Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 53

«Прийде, знаю, що прий­де, але я не вий­ду в парк до йо­го, - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, хо­дя­чи по кімнаті. - Усі йо­го ви­сокі ідеї - то тільки сло­ва й сло­ва. Він не­на­че при­ча­ру­вав ме­не ти­ми сло­ва­ми. А під ти­ми гар­ни­ми сло­ва­ми та ви­со­ки­ми пог­ля­да­ми десь в йо­го при­таїлась гру­ба ма­теріальність, кра­марський по­тяг до на­жи­ван­ня гро­шей, ба­гатст­ва. Він лю­ди­на пе­редніше за все пок­лад­на, прак­тич­на. І усе те в йо­го прик­ри­те філо­софією, ту­ма­ном абст­ракції та буцімто ро­зум­ни­ми сло­ва­ми. Не то­го я сподіва­лась од йо­го, не то­го ба­жа­ло моє сер­це… Не вий­ду до йо­го, не вий­ду! Замк­ну двері, не пу­щу йо­го на поріг. Мій іде­ал впав і роз­бив­ся, ніби чу­до­ва ста­туя Вак­ха, роз­би­та ру­ка­ми вар­варів. Я по­ми­ли­лась… А сер­це моє чи по­ми­ли­лось?..»

Мурашкова тро­хи не пла­ка­ла, хо­дя­чи че­рез си­лу по темній кімнаті, їй бу­ло жаль втра­тить навіки лю­бов… Але сер­це не слу­ха­ло ро­зу­му, ба­жа­ло щас­тя, про­си­ло ко­хан­ня. Її дум­ки без її волі по­летіли ку­дись, по­ли­ну­ли на­зустріч ми­ло­му. Во­на не­на­че по­ба­чи­ла йо­го пе­ред со­бою в темній кімнаті, об­ли­то­го срібним світом хмар­но­го дня. Він не­на­че сто­яв пе­ред нею й ди­вив­ся їй в очі.

Мурашкова засвіти­ла світло в но­мері. Во­на бо­ялась своїх га­ря­чих мрій, хотіла світлом прог­на­ти од се­бе ту мрію про ми­ло­го. А мрія не ще­за­ла, й ма­ни­ла її, й за­па­лю­ва­ла кров, і без пе­рес­тан­ку взру­шу­ва­ла сер­це.

«І не йму йо­му віри, і… люб­лю, люб­лю йо­го. Яке в ме­не пал­ке безг­луз­де сер­це! Я са­ма не зна­ла сво­го сер­ця. Не маю си­ли над ним».

І во­на хо­ди­ла по кімнаті, ла­ма­ла ру­ки, дов­го ду­ма­ла, а потім са­ма не зог­ляділась, як вибігла в парк, і нез­чу­лась, як пішла стеж­кою поміж акаціями.

«Втечу хіба од йо­го! Схо­ва­юсь в Сані й сидіти­му в неї до півночі», - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, по­вер­нув­ши до гос­ти­ниці.

Селаброс з'явив­ся під акаціями, на­че по­то­ро­ча або тінь. Му­раш­ко­ва обер­ну­лась, щоб утек­ти од йо­го, і по­чу­ти­ла, що не має си­ли утіка­ти.

- Надю, це ти? - спи­тав він ти­хо, на­хи­лив­шись над її ву­хо.

- Чого ви прий­шли? Я вам ска­за­ла, щоб ви до ме­не не при­хо­ди­ли. Не ходіть до ме­не, не муч­те ме­не! Не взру­шуй­те на­да­рем­но мо­го сер­ця, - ще тихіше ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

Селаброс узяв її під ру­ку. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що в неї нер­ви од­ра­зу зас­по­коїлись. Важ­ке сподіван­ня ми­ну­ло. А тем­на ніч зас­ло­ни­ла од її очей ті пишні очі, що ча­ру­ва­ли її яко­юсь по­тай­ною не­пе­ре­мож­ною си­лою й за­па­лю­ва­ли в їй во­гонь.

