Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 17

- Одначе ви все-та­ки зго­ди­тесь зо мною, що й ми го­ди­мось для чо­гось: хоч для то­го, щоб обо­ро­нять от­чиз­ну од во­рогів та пра­цю­ва­ти для на­уки, - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко до Сані.

- Війна - діло ніко­му не потрібне, а пра­цю­ва­ти для на­уки й ми здатні й змог­ли б, як­би пак нас з давніх-да­вен пус­ка­ли в універ­си­те­ти, - ска­за­ла Са­ня. - Ми цікавіші од вас і не всі лю­би­мо тільки справ­ля­ти ба­лач­ку про квітки та ви­ши­ван­ня.

Од та­ко­го різко­го сло­ва всі за­мовк­ли, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли. Фе­сен­ко спус­тив очі й ко­кет­но схи­лив го­ло­ву, не­на­че со­ром­ли­ва пан­на.

- Коли так, то нам зос­та­ло­ся тільки зійти з сце­ни, - ска­зав Фе­сен­ко і з ти­ми сло­ва­ми те­ат­рально ос­ту­пив­ся й сів на лавці тро­хи од­далік од паннів.

- Час би вже й поснідать, - обізвав­ся Фе­сен­ко, - бу­фет тут не­по­га­ний. Ко­ли ва­ша лас­ка, я про­шу вас на снідан­ня, - про­мо­вив він, обер­та­ючись до паннів.

Панни по­дя­ку­ва­ли й не схотіли йти снідать. Фе­сен­ко му­сив йти снідать сам. Після йо­го од­хо­ду пан­ни ста­ли ве­селіші й за­го­во­ри­ли між со­бою. Па­ни­чам ста­ло якось вольніше; во­ни не ду­же йня­ли віри Фе­сен­кові й з не­охо­тою прий­ма­ли йо­го до сво­го то­ва­рист­ва.

- А ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, як ду­маєте за на­ше жіно­че пи­тан­ня? Чи прав­ду я ка­за­ла, чи ні? - наг­ло спи­та­ла Са­ня в Ко­маш­ка.

- Ваш пог­ляд зовсім прав­ди­вий. Не кож­на дівчи­на ви­хо­дить заміж, не кож­на й ба­жає вий­ти заміж, як­би ма­ла свій засіб або ма­ла пра­во на служ­бу будлі-де: чи в шко­лах, чи в кан­це­ляріях, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Правду ви ка­же­те! Я ду­маю, що навіть заміжня жен­щи­на по­вин­на ма­ти та­ке пра­во на сво­бо­ду, як і чо­ловіки. Та во­ля ско­ва­на яки­мись ста­ро­давніми зви­ча­ями. Я ве­ду жіно­че пи­тан­ня ще далі й ви­ма­гаю і в дер­жа­ви та­ко­го пра­ва для жен­щин, яке ма­ють чо­ловіки.

- Ваша прав­да, - ска­зав Ко­маш­ко. - І я стою по­пе­ред усього на то­му, щоб жен­щи­на бу­ла вольною гро­ма­дян­кою.

- Я й без то­го гро­ма­дян­ка, бо ле­чу, ку­ди схо­чу, - обізва­лась Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва.

- Бо добрі кри­ла маєте: од­но ле­жить в дер­жав­но­му бан­ку, а дру­ге в зе­мельно­му, - ска­зав Се­лаб­рос. - Ви з та­ки­ми кри­ла­ми справді вольні, як пти­ця; тим-то ви й кос­мо­політка. За це я вас хва­лю. Для вас не­ма ні рідно­го краю, ні на­ро­ду, ні національності: ви на­шо­го по­ля яго­да.

- А мені здається, що вільні кри­ла - кри­ла­ми, а все-та­ки бу­ло б кра­ще, як­би кри­ла дер­жа­лись грун­ту: хоч на­род­ності й національності й не за­но­си­ли вас ду­же да­ле­ко од рідно­го краю, - обізвав­ся Ко­маш­ко й ско­са гля­нув на Са­ню. Са­ня пе­рег­ля­ну­лась з Му­раш­ко­вою.

