Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 24

- Люблю й це чи­та­ти, та ще люб­лю, щоб кни­ги бу­ли мої і в моїй хаті. Ко­ли схо­чу, роз­гор­ну та й чи­та­ти­му, - ска­зав Ро­ман.

Батюшка на­пи­сав для Ро­ма­на лист в Моск­ву до куп­ця. Ро­ман вик­лав на стіл де­сять кар­бо­ванців, і ба­тюш­ка вкупі з своїми лис­та­ми дру­го­го дня одп­ра­вив і Ро­манів лист на пош­ту до Білої Церк­ви.

Після провід, пе­ред са­ми­ми ми­ро­но­си­ця­ми ба­тюш­ка пок­ли­кав Ро­ма­на. Книж­ки вже бу­ли прис­лані з пош­ти. Ро­ман приніс кни­ги до­до­му і по­ка­зав ма­тері та Со­ломії.

Книжки бу­ли здо­рові, в шку­ра­тяній оп­раві, з жов­ти­ми защіпка­ми, з чер­во­ни­ми та зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми на корінцях. ще й все­ре­дині кни­жок бу­ли вкла­дені зак­лад­ки з чер­во­них та синіх стрічок. Ро­ман розіклав книж­ки в се­бе на столі. Но­венькі книж­ки аж лисніли про­ти вікна на сонці. Ро­ман не міг ни­ми на­ми­лу­ва­тись, од­хо­див до по­ро­га, ди­вив­ся на їх зда­ле­ки, роз­гор­тав, ог­ля­дав оп­ра­ву. Бабі Зіньці ду­же спо­до­ба­лись книж­ки. Со­ломія не­на­че сер­ди­лась на ті книж­ки, пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма.

- Ой, гарні ж кни­ги! Гос­по­ди, які гарні! - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, при­див­ля­ючись близько до по­цяцько­ва­них па­ля­ту­рок та блис­ку­чих защіпок. - Але ж до­ро­го, си­ну, ти зап­ла­тив за їх! Де ж пак, аж де­сять кар­бо­ванців! Ов­ва! Чи­малі гроші!

- Втелющив бог зна на що де­сять кар­бо­ванців, - обізва­лась сер­ди­то Со­ломія, - не бійсь - не спра­вив мені но­во­го су­кон­но­го жу­па­на та но­вої хуст­ки на ми­ро­но­сиць, а собі кни­жок то й на­ку­пив. Хіба я здобрію ци­ми книж­ка­ми? Хіба я но­си­ти­му їх кру­гом церк­ви на ми­ро­но­сиць або по­чеп­лю їх на се­бе?

Мати гля­ну­ла на Со­ломію, потім на Ро­ма­на і до­га­да­лась, чо­го Со­ломія ста­ла не­ве­се­ла, су­пи­ла бро­ви і пог­ля­да­ла на Ро­ма­на сер­ди­то.

- Не жу­рись, доч­ко! По­жи­ве­те, то й ку­пи­те собі і жу­па­ни, й нові сви­ти, - обізва­лась во­на лас­ка­вим го­ло­сом до Со­ломії. - А кни­ги до­рогі! Ой, до­рогі! Де ж та­ки, аж де­сять кар­бо­ванців кош­ту­ють! Ов­ва!

- Але ж, ма­мо, кни­ги, як зо­ло­то! Я б і двад­цять дав за їх, - ска­зав Ро­ман.

- Що гарні, то гарні, нігде прав­ди діти, - ска­за­ла ста­ра. І во­на одійшла тро­хи од сто­ла, підпер­ла що­ку до­ло­нею і дов­го ди­ви­лась на лис­нючі та по­цяцько­вані смуж­ка­ми книж­ки.

