Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 9

Ввечері Мар­та Ки­рилівна пішла на вечірок до Бо­ро­давкіна, в кот­ро­го тоді жи­ла Хрис­ти­на. Во­на прибігла ще за­рані. Гос­тей ще не бу­ло. Бо­ро­давкіна поп­ро­си­ла Мар­ту Ки­рилівну в сто­ло­ву, де пи­ли чай. Хрис­ти­на сіла й собі про­ти неї і ціка­вим оком пог­ля­да­ла на неї та пе­рег­ля­да­лась з своїм жартівливим бра­том. Во­на зап­ро­си­ла до се­бе на вечір Пла­то­на Андріяно­ви­ча Бич­ковсько­го, давнього же­ни­ха Мар­ти Ки­рилівни. Її бра­ла цікавість по­ди­ви­тись, як-то во­ни те­пе­реч­ки стик­нуться. По­ча­ли зби­ра­тись гості, все при­ятелі Бо­ро­давкінові. Бо­ро­давкін був чо­ловік ду­же доб­рий і для всіх приємний, але ду­же лю­бив по­гу­ля­ти всмак, пог­ра­ти в кар­ти і поп'янству­ва­ти. В йо­го бу­ла своя гу­ля­ча ком­панія. До тієї ком­панії на­ле­жа­лось чи­ма­ло не­жо­на­тих уряд­ників та офіцерів; до тієї гу­ля­чої ком­панії на­ле­жав і Бич­ковський,- він про­бу­вав на службі в Бен­де­рах і приїхав на одвіди­ни до Бо­ро­давкіна.

Перегодя в од­чи­нені настіж двері увійшов який­сь не­мо­ло­дий інтен­дант, з білою, як мо­ло­ко, го­ло­вою. За ним вис­ту­пав дру­гий інтен­дант, з го­ло­вою ли­сою, не­на­че об­ли­за­ний ма­когін. Після їх прий­шов капітан, ви­со­кий та су­хор­ля­вий, схо­жий на Дон-Кіхо­та. Прий­шло ще два пу­заті уряд­ни­ки, старі ка­ва­ле­ри, з чер­во­ни­ми, не­на­че по­пе­че­ни­ми, що­ка­ми.

«Ні, ці Юпіте­ри мені не до впо­до­би! - по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Я цих усіх од­да­ла б Хрис­тині: вже ду­же по­ли­ня­ли й по­об­ла­зи­ли».

В гос­тинній за две­ри­ма по­чу­лась важ­ка хо­да, аж дош­ки підло­ги тро­шеч­ки вги­на­лись під чиїмись но­га­ми. В две­рях з'явивсь Бич­ковський, ви­со­кий, пос­тав­ний, пле­чис­тий. Ши­рокі гру­ди аж вип­ну­лись. На круглій го­лові стриміли ко­пи­цею чорні ку­чері, по­де­ку­ди при­си­пані ніби срібни­ми нит­ка­ми. Густі чорні бро­ви не­на­че прик­ри­ва­ли здо­рові по­дов­жасті, тро­хи витрішку­ваті карі очі. Довгі ву­си висіли аж до пле­чей і теліпа­лись, не­на­че два ба­то­ги. Од йо­го міцної пос­таті не­на­че бриз­ка­ло здо­ров'я, ли­ла­ся си­ла. Ру­ки й товс­те­лецькі пальці бу­ли такі здо­рові, що сміли­во пе­ре­ло­ми­ли б будь-яку залізя­ку. По­ма­леньку й по­ва­гом - не йшов, а не­на­че су­нув­ся Бич­ковський до сто­ла, де сиділи гості. Мар­та Ки­рилівна вгляділа йо­го в две­рях і здалека не впізна­ла.

«Оце так прав­ди­вий вінець сот­воріння! Оцей так Юпітер, як йо­го ма­лю­ють на кар­ти­нах! Ну, та й плечі! а го­ло­ва! а ру­ки! а гру­ди! а шия! - хоч обіддя гни, як ка­жуть селяни Ну, та й ко­зар­лю­га! Істий за­по­ро­жець! - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Ні. Хрис­ти­на ме­не не ду­рить: не всі тут Юпіте­ри мир­шаві та шо­лу­диві, лисі та сиві».

