Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 4

По обіді Нас­тя зібра­ла з сто­ла мис­ки та лож­ки. Ро­ман одіклав на стіл не­док­ра­яний ок­раєць хліба, згор­нув у ска­терть ок­руш­ки од ски­бок та криш­ки, виніс надвір і вит­ру­сив ку­рям. Зас­те­лив­ши стіл чис­тою ска­тер­кою, - він дістав з по­лиці но­веньку кни­жеч­ку «житій», сів за стіл і по­чав своїм зви­чаєм го­лос­но чи­та­ти. Нас­тя ми­ла лож­ки і не слу­ха­ла то­го чи­тан­ня: во­на нічогісінько не тя­ми­ла з то­го, що чи­тав Ро­ман. Ста­ра Зінька сил­ку­ва­лась слу­ха­ти, си­дя­чи на по­лу, але пе­ре­го­дя, не втя­мив­ши нічо­го, ста­ла позіха­ти та все хрес­ти­ла ро­та. Ро­ман чи­тав книж­ку, але йо­го дум­ки літа­ли да­ле­ко од тих пущів, од то­го мо­нас­ти­ря, де спа­сав­ся свя­тий, про кот­ро­го чи­тав Ро­ман. Все це чо­гось не при­па­да­ло йо­му цього дня до впо­до­би. Він позіхнув з усієї си­ли, пок­лав книж­ку на по­ли­цю і дістав звідтіль Шев­чен­ко­ву «Ка­те­ри­ну». Цю книж­ку Ро­ман ку­пив в од­но­го ко­ро­бей­ни­ка в містеч­ку. Вже він про­чи­тав її тричі, але й те­пер чет­вер­тий раз він чи­тав її не­на­че впер­ше. І ніко­ли ще Ка­те­ри­на не при­па­да­ла йо­му так до впо­до­би. Ко­хан­ня мо­ло­дої Ка­те­ри­ни роз­буд­жу­ва­ло в йо­му ду­ми, на­га­ду­ва­ло йо­му про Со­ломію і ду­же три­во­жи­ло сер­це. Нас­тя слу­ха­ла й лож­ки ми­ти пе­рес­та­ла.

- Сину! по­кинь чи­та­ти оту книж­ку, - обізва­ла­ся ста­ра, - це не бо­жа книж­ка. Ет!.. Ні се ні те!

Але ста­ра про­ти волі слу­ха­ла ту книж­ку і вис­лу­ха­ла її до кінця. В хаті сто­яла ду­хо­та. Старій Зіньці схотіло­ся спа­ти. В неї зли­па­лись очі.

- Піду я на причілок та тро­хи од­по­чи­ну, - ска­за­ла Зінька.

- А я, ма­мо, побіжу гу­ля­ти до дівчат. Пустіть ме­не, ма­мо! - про­си­ла­ся Нас­тя.

- До ко­го ж ти хо­чеш йти на гу­лян­ку? - спи­та­ла ма­ти.

- До Со­ломії. Во­на ме­не сьогодні зап­ро­шу­ва­ла до се­бе: забіжу й до Ма­русі та й її візьму з со­бою.

Стара ма­ти не втерпіла і навіщось аж гу­ба­ми цмак­ну­ла.

- Чого тобі йти до тієї Со­ломії? Іди луч­че до Ма­русі, - ска­за­ла ма­ти. - А то чо­го так? - спи­та­ла доч­ка.

- Ет… Со­ломія - дзиґа. Пус­та дівка, - ска­за­ла ма­ти, ви­хо­дя­чи з ха­ти. Ро­ман гля­нув на матір і за­ду­мав­ся. Йо­му бу­ло не до сма­ку, що ма­ти гу­ди­ла Со­ломію.

- Чим же во­на пус­та дівка? - спи­тав Ро­ман не­на­че сам у се­бе.

- Мабуть, тим во­на здається ма­тері пус­тою, що про­вор­на, та все пус­тує, та кру­титься, мов та дзиґа, - обізва­лась Нас­тя.

- А як про­вор­на, то хіба це по­га­но? - ска­зав Ро­ман до Насті.

- По-моєму, то це зовсім не по­га­но.

