Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 2

- Дивлюся і на кри­ни­цю, і на відра: див­люсь, бо очі маю, - знов обізвав­ся Ро­ман і засміявся.

Соломії, оче­ви­дяч­ки, спо­до­ба­ло­ся, що Ро­ман наг­ля­дає на неї з сад­ка. Во­на вже не раз приміти­ла йо­го за ти­ном, ви­хо­дя­чи до кри­ниці по во­ду, але ще на­пев­но не зна­ла, на ко­го то він ви­зи­рає з-за кущів, хоч тро­хи до­га­ду­ва­лась, що він наг­ля­дає за нею.

Тим ча­сом до кри­ниці вибігли ще дві дівчи­ни, Со­ломіїні сусіди й при­ятельки. Во­ни пос­та­ви­ли відра ко­ло кри­ниці і по­ча­ли ба­ла­ка­ти з Со­ломією, за­був­ши і про свої відра, і про свою ро­бо­ту до­ма. Ро­ма­нові бу­ло ніяко­во сто­яти ко­ло ти­ну і ди­ви­тись на дівчат. Він одійшов од ти­ну і по­чав ни­ка­ти попід вер­ба­ми та поміж ку­ща­ми ка­ли­ни, роз­гор­тав кущі чор­ної смо­ро­ди­ни, ніби шу­кав стиг­лих ягід.

- Романе? Чо­го ти там шу­каєш в траві? Що ти там за­гу­бив? - знов гук­ну­ла на йо­го Со­ломія.

- Шукаю су­ниць!

- Романе! Мо­же, ти зби­раєш зілля на ча­ри? Ото ціка­во зна­ти, ко­го ти хо­чеш при­ча­ру­ва­ти отим зіллям, - зачіпа­ла хлоп­ця Со­ломія.

- Хіба я зна­хур, щоб ко­гось ча­ру­вав зіллям? - обізвав­ся Ро­ман. І з ти­ми сло­ва­ми він ки­нув нар­ва­те зілля до­до­лу, прис­ту­пив до ти­ну і знов спер­ся об хво­рост ліктем, пок­лав­ши свою яс­но­во­ло­су го­ло­ву на до­ло­ню. Він став сміливіший.

- Романе! Чом ти ніко­ли не ви­хо­диш до нас гу­ля­ти на ули­цю? - спи­та­ла Со­ломія.

- Тим, що не хо­чу. Я не люб­лю гур­ту, не люб­лю й гу­ля­ти в гурті.

- А як же йо­го гу­ля­ти не в гурті? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась го­лос­но та дрібно на всю ули­цю. Її білі, дрібні та рівні зу­би заб­ли­ща­ли, як два ра­зоч­ки біло­го на­мис­та. Ро­ман за­ди­вив­ся на ті дрібні білі зу­би, і чо­гось йо­му за­ба­жа­лось, щоб Со­ломія сміялась та ре­го­та­лась дов­го, щоб блис­ну­ли ще хоч раз ті зуб­ки, рівні та білі.

- Може, ти сам і в хре­щи­ка граєш отам під вер­ба­ми? - жар­ту­ва­ла Со­ломія і все сміялась, аж за­ли­ва­лась.

- А чом же! як ча­сом при­па­де охо­та, то й бігаю в хре­щи­ка попід вер­ба­ми од кут­ка го­ро­ду до кут­ка, - ска­зав Ро­ман, підніма­ючи са­мо­го се­бе на сміх, щоб сміши­ти Со­ломію: йо­му хотілось, щоб во­на ре­го­та­лась і блис­ка­ла зу­ба­ми та очи­ма.

- Бігаєш попід ти­ном од кут­ка до кут­ка? Ха-ха-ха! Я й не зна­ла, що хлопці гра­ють в та­ко­го хре­щи­ка, - сміялась Со­ломія, і од­ляс­ки її срібляс­то­го ре­го­ту аж лу­ною йшли попід вер­ба­ми.

Роман слу­хав той ве­се­лий регіт, не­на­че ве­се­лу пісню; він і собі ти­хо засміявся. Со­ломіїн ве­се­лий сміх не­на­че дра­ту­вав йо­го й ве­се­лив.