- Я прий­шов, щоб по­ди­ха­ти хоч хви­ли­ну тим повітрям, що ти ди­шеш, щоб по­ба­чи­ти хоч твої вікна, пос­то­яти там хоч ча­сок, по­чу­ти ше­лест твоєї ти­хої хо­ди, - ска­зав Се­лаб­рос. - Я вмру без те­бе, сам собі смерть за­подію!

Вони пішли ти­хою хо­дою в парк. Му­раш­ко­ва мов­ча­ла. Во­на чу­ла, що в неї сер­це по­ча­ло ки­да­тись тихіше. Мислі ста­ли ясніші, не­на­че вип­ли­ва­ли з яко­гось ту­ма­ну.

- Аристиде! - обізва­лась во­на ти­хо. - Мені шко­да вас, але нам тре­ба розійтись: нам не бу­ти в парі.

- Чому так? - аж крик­нув Се­лаб­рос.

- Я по­ми­ли­лась здо­ро­во: я не так ду­ма­ла про вас, - ска­за­ла во­на. - Те­пер я зро­зуміла, що наші дум­ки розійшлись. Ви прак­тик; ви лю­ди­на пок­лад­на, за­по­пад­на, хо­че­те жи­ти тільки для се­бе, для ма­теріальних інте­ресів. А я…

- Ти ж са­ма ка­за­ла мені, що ти прак­тич­на пе­редніше за усе і не ду­же по­ва­жаєш те­орії, - ска­зав Се­лаб­рос. - І ти ж та­ко­го са­мо­го грецько­го ро­ду й хо­ву, як і я.

- Правда, я прак­тич­на, але я свою прак­тичність лад­на прик­лас­ти до яко­гось ви­що­го діла; я лю­ди­на діла, а не пус­тих слів. Я по­лю­би­ла прин­цип; але люб­лю прик­ла­дать прин­цип до прак­тич­но­го діла: та­ка вже я на вда­чу. Я хо­чу жи­ти і ділом слу­жить для чо­гось, для дру­гих. Час пли­ве, а соціальна неп­рав­да па­нує на світі. Нарід в нужді, в тем­ноті, і йо­го зу­мис­не дер­жать в тем­ноті… Хіба ти знаєш, що чес­но­му чо­ловікові в нас не­має місця ніде? А скільки моїх то­ва­ри­шок злетіло з місця за свої прин­ци­пи, за пе­ресвідчен­ня! Мені жаль їх, бо їх до­ля - моя до­ля. Ки­ну оце служ­бу й піду в на­родні вчи­тельки, або що… Надіну ук­раїнську сви­ту або мол­давську ман­те­ле й піду в на­род. Я без ро­бо­ти не бу­ду сидіти й не мо­жу.

- Що ти го­во­риш? Сха­ме­нись! В те­бе нер­ви розт­ри­во­жені. На­дю! без ба­гатст­ва не мож­на й ва­шо­го діла ро­би­ти. Ти те­пе­реньки са­ме в стра­шенній ек­зальтації. Ти за­го­нис­та в цій справі, - ска­зав Се­лаб­рос.

- Можна й без ба­гатст­ва й тре­ба! - крик­ну­ла На­дя.

- Це ти по­бу­ва­ла в Одесі в то­му за­го­нис­то­му круж­ку, який я доб­ре знаю: на­го­во­ри­лась там, наб­ра­лась зав­зят­тя! - ска­зав Се­лаб­рос.

- А хоч би й по­бу­ва­ла! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Кинь ік не­чис­то­му оті сви­ти та ман­те­ле! - сер­ди­то крик­нув Се­лаб­рос. -Ти вже не ди­ти­на. Час тобі жи­ти, а не ба­ви­тись в прин­ци­пи.

Селабросів го­лос зат­ру­сивсь. В йо­му бу­ло чуть за­гад.

- Не кри­чи, бо я вільна лю­ди­на і те­бе не пос­лу­хаю! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Надю, сер­це! Я не мо­жу при тобі ні ду­ма­ти, ні мис­ли­ти! Моє сер­це го­рить! По­кинь оті дум­ки! Дай во­лю сер­цю! Да­вай бу­де­мо ко­ха­тись! За­будьмо за усякі ду­ми, за­будьмо ро­зум. Лю­би ме­не або вбий ме­не! - крик­нув Се­лаб­рос і хотів об­ня­ти На­дю за стан. Во­на одс­ко­чи­ла од йо­го й пішла до гос­ти­ниці. Він пог­нав­ся слідком за нею.

