Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 15

- А хіба ж я са­ма їзди­ла по Па­ри­жах та Лон­до­нах! Ад­же ж і ти ти­няв­ся зо мною і мар­ну­вав гроші незгірше ме­не, - про­мо­ви­ла жінка з злістю.

- Якби не ти, я сидів би вдо­ма та й не ри­павсь. Я те­бе слу­хав, то й швен­дяв вкупі з то­бою по всіх-усю­дах, ку­ди тобі тільки бу­ло за­ман­дю­риться: чи в Рим, чи в Мад­рид, чи в якесь дур­не То­ле­до та дур­ну Гре­на­ду. Ад­же я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!

- А пев­но, не на свої гроші, бо в те­бе бу­ло завсіди по­рожньо в ки­ше­нях: не­ба­га­то над­бав гро­шей на своїй службі, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

- Нехай я нед­бай­ли­вий! Але я ніко­ли не гай­ну­вав над­бан­ня так безг­луз­до, як ти з Ме­ла­сею, от хоч би й те­пе­реч­ки на оті п'ять хур яко­гось не­потрібу. Я орю, мо­ло­чу, зби­раю паш­ню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безг­луз­до спо­жи­ваєте моє над­бан­ня, - ска­зав батько.

- Коли ж, та­ту, так прий­шлось, що са­ме оце до­кон­че тре­ба бу­ло віять та й сіять, - обізва­лась Ме­ла­ся й ско­са зир­ну­ла на матір. - Та­кий ви­па­док тра­пивсь, бач­те…

- Який же там ви­па­док? Пев­но, той ви­па­док, що отій добрій ду­ринді Таїсі Андріївні за­ма­ну­лось од­да­ти свою доч­ку кра­су­неві, та ще й обс­та­вить то­го пе­тер­бурзько­го прой­дисвіта по-арис­ток­ра­тич­но­му, по-сто­лич­но­му? - ска­зав з кри­ком Андріян Кирилович, і йо­го чи­малі по­дов­жасті очі аж за­лисніли од гніву й ви­ря­чи­лись на жінку, не­на­че він хотів заст­ре­лить її очи­ма і вби­ти на смерть.

Ліда сиділа й тільки мовч­ки кміти­ла то за матір'ю, то за батько­ви­ми сер­ди­ти­ми очи­ма.

«Невже лю­де же­няться тільки зад­ля то­го, щоб гриз­тись та сва­риться що­бо­жо­го дня? - ду­ма­ла Ліда. - Ко­ли цьому прав­да, то я не піду заміж зро­ду-звіку!»

- Та не про це річ! Не в цьому, та­ту, діло! - крик­ну­ла Ме­ла­ся і, як опе­че­на, підве­лась на стільці. - Не цей, та­ту, ви­па­док, на який ви на­тя­каєте, а який­сь зовсім інший!..

- Та ко­ли до­ве­лось вже ска­за­ти прав­ду, то ми оце в Києві знай­шли Ме­ласі же­ни­ха. Же­них накльовується! от що! З цієї при­чи­ни ми й за­ду­ма­ли спра­ви­ти но­ву ши­кар­ну обс­та­ву, бо він, ма­буть, оце не­за­ба­ром і при­бу­де до нас. Я вже йо­го й зап­ро­си­ла до се­бе в гості. І він обіцяв приїха­ти з Таїсою та з Лю­бою або з Елпіди­фо­ром Ва­на­то­ви­чем.

Батько од­ра­зу за­мовк і вга­му­вавсь. На йо­го цим­ба­лах не­на­че од­ра­зу пор­ва­лись ба­сові стру­ни. Го­лос в йо­го пом'якішав і задз­венів, мов на ви­со­ких те­но­ро­вих струн­ках. Блиск гніву та злості од­ра­зу згас в очах. Пог­ляд став м'якіший.

Андріян Кирилович підняв вго­ру бро­ви з ди­ва.

- Цей же­них - Ми­хай­ло Ула­се­вич, той, що час­то бу­ває в гос­тях в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Який це Ула­се­вич? Щось він мені нев­тям­ки, - про­мо­вив вже зовсім спокійним го­ло­сом батько.