- А по-моєму, то навіть гар­но, що дівчи­на про­вор­на, - ска­зав Ро­ман, - хіба ж во­но гар­но, як дівка стоїть, мов пень, а хо­дить, не­на­че сту­па про­со тов­че. Я люб­лю про­вор­них, жва­вих дівчат, та­ких, як Со­ломія.

- І я люб­лю Со­ломію, - до­да­ла Нас­тя, - гос­по­ди. яка про­вор­на та ве­се­ла! і на­го­во­рить, і на­ка­же, і на­ще­бе­че, і наспіває тобі повні ву­ха! Мені з нею і по­ба­ла­ка­ти, й по­гу­ля­ти ве­се­ло. Ве­селішої за неї дівчи­ни не­ма на всі Те­реш­ки.

Настя та­ки не пос­лу­ха­ла ма­тері: по­мив­ши лож­ки та приб­рав­шись, во­на забігла до Ма­русі, а з Ма­ру­сею вкупі пішла до Со­ломії і вже над­вечір вер­ну­лась до­до­му.

Надходив вечір. Ста­ра ма­ти знов приміти­ла, що вівці ни­ка­ють по дворі, не­заг­наті в свій час, і навіть во­ли сто­ять не­на­поєні. А Ро­ман десь зно­ву зслиз.

- Де це Ро­ман? - спи­та­ла ма­ти в Насті.

- Десь пішов че­рез ого­род до кри­ниці, - ска­за­ла Нас­тя, - там же Со­ломія во­ду бе­ре з кри­ниці.

- Оце на­вис­ла йо­му на очі ота Со­ломія! Зовсім од­бив­ся па­ру­бок од ро­бо­ти, - ска­за­ла спе­ре­сер­дя ма­ти.

А Ро­ман знов став за ти­ном під вер­ба­ми, діждав­ся, по­ки Со­ломія вий­шла по во­ду, знов по­ба­ла­кав з нею, на­ди­вив­ся на її блис­кучі очі. Со­ломія до­ко­ря­ла йо­му, чо­му він не ви­хо­дить на ули­цю гу­ля­ти. Ро­ман обіцяв вий­ти на ули­цю то­го-та­ки ве­чо­ра.

- Побачимо, як то ти вий­деш на ули­цю. Те­бе, ма­буть, ма­ти не пус­кає на ули­цю, як не пус­кає во­на й Насті, - ска­за­ла йо­му Со­ломія.

- Парубки не пи­та­ються в ма­терів, як на ули­цю йдуть, - обізвав­ся з-за ти­ну зобідже­ний смішка­ми Ро­ман.

Настав вечір, ти­хий, теп­лий та по­го­жий. Ро­ман не втерпів; надів жу­пан і пішов на ули­цю, прос­ту­ючи че­рез су­купні ого­ро­ди по­над са­мим бе­ре­гом річеч­ки Рас­та­виці. В бе­резі бу­ло чу­ти, як співа­ли на улиці дівча­та десь да­ле­ко-да­ле­ко, не­на­че за лісом. Ро­ман ішов на той гук швид­ко, по­хап­цем, аж сам собі ди­ву­вав­ся, чо­го це він так поспішає та ха­пається, не­на­че до якої ро­бо­ти. Поспіша­ючи, він за­гу­бив стеж­ку, кот­ра ви­ла­ся й кру­ти­ла­ся поміж ку­ща­ми вер­бо­ло­зу, ка­ли­ни та смо­ро­ди­ни. Він пішов прос­то че­рез ого­ро­ди, навп­рос­тець. Дівча­ча пісня ма­ни­ла йо­го, як ма­нить ме­те­ли­ка квітка. Гук пісні бу­ло чу­ти все ближ­че та ближ­че. Ро­ман йшов навс­ко­си че­рез го­ро­ди, поміж со­няш­ни­ка­ми та ку­ку­руд­зою. Со­няш­ни­ки гну­лись, ку­ку­руд­за аж тріша­ла під йо­го но­га­ми. Він дійшов до ти­ну. За ти­ном під вер­ба­ми сиділа юр­ба дівчат. Хлопці сто­яли ко­ло їх і ба­ла­ка­ли та жар­ту­ва­ли з ни­ми. Нес­подіва­но за ти­ном за­ше­лестіли со­няш­ни­ки та гар­бу­зин­ня, затріща­ла ку­ку­руд­за. Дівча­та за­мовк­ли й жах­ну­лись.