Одна дівчи­на, Ма­ру­ся, зга­да­ла про свої відра. Во­на наб­ра­ла во­ди з кри­ниці і пос­та­ви­ла відра на цям­ри­ни. Тре­тя дівчи­на і собі ки­ну­лась бра­ти во­ду і пос­та­ви­ла відра ко­ло кри­ниці. Од­на­че усі дівча­та й гад­ки не ма­ли йти до­до­му. Відра сто­яли, й дівча­та сто­яли ко­ло кри­ниці з ко­ро­мис­ла­ми в ру­ках. Ро­ман не ос­ту­пив­ся од ти­ну і все ди­вив­ся на дівчат. Кожній дівчині хотілось по­ба­ла­ка­ти і з Ро­ма­ном, і з при­ятелька­ми.

- Але чо­го ж це ми стоїмо та бай­ди­ки б'ємо? - обізва­ла­ся Ма­ру­ся. - Ме­не ма­ти жде: в нас же не­ма в діжці во­ди ані кра­пельки.

- Та постій тро­хи! Ма­ти підож­де, а ми по­ба­ла­каємо, - обізва­лась Со­ломія.

- Ой, бо­юся, щоб ма­ти не сер­ди­лись. Ко­ли б на ме­не виг­ля­да­ли з-за ти­ну чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми, то я б іще тро­хи пос­то­яла, - ска­за­ла Ма­ру­ся, зир­нув­ши на Ро­ма­на ско­са і осміхнув­шись.

- Ото яка ве­ред­ли­ва! - обізвав­ся Ро­ман. - Мо­же, й тобі, Со­ломіє, хо­четься, щоб і на те­бе з-за ти­ну виг­ля­да­ли чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми? - насмілив­ся обізва­тись Ро­ман.

- Мені? Не ска­жу! Не­хай кор­тить. Як вий­деш на ули­цю, то я тобі там ска­жу, а тут не ска­жу, - про­мо­ви­ла Со­ломія.

Маруся по­ча­ла бра­ти відра на ко­ро­мис­ло. Во­на не встиг­ла на­че­пи­ти на ко­ро­мис­ло дру­го­го відра, а Со­ломія про­вор­но вхо­пи­ла Ма­ру­си­не відро і ви­ли­ла з йо­го во­ду в кри­ни­цю. Знов ве­се­лий регіт за­лу­нав попід вер­ба­ми.

- Соломіє! ти чортз­на-що ро­биш: ллєш во­ду в кри­ни­цю, не­на­че в кри­ниці во­ди ма­ло й без то­го, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- А справді я ллю во­ду в во­ду. Луч­че пол­лю су­хий тин: мо­же, ви­рос­те, - ска­за­ла Со­ломія і з ти­ми сло­ва­ми вхо­пи­ла відро, кот­ре сто­яло ко­ло кри­ниці, і ви­ли­ла во­ду на тин, прос­то до Ро­ма­на; потім наб­ра­ла во­ди з дру­го­го відра повні при­горщі і хлюп­ну­ла на Ро­ма­на. Ро­ман по­дав­ся за кущі. Со­ломія вхо­пи­ла відро в ру­ки, прибігла до ти­ну і по­ча­ла бриз­ка­ти во­дою на кущ, де сто­яв Ро­ман. Він схо­вав­ся далі за ка­ли­ну.

Дівчата підня­ли регіт на всю ули­цю. Со­ломія, в'юнка та про­вор­на, як дзиґа, біга­ла та кру­ти­лась ко­ло кри­ниці, вхо­пи­ла з цям­ри­ни своє відро з во­дою, знов побігла до ти­ну і бриз­ка­ла на кущ ка­ли­ни. Ро­ман втік далі в кущі і там схо­вав­ся.

- Оце здуріла зовсім сьогодні! - кри­ча­ла Ма­ру­ся. - Ко­ли так, то й я не дам тобі наб­ра­ти во­ди.