- Та той ви­со­кий, су­хор­ля­вий та ку­че­ря­вий, що бу­ває в гос­тях в Таїси. Він слу­же в яко­мусь стра­хо­во­му то­ва­ристві, - обізва­лась Ме­ла­ся.

- А! ага! При­га­дую! Ба­чив я йо­го раз в Таїси Андріївни. При­га­дую!

- Там так при­лип до нас! І в опе­ру хо­див з на­ми, і бу­кет приніс Ме­ласі в ло­жу, ще й цілий фунт до­ро­гих кон­фектів. Ка­зав, що не­за­ба­ром при­бу­де до нас.

- Що ж! Не­хай приїде. По­ба­чи­мо, роз­ди­ви­мось. Та й роз­пи­тать тре­ба за йо­го в лю­дей заз­да­легідь, - про­мо­вив батько вже тихішим і зовсім спокійним го­ло­сом, не­на­че йо­го цим­ба­ли за­гу­ли пісню, звер­ху прик­риті віком або десь в другій кімнаті за две­ри­ма.

- Цей Ула­се­вич, ма­буть, якась знач­на лю­ди­на в Києві… бо він за­пи­са­ний спільни­ком і в стра­хо­во­му то­ва­ристві, і в слав'янофільсько­му, і в то­ва­ристві спри­ян­ня жи­во­ти­нам, і в то­ва­ристві ска­ко­во­му, і в яхт-клубі, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- І в то­ва­ристві бджільницт­ва. Ка­зав, що ду­же ко­хається в пасіках і хо­че з то­бою по­ба­ла­кать дійсно про цю бджільницьку спра­ву, - до­да­ла ма­ти.

- І пасіки лю­бе! Оце мені ду­же приємно! Чом же ви не ска­за­ли, щоб він привіз мені най­новіші книж­ки про бджільницт­во? - ска­зав вже ба­га­то лас­кавішим го­ло­сом батько.

- Вже й не пам'ятаю, чи ка­за­ли ми йо­му за це, чи ні. А що Ме­ла­ся впа­ла йо­му в очі, то це доб­ре пам'ятаю. Че­рез те ж то ми й за­ду­ма­ли по­но­вить на­шу обс­та­ву в домі та при­че­пу­рить по­кої, щоб во­ни ма­ли зовсім сього­час­ний, мод­ний, міський виг­ляд.

- Aгa! Oн як во­но! А ко­ли ж він обіцяв при­бу­ти до нас? - спи­тав батько.

- А бог йо­го свя­тий знає. При­бу­де, ко­ли йо­му це на дум­ку спа­де, - ска­за­ла ма­ти.

- Коли так, то, про ме­не, й че­пуріться. До­ве­деться про­дать оце за­раз де­ся­тин зо три по­ля або й п'ять од­но­му чо­ловікові, що дав­но вже на­ма­гається ку­пи­ти, бо за сьогорічну паш­ню підуть гроші на про­цен­ти в банк за по­зич­ку.

«Слава же тобі, сот­во­ри­те­лю, що бу­ло ніби на­дов­го за­до­щи­лось та за­не­по­го­ди­лось, а це якось нес­подіва­но й ви­по­го­ди­лось в хаті… Аж лег­ше ста­ло на душі!» - по­ду­ма­ла Ліда й са­ма од­ра­зу по­ве­селіша­ла.

- Завтра приїдуть з Києва два об­бив­щи­ки. Во­ни шви­денько й об­тяг­нуть мебіль і по­чеп­ля­ють ок­са­ми­тові над­двер­ни­ки на две­рях та гар­ди­ни на вікнах. Завіси ми й самі зу­гарні по­чеп­лять, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

Після дру­гої пот­ра­ви батько по­добрішав і по­ве­селішав: на ра­до­щах звелів по­да­ти пляш­ку чу­до­вої смо­ро­ди­нов­ки й сам по­на­ли­вав чар­ки.

