Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 17

- Не бре­ши-бо! Я ж ба­чу, що це Те­реш­кові сли­ви. Хіба мені по­ви­ла­зи­ло? Ти ду­маєш, я п'яний, то й нічо­го не роз­бе­ру! Бре­шеш! Я не п'яний! А! який той Те­реш­ко щас­ли­вий! Йо­му все йдеться! Все йо­му йде в ру­ку! І сли­ви швид­ко рос­туть! Он і мій тин чорніє!

- Та то клад­ки че­рез річку. Де ж та­ки тин бу­де на річці, - обізвав­ся де­сяцький.

Тільки що го­ло­ва й де­сяцький сту­пи­ли на клад­ки, з-під кла­док вис­ко­чив один па­ру­бок і за­ги­лив ку­ла­ком по спині по­пе­ре­ду го­лові, а потім де­сяцько­му та й зслиз, не­на­че ми­ша, шми­го­нув під місток.

- Ой бо­же наш! Дух свя­тий при нас! Ой ли­шенько! - за­ше­потіли го­ло­ва й де­сяцький. - Це ж він! це ж не­чис­тий!

І во­ни шви­денько по­ди­ба­ли по ши­рокій кладці, дер­жа­чись один за дру­го­го. Се­ред річки з-під кла­док знов вис­ко­чив па­ру­бок у чорній свиті пе­ред самісіньким но­сом в го­ло­ви, забіг зза­ду і знов те­леп­нув в спи­ну го­ло­ву, а потім де­сяцько­го, а сам ско­чив та шусть під клад­ки.

Голова й де­сяцький пе­ре­ля­ка­лись. Во­ни вже не йшли, а бігли до бе­ре­га. В їх тру­си­лись но­ги. Во­ни ду­ма­ли, що з-під мос­ту вис­ка­ку­ють дідьки та луп­лять їх по спині.

- Ой! ох! ох! - стог­нав го­ло­ва. - Це він! це са­та­на! як бух­нув ме­не в спи­ну, то в ме­не з очей так і по­си­па­лись іскри. Чи і в те­бе, бра, по­си­па­лись? - спи­тав го­ло­ва.

- Посипались. Це не спрос­та.

- В ме­не по­си­па­лись, аж на сніг упа­ли. Ба­чив своїми очи­ма: тільки - блись, блись, блись! Так і сип­ляться на сніг. Ох! Тікай­мо швид­ше. Це місце не­чис­те, - го­во­рив го­ло­ва, в кот­ро­го ра­зом з іскра­ми вис­ко­чив і хміль з го­ло­ви.

Тільки що во­ни зійшли з кла­док і пішли попід вер­ба­ми, з-за верб че­рез тин полізли па­руб­ки. Тин затріщав. Один па­рубіяка дав ку­ла­ка де­сяцько­му, дру­гий сту­со­нув го­ло­ву по по­ти­лиці, третій лус­нув го­ло­ву прос­то в спи­ну. Де­нис на­ос­тан­ку склав до­ку­пи обид­ва ку­ла­ки й обез­бе­рив по­пе­ре­ду го­ло­ву в спи­ну, потім вте­лю­щив де­сяцько­го по по­ти­лиці так, що во­ни обид­ва за­ри­ли но­са­ми.

Парубки ки­ну­лись врозтіч і под­ря­па­лись на ти­ни, не­на­че ко­ти, та й по­хо­ва­лись в вер­бах.

- Е! та це не не­чис­та си­ла! Це хлопці! Он Пет­ро! Он Де­нис! - крик­нув де­сяцький.

- То це во­ни! То це та­ка не­чис­та си­ла! Ого-го! Пот­ри­вай­те ж, іро­дові душі! - гу­кав го­ло­ва, об­ти­ра­ючи сніг з но­са та з ли­ця. - В тюр­му їх! в реш­тантські ро­ти!

- На Сибір їх! - кри­чав де­сяцький, а сам біг бігцем далі.

Обидва во­ни да­ли дра­ла, не­на­че за ни­ми гна­лась тічка вовків.