- Це в наш ого­род, - ска­за­ла удо­ва й осміхну­лась.

- Так, бач­те, прий­шло­ся до сло­ва, - ска­зав Ко­маш­ко. - Лю­ди­на без національності, як де­ре­во без коріння: во­но за­чуч­веріє й всох­не.

- Я по­ва­жаю ваш пог­ляд, але знаю, що націоналізм ча­сом до­во­дить до тем­них про­явків, до воєнщи­ни, до бісмар­ков­щи­ни, - ска­за­ла Са­ня.

- Як у ко­го. Не ду­май­те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно, що я всто­юю за та­кий націоналізм. Наш націоналізм - то сво­бо­да, прог­рес, гу­манність: це націоналізм но­вий, а не націоналізм давнього ста­рот­тя; він вис­ту­пає з ве­ли­кою то­ле­рантністю до інших на­родів та до уся­кої віри, стає за ма­си, за на­род. А щоб слу­жи­ти чимсь на­ро­дові, тре­ба до­ко­неч­не про­мов­ля­ти до йо­го йо­го ж мо­вою, бо як же він нас зро­зуміє? Ви стоїте за на­род? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

- За на­род по­вин­на ста­ти… хоч я за це якось ма­ло ду­ма­ла, бо ма­ло свідо­ма в цій справі: але я всто­юю й за вічні ідеї доб­ра, прав­ди, просвіти. Ці прин­ци­пи все­людські й всесвітні! - аж крик­ну­ла Са­ня. - Тим-то я й кос­мо­політка.

- Авжеж всесвітні, їх зро­зуміє кож­ний на­род, де б і ко­ли б він не жи­вотів, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Невже ви ду­маєте, що я дер­жусь інших прин­ципів, що я йду про­ти сво­бо­ди, доб­ра, честі, просвіти? - ска­зав Ко­маш­ко. - В цих прин­ци­пах і я кос­мо­політ.

- Я вже до­волі знаю вас і цього не ду­маю, але мені здається, що націоналізм - діло давнє, ста­ре, що че­рез йо­го повс­тає тільки ко­лот­не­ча між на­ро­да­ми й дер­жа­ва­ми, - го­во­ри­ла з до­са­дою Са­ня.

- Ні! Не че­рез те. Націоналізм - то вічна фор­ма, в якій з'явля­ти­меться й рос­ти­ме людське жи­вот­тя на землі; це гряд­ка, де схо­дять і рос­туть уся­кові ви­сокі кос­мо­політичні ідеї, але на­ро­ди вже й те­пе­реньки не зма­га­ються і не бу­дуть зма­га­тись че­рез те, що во­ни на­ле­жаться до іншої національності. Б'ються те­пер не на­ро­ди, а ко­ролі, дип­ло­ма­ти та ге­не­ра­ли.

- Ми, бач­те, зрос­ли в го­роді, не знаємо на­ро­ду. І труд­но лю­бить те, чо­го га­разд не знаєш, - ска­за­ла Са­ня.

- Любіть прин­цип, по­любіть ідею. Май­те віру в ту ідею, і ви її по­лю­би­те. Пішов же за неї в огонь Галілей. А чи він же ба­чив, що зем­ля кру­титься, а сон­це не­по­руш­но стоїть? - ска­зав Ко­маш­ко.

- Гм… - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

- Я стою за кос­мо­політичні ідеї, - ска­зав бун­дюч­не Се­лаб­рос. - Тільки во­ни варті просвіче­ної лю­ди­ни, а все інше то нікчем­на річ, нісенітни­ця.

- Не за­бу­вай­те, що кос­мо­політиз­мом та­ки час­то в нас прик­ри­вається лінивст­во та апатія, щоб вик­ру­титься од діла, од праці для сво­го краю. Знаємо ми та­кий кос­мо­політизм, що згор­не ру­ки та и си­дить, на­дув­шись, як жа­ба в бо­лоті, - ска­зав Ко­маш­ко. - Обов'язки кос­мо­політів що­до праці все­людської час­то бу­ва­ють ду­же не­ясні, га­разд не­оме­жо­вані.

