опа­насівна по­ма­леньку по­ди­ба­ла до две­рей, ста­ла й звідтіль, од­далік, по­ча­ла ог­ля­дать но­ву обс­та­ву, зир­ка­ючи своїми не­ве­лич­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма по всіх за­кут­ках. Про­ти здо­ро­вецько­го вікна од яс­но­го проміння в неї на чорній го­лові, на­ма­щеній по­ма­дою, бу­ло знать ніби срібні нит­ки. Але вид в неї був здо­ро­вий, свіжий. На ши­ро­ку­ва­тих що­ках ще бу­ло знать рум'янці, не­на­че во­на не­дав­неч­ко хо­ди­ла на сонці й на­пек­ла свій вид.

Невисока, тро­хи ши­ро­ка в пле­чах і в тілі, Ме­ла­ся бу­ла на взір не­по­га­на, але ли­це в неї бу­ло якесь чуд­не. Ло­бок вузький і низький, що­ки дов­генькі й повні, ніби во­на на­ду­ла їх, за­хо­пив­ши повітря. І те повітря роз­ду­ло їх вни­зу. Ку­ценький, тро­хи кир­па­тий, круг­ленький но­сик не­на­че був утк­ну­тий в до­линці, а чи­малі товс­тенькі ро­жеві ус­та вип­ну­лись на ши­ро­ко­му підборідді. Усей її вид був не­на­че вип­ну­тий, а більше за все бу­ли вип­нуті здо­рові по­дов­жасті очі з чис­ти­ми білка­ми, з чу­до­ви­ми ка­ри­ми зіни­ця­ми, ясні, бистрі та во­руш­ливі. Ці блис­кучі, швидкі карі очі бу­ли єди­ною кра­сою в Ме­ласі.

Мелася біга­ла од кут­ка до кут­ка, од од­ної речі до дру­гої, при­див­ля­лась, ла­па­ла пальця­ми, тро­хи не ню­ха­ла; ог­ля­ну­ла двоє ви­со­ких, до са­мої стелі, дзер­кал з мра­мор­ни­ми кон­со­ля­ми, а потім спи­ни­лась пе­ред од­ним дзер­ка­лом і ви­див­ля­лась в йо­го: ог­ля­ну­ла свою пос­тать, свій стан, щільно обліпле­ний яс­но-буз­ко­вою сук­нею, свої розкішні тем­но-русі ко­си та все ди­ву­ва­лась і го­лос­но ой­ка­ла, аж цма­ка­ла. І ма­ти й доч­ка го­во­ри­ли за­ра­зом, не спи­ня­ючись, не­на­че їх язи­ки дов­го пісню­ка­ли на селі, а це в Києві роз­говілись на всі зас­та­ви. Пов­ненька, ку­ценька Ме­ла­ся не пур­ха­ла по світлині, як ластівка, а не­на­че ко­ти­лась, ще й на ході підска­ку­па­ла, мов різи­но­ва опу­ка.