- Надю, пот­ри­вай! Дай пос­то­яти з то­бою, хоч на­го­во­ри­тись.

Мурашкова побігла по східцях і вско­чи­ла в свій но­мер в од­чи­нені двері. Се­лаб­рос пог­нав­ся за нею й хотів і собі вско­чи­ти в двері. Му­раш­ко­ва ки­ну­лась до две­рей й вхо­пи­ла їх обо­ма ру­ка­ми, щоб при­чи­нить. Се­лаб­рас вхо­пив за клям­ку две­рей і не пус­кав: йо­го довгі тонкі пальці, не­на­че па­зу­ри, вп'яли­ся в двері.

Світло од лам­пи впа­ло на Се­лаб­ро­со­ве ли­це. Му­раш­ко­ва гля­ну­ла на йо­го ли­це. Во­но бу­ло гар­не й страш­не, не­на­че ли­це яко­гось пре­хо­ро­шо­го де­мо­на. Очі світи­лись, зіньки на білках во­ру­ши­лись, кру­ти­лись і горіли. На­дя по­чу­ти­ла їх магічну си­лу: во­на лю­би­ла такі очі…

- Надю, вбий ме­не, заст­рель ме­не або дай мені свою лю­бов, не про­га­няй ме­не! - бла­гав її Се­лаб­рос.

Мурашкова гля­ну­ла на йо­го й не впізна­ла йо­го: очі ста­ли лас­каві, тихі, не­на­че бла­га­ли її, рум'яні ус­та скла­лись жалібно, з очей вис­ту­па­ли сльози, як у ди­ти­ни. Пе­ред нею сто­яв вже не де­мон страш­ний, а ан­гел ти­хий, лас­ка­вий, пиш­ний кра­сою не­бес­ною.

Вона по­чу­ва­ла, що який­сь ту­ман на­ля­гає на її тя­му. Світло зат­ру­си­лось в її очах. Для неї зда­лось, що ту­ман вкрив вікно, стіни, двері. Се­лаб­рос в од­ну мить не­на­че зник в то­му ту­мані і че­рез хви­ли­ну знов ви­ник та­кий са­мий пиш­ний, бла­га­ючий, ніби в сяєві проміння. Во­на не­доб­рохіть прос­тяг­ла до йо­го ру­ки.

- Моя, навіки моя! - про­мо­вив він якимсь чуд­ним го­ло­сом.

Селаброс од­ним ско­ком ки­нув­ся до Наді, як лев на засідках ки­дається на сер­ну, і вхо­пив її за ру­ки. Му­раш­ко­ва тільки й приміти­ла в вікнах, що не­на­че усі зорі за­ра­зом по­си­па­лись з не­ба. Во­на хотіла вир­ва­ти з йо­го га­ря­чих рук свої ру­ки й по­чу­ва­ла, що си­ла пос­лаб­ша­ла й… зник­ла. Й зда­ло­ся, ніби під нею за­ва­лив­ся ко­ра­бель, і її ніхто, не ря­тує, і во­на то­не, і не має си­ли вдер­жа­тись на хист­ко­му дні ко­раб­ля.

XIII

Тиждень хо­див до неї Се­лаб­рос що­ве­чо­ра.

Тиждень жи­ла Му­раш­ко­ва, не­на­че в раю. Во­на тільки й жда­ла ве­чо­ра. Нас­та­вав вечір, во­на ви­хо­ди­ла в парк на­зустріч ми­ло­му. До неї прибіга­ла Са­ня, роз­пи­ту­ва­ла в неї, чо­го во­на ста­ла та­ка жур­ли­ва та смут­на. Му­раш­ко­ва го­во­ри­ла зне­хо­тя, од­ка­зу­ва­ла, що во­на чо­гось нез­ду­жає. Для неї ста­ли неп­риємні її при­ятельки, її под­ру­ги. По­тай­на зро­ду, во­на ста­ла ще по­тай­ніша й за свою лю­бов не приз­на­лась навіть своїм щи­рим под­ру­гам.