- Бити ме­не по спині ку­ла­ка­ми! ме­не! стар­ши­ну! Чи то ви­да­но! О, я цього їм не спу­щу! В тюр­му їх! По­сад­жу їх на ве­жу! Пот­ри­вай­те ж, вражі си­ни! Я ж вас скру­чу так, що ви й не по­во­рух­не­тесь! О, в ме­не так! в ме­не не­ма жартів! - ре­пе­ту­вав го­ло­ва, йду­чи ули­цею.

Другого дня пішла чут­ка по селі, що па­руб­ки по­би­ли го­ло­ву та де­сяцько­го. Стар­ши­ни в селі не лю­би­ли за йо­го здирст­во та ха­барі і бу­ли то­му ви­пад­кові навіть раді. По­ча­ли роз­шу­ку­ва­ти про­вин­ників та до­пи­ту­ва­тись, хто з па­рубків хо­див на засідки на стар­ши­ну. А тим ча­сом хлопці, вчи­нив­ши од­ну шту­ку, роз­гу­ля­лись та роз­ла­су­ва­лись на такі шту­ки. Дру­го­го дня во­ни довіда­лись, що го­ло­ва йти­ме че­рез греб­лю до мли­на. Знов засіли во­ни під мос­том на спусті. Дов­го во­ни жда­ли, до­ки йти­ме го­ло­ва, але не діжда­лись, бо го­ло­ва вже бо­яв­ся вве­чері і но­са ви­ти­ка­ти з своєї ха­ти. Па­руб­ки, си­дя­чи під мос­том, ха­па­ли дри­жа­ки на мо­розі, а далі на­ду­ма­лись вис­ка­ку­ва­ти з-під мос­ту та ля­ка­ти про­хо­жих. Во­ни вис­ка­ку­ва­ли по од­но­му і тільки ля­ка­ли лю­дей кри­ком та свис­том. Але де­котрі не втерпіли і по­ча­ли час­ту­ва­ти ку­ла­ка­ми в спи­ну про­хо­жих чо­ловіків і навіть мо­ло­диць. В той час дяк йшов че­рез греб­лю в гості до го­ло­ви. Один па­ру­бок вис­ко­чив з-під мос­ту, гик­нув, свис­нув і те­леп­нув дя­ка ку­ла­ком в спи­ну. Дяк втік та й схо­вав­ся в ши­нок.

Нагулявшись на греблі, хлопці зга­да­ли про дяківну. До дяківни за­ли­цяв­ся один па­ру­бок, Пет­ро, Де­нисів при­ятель. Він не­дав­но за­че­пив її в крам­ниці, ку­ди во­на прий­шла ку­пу­ва­ти де­який крам. Дяківна бу­ла ду­же гар­на, але ду­же гор­да і з па­руб­ка­ми не лю­би­ла жар­ту­ва­ти. Де­нис зга­дав, як во­на ви­ла­яла Пет­ра в крам­ниці, та ще й при лю­дях.

- А ходім, хлопці, до дяківни та вструг­не­мо їй шту­ку, щоб во­на не бу­ла та­ка чванько­ви­та та не гор­ду­ва­ла па­руб­ка­ми, - ска­зав Де­нис.

- А ходім справді! Не­хай знає, що во­на не ве­ли­ка пані, що й па­руб­ки їй рівня, - гук­ну­ли хлопці.

Вони з-під мос­ту побігли прос­то до дя­ко­вої ха­ти, вис­та­ви­ли во­ро­та і за­ки­ну­ли їх на ха­ту. Один па­руб­чак на­ла­пав у клуні маз­ни­цю з ква­чем і ви­ма­зав дьогтем чис­то всі стов­пи ко­ло воріт, ще й маз­ни­цю по­че­пив звер­шеч­ку на стовпі.

- Треба при­пи­ни­ти вра­жих синів, - гу­кав го­ло­ва до пи­са­ря, - дуріють, мов не­са­мо­виті; і впи­ну їм не­ма. А вже той Де­нис, то та­кий сва­во­лець, що й на світі не­ма та­ко­го. Він усім па­руб­кам дає привід, - го­во­рив го­ло­ва, при­га­ду­ючи два Де­ни­сові ку­ла­ки, сту­лені до­ку­пи.

Через кільки день го­ло­ва по­ло­вив усіх про­вин­ників і по­са­див на день в хо­лод­ну, а Де­ни­са, як привідця то­му всьому, по­са­див на три дні.

