Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 31

- А я ду­маю, що оті модні ідей­ки та утопійки та­ки смішні й нікчемні. І смішний той чо­ловік, хто но­ситься з ти­ми ідей­ка­ми і на­ки­дає їх дру­гим, - ска­зав Фе­се­ико, і в йо­го го­лосі по­чу­лось розд­ра­ту­ван­ня.

- А мені здається смішним той, хто зовсім в го­лові не має ніякісіньких ідей або має такі ідеї, що вже заіржавіли й про­сяться в архів, - спокійно про­мо­вив Ко­маш­ко.

- Це ви го­во­ри­те про­ти ме­не? - не стерпів і крик­нув Фе­сен­ко, і йо­го ли­це зблідло, а очі ста­ли страшні, злі: він по­са­танів.

- І не ду­мав про­ти вас го­во­рить. А ко­ли ви це на се­бе прий­маєте, то не­хай во­но бу­де ва­ше, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

«Чи маш­ка­ра на цьому Фе­сен­кові, чи це дійсно він та­кий на вро­ду?» - од­га­ду­вав ста­рий Нав­роцький, ско­са пог­ля­да­ючи на Фе­сен­ка.

Навроцька пос­те­рег­ла, що роз­мо­ва стає гост­рою, і, як зруч­на гос­по­ди­ня, рап­том пе­ре­би­ла її.

- Чи ви пак приїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан ку­па­тись? - спи­та­ла во­на в Ко­маш­ка.

- Ні, я приїхав тільки по­гу­ля­ти. Я ку­па­юся в са­мо­му Одесі, - од­ка­зав Ко­маш­ко.

- А ви? - спи­та­ла во­на в Фе­сен­ка.

- Я… я… приїхав… щоб проїзди­тись, - ска­зав Фе­сен­ко і нер­во­во ки­нув­ся до чаю. Він ха­пав ло­жеч­кою чай і швид­ко вли­вав йо­го в рот, не­на­че поспішав як мож­на швид­ше йо­го ви­пить. Чай був га­ря­чий, як окріп. Фе­сен­ко не по­чу­вав, що га­ря­чий чай пік йо­му язи­ка та гу­би.

Комашко не­за­ба­ром зас­по­коївся і по­волі ко­ло­тив чай ло­жеч­кою; він не зво­див гост­рих очей з Фе­сен­ка. Са­ня ки­ну­ла на Ко­маш­ка лас­ка­вий пог­ляд, і той пог­ляд очей од­ра­зу зас­по­коїв йо­го, про­хо­ло­див сер­це, не­на­че свіжий вес­ня­ний вітер. Він доб­ре знав, що чес­на Са­ни­на ду­ша встоює за йо­го.

Скінчили пи­ти чай мовч­ки. Дех­то пе­ре­ки­дав­ся дво­ма-трьома сло­ва­ми. Сло­ва ури­ва­лись, як ста­рий шнур.

- Чи не піде­те про­хо­ди­тись тро­хи по сад­ку? - ска­за­ла Нав­роцька. - Вечір та­кий чу­до­вий, а мої пан­ни за­сиділись.

Паничі вста­ли з-за сто­лу; вста­ли й пан­ни.

- Піду й я з ва­ми, - обізвав­ся Нав­роцький, на­си­лу підво­дя­чись з стільця. Нав­роцька очи­ма на­тяк­ну­ла, щоб він ішов на гу­лян­ку з доч­ка­ми.

Між акаціями з'яви­лась да­ле­ченько Му­раш­ко­ва. Са­ня вгляділа її й за­ду­ма­ла втек­ти до неї од Фе­сен­ка. Во­на шви­денько пішла впе­ред. Фе­сен­ко не втерпів: Са­ня ма­ни­ла йо­го не­на­че яки­мись ча­ра­ми; він наз­дог­нав її й пішов з нею по­руч. Са­ня йшла й мов­ча­ла, навіть не ди­ви­лась на Фе­сен­ка.

Її ма­ленька пос­тать, об­ли­та м'якою зе­ле­ну­ва­тою тінню акацій, бу­ла нез­ви­чай­но граціозна. Га­рячі краплі сон­ця не­на­че об­си­па­ли її зо­ло­тим до­щем і ніби спа­да­ли по їй звер­ху вниз і си­па­лись до­до­лу.