Роман пос­та­вив усі три книж­ки на столі сторч, як став­лять єван­гелії на прес­толі, ма­буть, зад­ля то­го, щоб їх бу­ло видніше, знов ос­ту­пив­ся од сто­ла на кілька сту­пенів і ще дов­го ди­вив­ся на їх та ми­лу­вав­ся ни­ми. Три пре­чу­дові книж­ки зак­ра­си­ли і стіл, і навіть усю ха­ту.

- Ці книж­ки бу­дуть ок­ра­сою на­шої ха­ти. Пе­ре­не­си їх, си­ну, в ве­ли­ку світли­цю та пос­тав на столі, щоб хоч лю­де ба­чи­ли та зна­ли, які ти книж­ки вмієш чи­та­ти, - ска­за­ла ста­ра, не втерпівши, щоб не пох­ва­ли­тись і кни­га­ми, і си­ном пе­ред людьми.

Соломія і не ди­ви­лась на ті кни­ги, не­на­че сер­ди­лась на їх. Во­на шви­денько вий­шла з ха­ти, а ба­ба Зінька та Ро­ман ще дов­генько сто­яли та ми­лу­ва­лись книж­ка­ми, не­на­че діти гар­ни­ми цяцька­ми.

Настала неділя ми­ро­но­сиць. Со­ломії до­ве­ло­ся но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані і в старій хустці. І те свя­то для мо­ло­дої мо­ло­диці зда­ва­лось буд­нем. Вже во­на не біга­ла бігцем кру­гом церк­ви, ви­со­ко підняв­ши вго­ру хрест, а на­си­лу плен­та­лась, по­хи­лив­ши го­ло­ву, їй зда­ва­лось, що усі лю­де до­ко­неч­не див­ляться на ви­тер­тий жу­пан на спині та на по­ли­нялі чер­воні квітки та чер­воні то­роч­ки хуст­ки на го­лові.

Вже не­да­леч­ко бу­ли й зе­лені свят­ки, а Ро­ман і гад­ки не мав справ­ля­ти для Со­ломії но­ву оде­жу. Со­ломія вже і не до­по­ми­на­лась і не ви­ма­га­ла.

Весною Со­ломія приміти­ла, що Ро­ман час­тенько хо­дить в не­ве­лич­кий лісок і си­дить там дов­генько. Лісок був не­да­леч­ко од хат, за ши­ро­ким зе­ле­ним ви­го­ном, на кот­ро­му пас­туш­ки-хлопці завсігди пас­ли ва­та­ги овець та яг­нят. Ро­ман хо­див у ліс ча­сом зран­ку, ча­сом над­вечір, і не бу­ло неділі або яко­го свя­та, щоб він не пішов у той лісок. Со­ломія приміти­ла це і по­ча­ла слідку­ва­ти за ним.

«І чо­го то він хо­дить у той лісок? - ду­ма­ла Со­ломія. - Як­би хо­див по яго­ди або по гри­би, то щось при­но­сив би до­до­му; а то нічо­го до­до­му не при­но­сить, а си­дить в лісі дов­генько. Мо­же, там йо­го жде та виг­ля­дає яка дівчи­на або мо­ло­ди­ця? Мо­же, він наг­лядів де очі, кращі за мої, а бро­ви чорніші? Щось та­ке та є! Не­дур­но він і не жар­тує зо мною, і не го­во­рить до ме­не лас­ка­во та лю­бенько».