- Ой, со­ба­ка за ти­ном! - крик­ну­ла од­на дівчи­на.

- Ой ли­шеч­ко! мо­же, ще й ска­же­на, - засміявся один па­ру­бок.

- Ой дівча­та! вовк за ти­ном! їй-бо­гу, вовк, бо бли­щить очи­ма, - за­го­монів який­сь па­ру­бок.

Дівчата крик­ну­ли, рап­то­во схо­пи­ли­ся з місця і одбігли од ти­ну.

- Де там взяв­ся б той вовк? Чортз­на-що ви­га­ду­ють! Вов­ки си­дять у лісі, а на ули­цю не хо­дять, - обізва­лась Со­ломія.

Соломія до­га­да­лась, який то був вовк: во­на сміли­во побігла до ти­ну, до то­го місця, де бу­ло чу­ти ше­лест со­няш­ників.

За ти­ном сто­яв Ро­ман. Йо­го тем­на пос­тать яс­но оз­на­чу­ва­лась про­ти жов­то­га­ря­чо­го не­ба на за­ході, не­на­че бу­ла на­мальова­на чор­ною фар­бою. Ро­ман впізнав Со­ломію.

- То ти, Ро­ма­не? - спи­та­ла сти­ха Со­ломія.

- Атож! - так са­мо ти­хо обізвав­ся Ро­ман з-за со­няш­ників. - Хо­ди, Со­ломіє, ближ­че та по­ба­ла­каємо тро­хи.

- Перелазь че­рез тин та йди до гур­ту! - ска­за­ла Со­ломія.

- Не хо­чу: я не люб­лю гур­ту.

- Та йди-бо до нас! Як­би те­бе хто підса­див з то­го бо­ку, то, мо­же, б ти й пе­реліз, - сміялась Со­ломія.

Вона прис­ту­пи­ла до ти­ну і взя­ла­ся за кілок. Го­ло­ва в неї бу­ла заквітча­на м'ятою та жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми. Дух прив'ялої м’яти розійшов­ся в свіжо­му повітрі. Ти­хий світ од за­хо­ду па­дав на Со­ломіїн вид. Ро­ман уг­лядів в тем­ряві жов­то­га­рячі гвоз­ди­ки, котрі вінком лисніли кру­гом її го­ло­ви, а під гвоз­ди­ка­ми чорніли її бро­ви, бли­ща­ли очі.

- Романе! чо­го ти тро­хи не що­ве­чо­ра стоїш за ти­ном під вер­ба­ми, як я бе­ру во­ду з кри­ниці? - спи­та­ла в йо­го Со­ломія.

- Тим, що те­бе люб­лю, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

- Невже? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

- Чого ж це ти смієшся? Хіба я смішний? Хоч я не маю чор­них брів, але все-та­ки те­бе люб­лю. Я знаю, що дівча­та люб­лять чорні бро­ви. Але де ж я їх візьму, ко­ли я та­кий вже на світ на­ро­див­ся?

- То на­мас­ти са­жею, то й бу­деш ма­ти чорні бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія, і знов її дрібний регіт аж за­лу­нав попід вер­ба­ми.

Роман і собі сти­ха осміхнувсь. Со­ло­міїн ве­се­лий регіт драж­нив йо­го.

- Для те­бе, Со­ломіє, я б ла­ден по­чор­ни­ти свої бро­ви.

- Непотрібно: я й так те­бе люб­лю, і без чор­них брів.

- Невже! - аж крик­нув Ро­ман.

- Атож! Ад­жеж місяць бу­ває яс­ний; а який він пиш­ний! - ска­за­ла Со­ломія. - Та пе­ре­лазь-бо до нас; ти, гор­дий си­ну гор­дої ма­тері! Нев­же ти хо­чеш, щоб дівча­та до те­бе пе­ре­ла­зи­ли че­рез тин?

- До те­бе пе­релізу, ро­зум­но­го батька ро­зум­на доч­ко, і більш ні до ко­го: ча­руєш ти ме­не своїми чор­ни­ми очи­ма.