Чутка про це дійшла і до ба­би Зіньки, і до Насті. Насті бу­ло шко­да Де­ни­са. Во­на не втерпіла, од­вер­ну­лась од ма­тері і по­ча­ла пла­ка­ти. Ма­ти приміти­ла ті сльози, і тільки тяж­ко зітхну­ла. Нас­тя крадько­ма втер­ла сльози ру­ка­вом, про­жо­гом вибігла з ха­ти і схо­ва­лась над­ворі, в сад­ку, щоб ніхто не ба­чив тих сліз.

«І доб­ре мені, і го­ре мені з ти­ми дітьми, - ду­ма­ла ба­ба Зіня, зістав­шись са­ма в хаті, - Де­нис дав­ненько вже вча­щає до моєї ха­ти; він лю­бить Нас­тю, я вже це дав­ненько приміти­ла. І Нас­тя гор­неться до Де­ни­са. Не­дур­но ж по­ли­лись в неї сльози з очей. Ой, го­ренько мені! Де­нис і гар­ний з се­бе, і най­мен­ший син в ба­га­тенько­го батька. Пом­ре батько, він ма­ти­ме чи­ма­ло по­ля, і батьків го­род, і ха­ту. Усе, здається, га­разд, усе га­разд, та тільки го­ренько, що Де­нис ще змал­ку був пе­ще­ний, пал­кий на вда­чу, як той по­рох; ще й до то­го за­водіяка; в уся­ких ду­рос­тях він пер­ший дає па­руб­кам привід. Бо­ялась я за Со­ломію, бо­юся й за Де­ни­са».

Баба Зінька знов важ­ко зітхну­ла, пе­ре­би­ра­ючи півмітки та лад­на­ючи мо­то­ви­ло, щоб мо­та­ти по­чин­ки.

Одсиділи па­руб­ки день в хо­лодній за свою про­ви­ну, од­сидів і Де­нис три дні. Їх по­ви­пус­ка­ли і на­ка­за­ли, щоб во­ни більше не дуріли. Од­на­че че­рез тиж­день після то­го па­руб­ки знов зібра­ли­ся на ве­чор­ниці. Го­ло­ва знав про те, знав і де­сяцький, але во­ни вже не пішли роз­га­ня­ти ве­чор­ниць. Та й лю­де по­ча­ли вже наріка­ти на го­ло­ву, що він роз­га­няє ве­чор­ниці, бо тре­ба ж десь по­гу­ля­ти та по­ба­ви­тись мо­ло­дим хлоп­цям та дівча­там.

- А що! А я та­ки на свой­ому пос­та­вив! Та­ки бу­дуть в нас ве­чор­ниці! - го­во­рив Де­нис, зай­шов­ши за­раз після ве­чор­ниць до Ро­ма­на та до Со­ломії.

- А що мені з то­го, що бу­дуть ве­чор­ниці, ко­ли ме­не ма­ти не пус­кає на ве­чор­ниці, - обізва­лась Нас­тя, - що мені з то­го, що другі дівча­та на­гу­ля­ються й наспіва­ються, а я, як сиділа до­ма, так і сидіти­му.

В бідної дівчи­ни аж сльози на­вер­ну­лись на очі, так їй хотілось гу­ля­ти на ве­чор­ни­цях.

- Не жу­ри­ся, Нас­те! Хоч ти не бу­деш гу­ля­ти на ве­чор­ни­цях, за­те ж я при­хо­ди­ти­му сю­ди до Ро­ма­на, при­но­си­ти­му книж­ки та бу­ду чи­та­ти й тобі. От тобі бу­дуть і ве­чор­ниці! - обізвав­ся Де­нис.

І він справді час­тенько забігав до Ро­ма­на ве­чо­ра­ми, при­но­сив книж­ки, чи­тав їх Со­ломії та Насті. І йо­му приємно бу­ло по­сидіти з Нас­тею, по­ба­ла­ка­ти з нею та по­жар­ту­ва­ти. З її тем­них очей не­на­че ли­лось на йо­го щас­тя. Йо­му хотілось, щоб те щас­тя ли­лось на йо­го і ніко­ли не пе­рес­та­ва­ло.