Однієї неділі над­вечір Со­ломія уг­ляділа, що Ро­ман надів бри­ля і поп­рос­ту­вав че­рез вигін у лісок. Ма­ти звеліла то­го дня од­вез­ти мли­во до мли­на, бо вже зіста­лось ма­ло бо­рош­на, а Ро­ман десь зник, не­на­че крізь зем­лю пішов. Дов­го жда­ла йо­го ма­ти, а він не при­хо­див. Со­ломія ви­ко­ти­ла во­за, знай­шла маз­ни­цю, по­ма­за­ла во­за, при­нес­ла яр­мо, на­че­пи­ла на во­ла та все жда­ла Ро­ма­на, щоб він їхав до мли­на. «Це він си­дить в лісі. А побіжу я та підгляд­жу, що він там ро­бить», - по­ду­ма­ла Со­ломія. Во­на наділа юб­ку і побігла до ліска, але не навп­рос­тець стеж­кою че­рез вигін, а по­за людськи­ми го­ро­да­ми та ха­та­ми. Обійшла во­на по­за ви­го­ном, об­ми­ну­ла зак­руг­ле­ний лісок, пе­релізла че­рез окіп, потім ско­чи­ла че­рез ста­рий тин на окопі, та так швид­ко, що й ста­рий тин по­ла­ма­ла.

«Ой бо­же мій! ко­ли б ча­сом не вглядів ме­не ко­зак-лісо­вик, а то ще й при­че­питься, що я пот­ро­щи­ла тин», - ду­ма­ла Со­ломія, ози­ра­ючись на всі бо­ки.

Вона про­жо­гом ки­ну­лась в гу­ща­ви­ну і пішла вздовж лісу, пог­ля­да­ючи на дов­гу вузьку про­га­ли­ну, кот­ра тяг­ла­ся, не­на­че зе­ле­на стрічка, між лісом і ряд­ка­ми зе­ле­ної, мо­ло­дої, не­дав­но на­сад­же­ної па­ном сос­ни, по­над самісіньким піску­ва­тим око­пом. Дов­го во­на йшла та плу­та­лась в гус­тих ку­щах па­по­роті та вся­ко­го лісо­во­го зілля, все пог­ля­да­ючи на зе­ле­ну про­га­ли­ну. Ро­ма­на нігде не бу­ло. Че­рез лісок сла­ли­ся сте­жеч­ки, не­на­че розс­те­лені руш­ни­ки, збіга­ли­ся, роз­хо­ди­ли­ся, пе­ре­ти­на­ли од­на од­ну навх­рест, прос­тя­га­ючись че­рез лісок до людських полів по дру­гий бік ліска. На одній стежці бігли два ма­ленькі хлоп­чи­ки. Со­ломія спи­та­ла в їх, чи не ба­чи­ли ча­сом во­ни в лісі яко­го чо­ловіка.

- От там ба­чи­ли! не­да­леч­ко од ко­за­ко­вої ха­ти ко­ло круг­лої га­ля­ви­ни! - ска­за­ли хлоп­чи­ки і по­ка­за­ли Со­ломії пальця­ми, кот­рою стеж­кою тре­ба бу­ло йти до тієї про­га­ли­ни.

Соломія по­чим­чи­ку­ва­ла поміж де­ре­вом до то­го місця, де бу­ла та круг­ла про­га­ли­на, її бра­ла цікавість, бра­ло й заздріння та злість. Во­на заздріва­ла, що Ро­ман хо­дить в ліс до якоїсь мо­ло­диці або дівчи­ни. В неї зад­ри­жа­ли коліна, зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Со­ломія по­чу­ва­ла, що сер­це затріпа­лось, в гру­дях зду­ши­ло, аж дух за­би­ва­ло. І во­на вже не йшла, не зак­ра­да­лась по­за де­ре­ва­ми, а бігла бігцем, аж ба­дил­ля під но­га­ми хру­ща­ло; і нез­чу­лась во­на, як опи­ни­лась не­да­леч­ке од про­га­ли­ни.

От і круг­ла про­га­ли­на за­лисніла між стов­бу­ра­ми бе­ре­зи та клинків, як зе­ле­на ска­терть. Со­ломія спи­ни­лась, ста­ла за ку­ща­ми ліщи­ни та прос­ку­ри­ни, оки­ну­ла очи­ма га­ля­ви­ну од краю до краю. Ро­ма­на нігде не бу­ло вид­ко. Со­ломія тихісінько зай­шла по­за ку­ща­ми і зир­ну­ла в ку­то­чок про­га­ли­ни. Там біліла зва­ле­на бе­ре­зо­ва ко­ло­да, а на ко­лодці сидів Ро­ман, спер­шись ліктем на коліно і підпер­ши що­ку до­ло­нею. Він за­ду­мав­ся і ди­вив­ся на про­га­ли­ну.