Селаброс на­дув­ся. Він і справді лю­бив більше од усього язи­ком кле­пать за лібе­ральні кос­мо­політичні ідеї, а до діла не ква­пивсь…

- Що ж ро­би­ти, щоб зро­бить будлі-яку ко­ристь краєві й на­ро­дові? - спи­та­ла Са­ня.

- Робіть так, як я зро­бив, - обізвав­ся Мав­родін. - Я по батькові грек, по ма­тері ук­раїнець. От я й прис­тав до місце­во­го ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо знаю йо­го мо­ву, по­лю­бив йо­го за по­етич­ну вда­чу й ла­ден стать до служ­би йо­му. На­ша інтелігенція в над­морських на­ших го­ро­дах - то якісь оази між ук­раїнським на­ро­дом, але не ті ве­селі оази Са­ха­ри, а луч­че ска­за­ти - оази піску та каміння се­ред пло­дю­чої та ро­дю­чої ни­ви. Інтелігенція з чу­жим для краю книж­ним мерт­вим язи­ком, по­хо­жим на ла­ти­ну се­редніх віків, не­потрібна ніко­му в краю; окрім пра­ви­тельства, для об­русіння та уся­кої цент­ралізації.

Саня й Му­раш­ко­ва за­мовк­ли й за­ду­ма­лись. Тим ча­сом з-за кущів вий­шов Фе­сен­ко, об­ти­ра­ючи хус­точ­кою свої ма­ли­нові лис­нючі гу­би. Фе­сен­ко роз­чер­вонівся. Він од­че­пив пенс­не. Круглі карі здо­рові очі бли­ща­ли од доб­рої порції пи­ва. Він був схо­жий на гар­но­го тиг­ра, що тільки що з'їв між ку­ща­ми си­теньку ко­зу, встав і об­ли­зу­вав та обс­мок­ту­вав чер­во­ним язи­ком га­рячі гу­би, об­ма­зані га­ря­чою кров'ю.

Усі знов роз­ба­ла­ка­лись і не мог­ли вдер­жа­тись навіть пе­ред Фе­сен­ком. Знов по­ча­лась га­ря­ча роз­мо­ва за те­орії та прин­ци­пи, яка ду­же ціка­вить мо­ло­дих просвіче­них лю­дей і до якої такі бай­дужні старі лю­де. Мо­лоді роз­горілись, роз­ба­ла­ка­лись. Чис­те морське свіже повітря роз­во­ру­шу­ва­ло нер­ви, роз­буд­жу­ва­ло й бадьори­ло дум­ки. Сло­ва: на­родність, кос­мо­політизм, національність, доб­ро­бут, ук­раїнське письменст­во, честь, прав­да - си­па­лись, не­на­че бриз­ки з фон­та­ну.

Більше за всіх го­во­рив Ко­маш­ко. Са­ня слу­ха­ла й за­див­ля­лась на Ко­маш­ка. Він заціка­вив Са­ню, й во­на нез­чу­лась, як її дум­ка прис­та­ва­ла до йо­го ду­мок, рідни­лась з ни­ми яки­мись по­тай­ни­ми стеж­ка­ми, як морська піна змішується до­ку­пи з бриз­ка­ми морської хвилі.

- Не тре­ба за­бу­вать і за ук­раїнську літе­ра­ту­ру, бо літе­ра­ту­ра - це теж си­ла, що піднімає на­род, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Це ви за­ки­даєте за му­жицьку літе­ра­ту­ру та за му­жицьку мо­ву? - обізвав­ся іронічно Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на Ко­маш­ка зли­ми ви­ряч­ку­ва­ти­ми очи­ма. В очах засвіти­лась злість. Мстивість та за­висність нак­лю­ну­лись в серці. Він ди­вив­ся спідло­ба, якось по-вов­чо­му на Ко­маш­ка.