Обстава в світлиці бу­ла чу­до­ва і, вва­жа­ючи на за­со­би Таїси, над­то до­ро­га. Розкішна ху­дож­ня горіхо­ва мебіль лисніла зо­ло­че­ни­ми смуж­ка­ми на обідках і бу­ла об­би­та яс­но-виш­не­вим до­ро­гим ок­са­ми­том. Пе­ред сто­лом сто­яла долі ви­со­ка лам­па на тон­ко­му та ви­со­ко­му підніжку, опо­ви­то­му стеб­лом гнуч­ко­го ла­тат­тя з трьома біли­ми квітка­ми й з трьома зе­ле­ни­ми лист­ка­ми. На сто­ли­ку ко­ло стіни сто­яли два чу­дові, рясні кан­де­ляб­ри з по­зо­ло­че­ної брон­зи. Ко­ло две­рей в сто­ло­ву по обид­ва бо­ки так са­мо стриміли дві ви­сокі лам­пи; їх дер­жа­ли в ру­ках чорні арап­ки в по­зо­ло­че­них ку­ценьких спіднич­ках та по­ясах, в по­зо­ло­че­них кільчас­тих се­реж­ках. Ара­пок обтіню­ва­ли ви­сокі старі пальми в ва­зо­нах. На вікнах над біли­ми про­зо­ри­ми завіса­ми бу­ли по­чеп­лені гар­ди­ни з чер­во­но­го пли­су. Пли­сові над­двер­ни­ки опо­ви­ва­ли двоє две­рей жму­та­ми. По кут­ках під стіна­ми бу­ли ніби нед­бай­ли­во роз­ки­дані стільчи­ки з двох ок­са­ми­то­вих по­ду­шок, пок­ла­де­них од­на на од­ну навх­рест ріжка­ми. На ріжках теліпа­лись зо­лоті ки­тиці. На двох вікнах сто­яли два ва­зо­ни ка­мелії са­ме в цвіту: од­на біла, дру­га ро­же­ва. Дві чу­дові кар­ти­ни ху­дожньої ро­бо­ти висіли на стінах, об­би­тих срібни­ми шпа­ле­ра­ми з зо­ло­ти­ми взірця­ми.

Салон аж лиснів і новісінькою мебіллю, і новісінькою брон­зою; лиснів чис­тий, на­вос­ко­ва­ний пар­кет. Ніби цвіли свіжі квітки на чу­до­во­му ки­лимі під сто­лом ко­ло ка­на­пи. Обс­та­ва бу­ла зроб­ле­на з вмінням і з ве­ли­кою впо­до­бою.

- Ой яка пиш­но­та! Усе бли­щить, лис­нить! Усе аж сяє! Як гар­но та пиш­но! - вик­ри­ку­ва­ли з ди­ва обидві панії.

- А по­чо­му пла­ти­ли за ар­шин оцього яс­но-виш­не­во­го ок­са­ми­ту на кріслах та стільцях? - пи­та­ла Ме­ла­ся, пе­рес­ко­чив­ши опу­кою до шес­ти чи­ма­лих фо­телів, що сто­яли побіч сто­ла по обид­ва бо­ки.

- А по­чо­му пла­ти­ли за цей плис в портьєрах? - до­пи­ту­ва­лась ма­ти.

- А які пишні ви­сокі лам­пи! Почім пла­ти­ли за лам­пи? - знов пи­та­ла доч­ка.

- Дорого пла­ти­ли, бо мебіль ху­дож­ня; ку­пу­ва­ли в ма­га­зині Ко­на, - обізва­лась Таїса Андріївна, ми­лу­ючись обс­та­вою.

- Певно, в Елпіди­фо­ра ки­шені ду­же по­за­по­рож­ню­вані грішми! - про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Ой, пев­но, це все не­де­ше­во кош­тує! - обізва­лась

Мелася.

- Та це, ска­за­ти по правді, я про­да­ла свій де­рев'яний до­мок, свою ха­луп­ку та по­ло­ви­ну гро­шей од­да­ла за дов­ги, а за дру­гу по­ло­ви­ну посп­рав­ля­ла оце все, щоб обс­та­вить кімна­ти і гар­но, й ес­те­тич­но, бо й са­ма люб­лю усе гар­не, і мо­лоді люб­лять незгірше ме­не усе пиш­не. Такі вже во­ни обоє вда­лись на вда­чу.

- Така пиш­но­та, та­ка кра­са, що аж ме­не взя­ла хіть обс­та­вить свої кімна­ти тро­хи кра­ще. В ме­не ж дві доч­ки на ви­данні, - сти­ха про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна.

- То й обс­тав­мо! Чо­му ж пак і нам не обс­та­вить по­коїв? В нас в гор­ни­цях усе та­ке ста­ре та не мод­не, що й со­ром бу­де, ко­ли ча­сом не­на­ро­ком будлі-хто зас­ко­че до нас з Києва, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- І обс­та­ви­ли б, та гро­шей бігма те­пе­реч­ки, - сум­ненько про­мо­ви­ла ма­ти.