«І чо­го ж ото він си­дить на тій ко­лодці, вту­пив­ши очі в тра­ву? Ма­буть, ко­гось жде…» - по­ду­ма­ла Со­ломія і дух при­таїла, сто­ячи за ку­ща­ми.

Довгенько во­на сто­яла, не­на­че за­мер­ла на од­но­му місці. Во­на чу­ла, як в гру­дях сту­котіло сер­це швид­ко-швид­ко, не­на­че хотіло вис­ко­чи­ти з гру­дей, по­чу­ва­ла, як важ­ко ди­ха­ли її гру­ди, чу­ла своє важ­ке ди­хан­ня і здер­жу­ва­ла дух. А Ро­ман все сидів на од­но­му місці, по­вер­та­ючи очі то на один бік га­ля­ви­ни, то на дру­гий. Га­ля­ви­на бу­ла пиш­на, як рай. Вес­на заквітча­ла й приб­ра­ла її, як мо­ло­ду до вінця. З од­но­го бо­ку ко­ло око­пу сто­яли ряд­ка­ми мо­лоді, не­дав­но на­сад­жені кру­гом ліска сос­ни. Крайній ря­док ко­ло око­пу був ви­щий, раніше на­сад­же­ний, дру­гий ря­док був ниж­чий. Ря­ди тем­но-зе­ле­ної сос­ни вис­ту­па­ли на синьому небі, як тем­на ши­ро­ка стіна з од­ним ниж­чим вис­туп­нем. А по­верх тем­ної си­зої стіни по­ви­га­ня­лись вже ви­со­ченько яс­но-зе­лені па­рост­ки. Зда­ва­лось, ніби тем­но-зе­ле­на стіна бу­ла зу­мис­не обс­тав­ле­на ряд­ка­ми чуд­них яс­но-зе­ле­них кан­де­лябрів та чу­дер­нацьких підсвічників. Кру­гом га­ля­ви­ни сто­яв стіною ста­рий зе­ле­ний ліс, а по­се­ре­дині рос­ли три розкішні старі ду­би та дві ви­сокі про­зорі бе­ре­зи. Уся про­га­ли­на цвіла квітка­ми, уся бу­ла пиш­но уквітча­на, не­на­че розкішний перський ки­лим. Над­вечір лісок аж гув од пта­ши­но­го співу. Со­ло­вей­ки ще­бе­та­ли, аж лу­на в гаю роз­ля­га­лась. Зо­зулі ку­ва­ли десь да­ле­ко-да­ле­ко, але їх м'який го­лос був ви­раз­ний се­ред пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Дрібні пташ­ки ще­бе­та­ли. Десь се­ред лісу тур­котіла жалібно од­на гор­ли­ця. Зда­ва­лось, ніби на кож­но­му де­реві, в кож­но­му кущі ще­бе­та­ла пташ­ка, співав со­ло­вей­ко. Зда­ва­лось, ніби увесь ліс ожив після зимньої мерт­во­ти та дов­го­го зимнього сну, зрадів, про­ки­нув­шись, заквітчав­ся, приб­рав­ся в зе­лень та квітки, став ти­ся­чо­го­ло­сим і на ра­до­щах заспівав ти­ся­чею уся­ких го­лосів, співав, аж роз­ля­гав­ся дос­хо­чу, до вто­ми пта­ши­ни­ми го­ло­са­ми, со­лов'їним ще­бе­тан­ням. Все в гаю ніби раділо і справ­ля­ло пер­ший вес­ня­ний праз­ник ко­хан­ня, ве­се­лості, щас­тя.