Фесенко розімлів, роз­тав, як віск на вогні.

- Не маю си­ли дов­ше за­та­юва­ти в собі то­го га­ря­чо­го ко­хан­ня, яке ви збу­ди­ли в моєму серці. Я вас люб­лю без міри; по­лю­бив од то­го ча­су, як впер­ше по­ба­чив вас, - ска­зав Фе­сен­ко, те­ат­рально пок­лав­ши ру­ку на сер­це. На пальцях в йо­го за­лисніли зо­лоті перстні.

- Котрий раз цього ро­ку ви приз­наєтесь пан­нам в ко­ханні? - сміли­во спи­та­ла в йо­го Са­ня, навіть не по­чер­вонівши.

- Перший раз на віку. Я ніко­го ще не ко­хав так щи­ро, як те­пер ко­хаю вас, - ска­зав Фе­сен­ко, граціозно пок­лав­ши дру­гу ру­ку на сер­це.

- А я чу­ла, що ви цього ро­ку вже два ра­зи приз­на­ва­лись пан­нам, що стра­шен­но, без міри їх лю­би­те, - ска­за­ла Са­ня. - Що ж вий­де з ва­шо­го ко­хан­ня для ме­не? Ви хо­че­те ме­не сва­тать? Так чи ні?

Фесенко витріщив очі. На йо­го не­на­че хто ли­нув хо­лод­ною во­дою. Він не сподівавсь та­ких сміли­вих слів од Сані й мов­чав.

- Ви хо­че­те ме­не сва­тать? - знов спи­та­ла в йо­го Са­ня.

Фесенко з ди­ва прос­то ос­товпів, мов­чав і тільки ди­вив­ся на Са­ню. Йо­го гу­би роз­ту­ли­лись, очі ста­ли більші. Він був ду­же зди­во­ва­ний. Сва­тать Са­ню він і в го­лові собі не пок­ла­дав, бо мав на думці тільки тро­хи по­жар­ту­ва­ти, на­ми­лу­ва­тись нею та вже потім за сва­тан­ня помірку­ва­ти.

- Чого ж ви мов­чи­те? Що це за знак? Як мені вас ро­зуміти? Мо­же, ви зля­ка­лись моєї сміли­вості? Дай­те спокій своїм нер­вам. Я підож­ду, - ска­за­ла Са­ня, і її ро­жеві ус­та скла­лись в ле­генький осміх.

В Фе­сен­ка тоді миг­ну­ла дум­ка: «Бо­ро­ни ме­не бо­же од та­кої жінки! З та­кою лібе­ральною жінкою про­па­де моя кар'єра: во­на ме­не не по­ве­зе вго­ру, а по­тяг­не вниз ку­дись «в преіспод­ню». Ця дум­ка тро­хи стур­бу­ва­ла йо­го й не­на­че одібра­ла в йо­го язик.

- Мене вра­зи­ла ва­ша сміливість, - лед­ве спромігся він про­мо­ви­ти й за­со­ро­мив­ся, по­ба­чив­ши, що став смішний.

- А ме­не вра­зи­ла ва­ша на­хабність і наглість, - ска­за­ла Са­ня. І во­на крут­ну­лась на­зад і хап­ком побігла на­зустріч до Му­раш­ко­вої. Фе­сен­ко зос­тав­ся ні в сих ні в тих. Ганьба, гнів і злість кипіла в йо­го гру­дях не так на Са­ню, як на Ко­маш­ка за свою нев­да­чу з ро­ма­ном. Він вер­нув­ся до Нав­роцько­го та Мані, не­на­че мок­ра кур­ка, що по­опус­ка­ла кри­ла.