- Вип'ємо ж за но­ву обс­та­ву! От те­пер в нас з по­коїв зник­нуть архірей­ські ста­ро­модні крісла та оті ту­рецькі за­вальні со­фи. Ті ста­ро­модні гар­ма­ти мені ос­то­гид­ли так, що я не мо­жу на їх і ди­виться. А от ми і зди­хаємось-та­ки їх! - ска­за­ла Ме­ла­ся й хильну­ла здо­ро­ву чар­ку й вис­мок­та­ла її до су­хо­го дна.

Після обіду панії пішли роз­гор­ту­вать та пе­ре­див­ляться ок­са­ми­ти та до­рогі пли­си. Ліда теж заціка­ви­лась тим кра­мом і по­ма­га­ла їм роз­гор­ту­вать та знов згор­тать. Навіть батько зир­нув на той крам не­са­мохіть і тільки цма­кав, розмірко­ву­ючи, яких то ска­же­них гро­шей кош­тує той усей чер­во­няс­тий до­ро­гий крам.

Другого дня при­ка­та­ли з вок­за­лу пош­то­вою чор­топ­хай­кою два київські об­бивщн­ки й за­хо­ди­лись пок­ри­вать мебіль. Че­рез кільки день ста­ру не­потрібну мебіль ви­нес­ли в флігель, а част­ку по­ган­шо­го трух­на скла­ли в во­зовні на підрях, що теліпа­лись на бан­ти­нах. На­томість розс­та­ви­ли по по­ко­ях чу­до­ву ху­дож­ню мебіль, та­ку дос­то­ту, яка бу­ла і в Таїси Андріївни. Ви­со­чезні дзер­ка­ла та­ки не змісти­лись в не­ви­сокій гор­ниці, і май­ст­ри му­си­ли їх тро­хи підпи­лить зспо­ду та обш­мульгать вирізані звер­ху стер­ча­ки, щоб не об­ко­лу­пать стелі. Дім Гу­ко­вичів був ста­рий, хоч по­коїв в йо­му бу­ло ба­га­то: сте­ля бу­ла низьку­ва­та, вікна не такі здо­рові, як в житлі в Таїси Андріївни. Але прос­торні гор­ниці, обс­тав­лені чу­до­вою мебіллю та дзер­ка­ла­ми, при свіжих шпа­ле­рах, ма­ли зовсім інший виг­ляд, ніж пер­ше. Роз­па­ку­ва­ли й ви­сокі лам­пи, внес­ли в по­кої й пос­та­ви­ли од­ну чор­ну арап­ку ко­ло сто­ла в світлиці, а дру­гу теж в світлиці аж ко­ло две­рей, що ве­ли в кабінет. Як вно­си­ли з во­зовні в по­кої ті чу­дові чу­дер­нацькі лам­пи, уся че­лядь збіглась ди­виться на те ди­во.

Горнична й прач­ка по­ки­да­ли й залізка і вибігли ди­виться на те ди­во, не­чу­ва­не й не­ба­че­не на селі.

- Чи ти ба! Не­суть чортів в по­кої. Дух свя­тий при хаті! - го­моніла ста­ра ба­ба-птич­ни­ця.

- Їй-богу, не­суть два чор­ти! - крик­ну­ла ку­хо­вар­ка. - Це вже чор­ти світи­ти­муть в по­ко­ях; аж страш­но стає.

- Я вве­чері бо­яти­мусь і по гор­ни­цях хо­дить, - ска­за­ла гор­нич­на.

- Та при­ди­вись ли­шень кра­ще! то не чор­ти, а чор­тиці, та ще сли­ве голісінькі, тільки в са­мих ку­ценьких спіднич­ках, - обізвавсь ла­кей.

- А справді чор­тиці, бо на­че мо­ло­диці: в спіднич­ках та в зо­ло­тих се­реж­ках, ще й у зо­ло­тих на­мис­тах. Ма­буть, ото в пеклі та­ка по­ве­денція в чор­тиць, що во­ни так чуд­но вдя­га­ються, - ка­зав один дід в жар­ти.