І Ма­ру­ся вхо­пи­ла Со­ломіїне відро і ви­ли­ла во­ду в кри­ни­цю. Ро­ман знов вий­шов по­ти­хеньку з кущів, прис­ту­пив до ти­ну і знов спокійно спер­ся об тин, пок­лав­ши свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на до­ло­ню. Со­ломії зда­ло­ся, що з'за лісу, з-за зе­ле­но­го са­ду ніби зійшов пов­ний, пиш­ний місяць і гля­нув на зем­лю, гля­нув прос­то на неї і об­си­пав її ти­хим, яс­ним світом, їй ста­ло на душі радісно, ве­се­ло. Во­на ре­го­та­лась, пус­ту­ва­ла, жар­ту­ва­ла. Ма­ру­ся ви­тяг­ла во­ду з кри­ниці дру­гий раз. Со­ломія знов ки­ну­лась до відер і хотіла ви­ли­ти во­ду в кри­ни­цю, її тонкі, довгі пальці, вузькі до­лоні вче­пи­лись п'явка­ми в дуж­ку. Ма­ру­ся ки­ну­лась ви­ри­ва­ти своє відро з її рук. Підняв­ся регіт, га­лас. Ро­ман ре­го­тав­ся, сто­ячи за ти­ном.

До кри­ниці надійшла мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да й по­важ­на. Во­на поз­до­ров­ка­лась з дівча­та­ми. Дівча­та за­мовк­ли і пе­рес­та­ли ре­го­та­тись. Во­ни спокійненько по­на­би­ра­ли во­ди в відра і по­ма­леньку пішли до­до­му слідком за мо­ло­ди­цею.

Соломія втих­ла, але ве­селість пташ­кою гра­ла в її душі. Їй хотілось біга­ти, гра­тись, співа­ти. Во­на ще раз ог­ля­ну­лась до кри­ниці. Ро­ман все сто­яв під ку­ща­ми, спер­шись на тин, і ди­вив­ся на од­хо­дя­чих дівчат. Со­ломії чо­гось при­па­ла охо­та співа­ти пісню про міся­ця-міся­ченька. Ро­ма­но­ве яс­не ви­со­ке чо­ло, Ро­ма­нові ясні, тихі очі чо­гось на­во­ди­ли на неї дум­ку про яс­ний місяць, про ти­хий вечір, про співи на улиці. «Ой міся­цю-міся­ченьку, і ти, яс­на зо­ре!» - за­ве­ла во­на го­лос­но пісню і ще раз озир­ну­лась на Ро­ма­на. Дівча­та прис­та­ли до Со­ломії і собі заспіва­ли. А Ро­ман все сто­яв та ми­лу­вав­ся зда­ле­ки Со­ломією, до­ки во­на не схо­ва­лась десь за вер­ба­ми в вузькій улиці.

Він ще пос­то­яв тро­хи, за­ду­мав­шись та пог­ля­да­ючи на кри­ни­цю, на роз­ли­ту та розх­лю­па­ну во­ду кру­гом кри­ниці, і не­на­че й те­пер ба­чив там Со­ломію. А її чорні очі, а білі зуб­ки все не­на­че блис­ка­ли пе­ред йо­го очи­ма; а ве­се­лий регіт все ще лу­нав в йо­го ву­хах, не­на­че десь да­ле­ко в сад­ку дзвенів срібний дзво­ник.

Роман зітхнув важ­ко-тяж­ко, по­вер­нув­ся і пішов попід вер­ба­ми. Задз­во­ни­ли до церк­ви. Гук дзво­на рознісся під вер­ба­ми, про­ни­зав гус­те гілля і лив­ся в чис­то­му повітрі. А Ро­ма­нові все вчу­ва­лось, ніби він чує в то­му дри­жа­чо­му гу­кові ве­се­лий Со­ломіїн сміх та регіт. Він увійшов в гу­ща­ви­ну, в тінь і вту­пив очі в зе­ле­ну тра­ву, а пе­ред ним в густій сутіні все не­на­че блис­ка­ли ог­нясті очі, блис­ка­ли білі зуб­ки, як дов­го ще блис­ка­ють ог­нясті пля­ми в зап­лю­ще­них очах, ко­ли ча­сом гля­неш на за­хо­дя­чий півкруг сон­ця, кот­ре за­ко­чується за ліс, чер­во­не, як жар.

«Як во­на ме­не при­ча­ру­ва­ла! Як во­на ме­не при­гор­ну­ла до се­бе ти­ми очи­ма, тим своїм сміхом!» - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род, че­рез са­док.