Саня та Му­раш­ко­ва пішли по­пе­ре­ду, узяв­шись попід ру­ки. Сані хотілось пе­ре­вес­ти дух і вга­му­ва­ти тро­хи свої збен­те­жені нер­ви. Нав­роцький з Ма­нею лед­ве всти­гав йти за ни­ми й та­ки доб­ре за­са­пав­ся. Ма­ня роз­чер­вонілась од ду­хо­ти, од швид­кої хо­ди. Од сидні в хаті за ма­лю­ван­ням во­на тро­хи не за­бу­ла хо­дить. Фе­сен­ко йшов мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву й на­су­пив­ши бро­ви. Обійшли кру­гом мо­нас­ти­ря, пе­рей­шли ста­ре кла­до­ви­ще, пос­то­яли тро­хи над мо­рем на ви­сокій кручі. Вни­зу між ске­ля­ми в морі ку­па­лись без со­ро­му лю­де. Пан­ни за­со­ро­ми­лись і по­вер­ну­ли на­зад до­до­му.

Тим ча­сом Нав­роцька жда­ла гос­тей ко­ло сто­лу. На столі сто­яв ве­ли­кий піднос з аб­ри­ко­со­вим ва­рен­ням і тарілка не­до­ро­го­го тор­ту. На підносі сто­яли три ма­ленькі ча­роч­ки з ви­ном для па­ничів та Нав­роцько­го. Нав­роцька бу­ла ску­па й в се­бе вдо­ма завсіди по­да­ва­ла та­ку ве­че­рю гос­тям-па­ни­чам, її ва­рен­ня з аб­ри­косів та ма­ленькі ча­роч­ки ви­на вже дав­но зна­ли па­ничі й сміялись ти­хенько. Цей по­жи­вок, ці аб­ри­ко­си во­на не за­бу­ла взя­ти з со­бою навіть на морське ку­пан­ня зад­ля па­ничів.

- Прошу спро­бу­вать мо­го ва­рен­ня! - ска­за­ла Нав­роцька до гос­тей.

Паничі сіли за стіл, наб­ра­ли ва­рен­ня й тро­хи лиз­ну­ли йо­го. Нав­роцька пос­та­ви­ла пе­ред ни­ми по чарці ви­на й по­да­ла кож­но­му по шма­точ­ку тор­та, не­на­че во­ни бу­ли делікатні пан­ни. А їм після гу­лян­ки та­ки доб­ре схотілось їсти. Схотів їсти й ста­рий Нав­роцький. Роз­мо­ва ста­ла за­гальною. Са­ня го­во­ри­ла більше од усіх, але якось нер­во­во, швид­ко, ха­па­ючись. Во­на не­на­че хотіла за­го­во­ри­ти не­дав­ню неп­риємну спо­тич­ку з Фе­сен­ком, щоб мерщій за­бу­ти її в роз­мові.

Фесенко сидів, на­су­пив­ши бро­ви. Він тільки ско­са пог­ля­дав на Са­ню, на її ли­це, на її уда­ва­но жваві очі. Нав­роцький нес­подіва­но встав з-за сто­лу й пішов в гос­ти­ни­цю. Йо­го мор­ду­вав го­лод, і він не втерпів, щоб не по­поїсти всмак. Нав­роцька стур­бу­ва­лась.

«Одже ж зро­бить якусь шту­ку оце м'яло, оце одо­ро­ба­ло, оцей ста­рий прос­так», - по­ду­ма­ла во­на.

А прос­так і справді зро­бив шту­ку: він не­за­ба­ром з'явив­ся на ґанку з тарілкою в ру­ках. На тарілці ле­жав цілий стіжок ма­ри­но­ва­ної ри­би. Нав­роцький пос­та­вив тарілку на стіл, сів собі спокійненько й про­мо­вив:

- Еге, ма­буть, ви, па­ничі, хо­че­те їсти! Про­шу за­ку­сить! Та й я по­поїм, бо зовсім ви­го­ло­дав­ся!

Навроцька на­су­пи­ла бро­ви.

«Старий ду­рень! ми­кається не в своє діло. Вчу, вчу і ніяк не вив­чу оцю му­жицьку прос­то­ту. Як роз­щед­рив­ся! Приніс пов­ну тарілку ма­ри­на­ду, якої нам ста­ло б на три дні. Па­ничі, як ті го­лодні вов­ки, потріска­ють усе до­чис­та», - миг­ну­ла дум­ка в Нав­роцької. Во­на лед­ве вдер­жа­ла язи­ка, щоб не на­ла­яти прос­та­ка.