- Адже ж ку­пу­ють у нас де­сять де­ся­тин наші му­жи­ки… То про­дай­мо та й обс­та­ви­мо хоч світли­цю та кабінет.

- Нехай ли­шень пер­ше по­ду­маємо та поміркуємо з та­том, та вже потім, мо­же, й зро­би­мо діло, - ска­за­ла з за­ду­мою ма­ти.

- А чо­го тут дов­го мірку­вать? Маємо до­волі гро­шей в ки­шені, то та­ки за­раз при­най­мні хоч на­берім на об­бит­тя та на гар­ди­ни чи ок­са­ми­ту, чи ота­ко­го са­мо­го гар­но­го пли­су, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- І то га­разд: щоб по двічі не та­ра­ба­ни­тись до Києва, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна, трош­ки по­ду­мав­ши.

- Авжеж по­на­би­рай­те за­раз! Не­ма чо­го для­тись та га­яться, бо, мо­же, оце нес­подіва­но же­ни­хи шусть у ха­ту! - про­мо­ви­ла Таїса Андріївна.

- Що прав­да, то не гріх! - од­повіла Тек­ля Опа­насівна.

- Як ми скінчи­ли оцю обс­та­ву, то Елпіди­фор за­раз пок­ли­кав фо­тог­ра­фа, і він поздіймав кар­тин­ки з світлиці: од­ну прос­то од две­рей, дру­гу з ото­го ку­точ­ка, тре­тю з ото­го, а чет­вер­ту з йо­го кабіне­ту. Це все на пам'ятку, - про­мо­ви­ла наївно, по-ди­тя­чо­му Таїса Андріївна, - бо мо­лоді обоє люб­лять ті ку­точ­ки, де сиділи вкупці та ми­лу­ва­лись… Це на приємну згад­ку в дальші ча­си. А ось ходім ли­шень та по­дивіться, як зять обс­та­вив свій кабінет. Вар­то теж по­ди­виться! В йо­го теж ба­га­то впо­до­би, як і в Лю­би. Ой як він лю­бе пиш­но­ту, як він лю­бе все гар­не! То вже йо­му, пев­но, бог так дав.

Таїса Андріївна по­ве­ла гос­тей в кабінет. І в кабінеті бу­ла обс­та­ва так са­мо ба­га­та й зовсім не по Елпіди­фо­ровій ки­шені. Се­ред кабіне­ту сто­яв дов­гий пи­сальний стіл з не­поліро­ва­ної ду­би­ни, чу­до­во по­цяцько­ва­ний впе­ремішку горіхо­вим та чер­во­ним де­ре­вом. По обид­ва бо­ки сто­яли ка­чал­ки-крісла, навк­ру­ги об­биті чер­во­ним пли­сом. Далі сто­яла до­ро­га ку­шет­ка. По стінах бу­ли по­чеп­лені чу­дові по­лич­ки для па­перів, об­ля­мо­вані зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. Скрізь бу­ли по­роз­ки­дані дзиґли­ки та стільчи­ки. І нігде в кабінеті і в по­ко­ях не вид­но бу­ло ні однісінької книж­ки, навіть для людсько­го ока, як інко­ли кла­дуть в ба­га­тих світли­цях по сто­лах.

І ма­ти, і доч­ка, та й сам Елпіди­фор ніко­ли ніяких кни­жок не ку­пу­ва­ли й не чи­та­ли. Про­ва­ди­ли во­ни ча­сом роз­мо­ву за те­атр, за ар­тистів та те­ат­ральні модні вис­та­ви, а най­більше за модні опе­рет­ки, котрі до­во­ди­лось їм ба­чить. І в цьому бу­ла уся їх просвітність…