Бичковськнй наб­ли­зив­ся до сто­ла. Хрис­ти­на й її брат, Бо­ро­давкін, вста­ли. Бич­ковський привітав­ся з ни­ми й за­го­во­рив. Мар­та Ки­рилівна аж тоді впізна­ла йо­го. Од то­го ча­су, як Бич­ковський сва­тав Мар­ту Ки­рилівну, ми­ну­ло сли­ве два де­сят­ки років. Бич­ковський після то­го за­раз виїхав десь да­ле­ченько на служ­бу, і Мар­та Ки­рилівна навіть за­бу­ла про йо­го. Два ро­ки пе­ред тим Бич­ковський з'явив­ся в Бен­де­рах: він пе­рей­шов ту­ди на служ­бу в інтен­дантст­во. До Мар­ти Ки­рилівни дійшла чут­ка, що він слу­жить у Бен­де­рах, але їй ні ра­зу не до­ве­ло­ся з ним стріну­тись і по­ба­чи­тись.

«Той, та не той,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Те­пер він ски­нувсь ли­цем на колишнього мо­ло­денько­го Бич­ковсько­го, як батько на си­на… Але яка пре­пиш­на пос­тать! Фу! Фу! справ­дишній вінець сот­воріння!»

Бичковський привітавсь і по­дав усім гос­тям ру­ку. Зос­та­ва­лась од­на Мар­та Ки­рилівна. Бич­ковський витріщив на неї очі, як ко­ро­ва на нові во­ро­та, і, оче­ви­дяч­ки, ва­гав­ся: чи знай­ома, чи не знай­ома? Десь не­на­че ніби ба­чив… Чи не­на­че ко­лись мені сни­лась та­ка пос­тать…

- Марта Ки­рилівна Ка­ра­лаєва! - ре­ко­мен­ду­ва­ла йо­му Хрис­ти­на.

Бичковський по­дав їй ру­ку і засміявсь. З-під чор­них вусів блис­ну­ли рівні міцні зу­би.

- А ви ме­не оце й не впізна­ли? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Спочатку був не впізнав, а потім за­раз до­га­давсь,- ска­зав прос­то Бич­ковський і важ­ко сів на віденський стілець.

Стілець увігнувсь і за­лу­щав од ве­ли­кої ва­ги йо­го пос­таті.

Марта Ки­рилівна ста­ла чер­во­на, як жар. Во­на лю­би­ла вби­ра­тись в оригінальні та все якісь га­рячі чер­во­нясті убо­ри. І те­пер на їй бу­ла яс­но-сіра сук­ня з чер­во­ни­ми сму­га­ми, котрі ви­ли­ся звер­ху на­низ зиг­за­га­ми. Ті смуж­ки, зав­ширш­ки на па­лець, не­на­че блис­кав­ка, ви­ли­ся і спа­да­ли по усій її пос­таті звер­ху до­ни­зу. Яс­но-пун­сові бан­ти­ки на шиї та на гру­дях яс­но й ріжу­че жевріли, як жар. Мар­та Ки­рилівна по­чер­воніла. Що­ки зай­ня­ли­ся, її рум'яне ли­це й чер­воні ру­ки ніби па­ла­ли се­ред тих чер­во­но-га­ря­чих сму­жок в її сукні.

Христина не зво­ди­ла очей з Мар­ти Ки­рилівни та з Бич­ковсько­го: во­на ба­ви­лась ста­рим ро­ма­ном, що був на­по­го­тові по­но­ви­тись; їй хотілось зна­ти, що то з то­го вий­де?

Марта Ки­рилівна при­га­да­ла, що Бич­ковський ко­лись не зва­живсь з нею тіка­ти та повінча­тись. Во­на і те­пер по­чу­ва­ла, що злос­тує й сер­диться на йо­го. Сер­ди­то спідло­ба зир­ка­ла во­на на йо­го очи­ма, не­на­че го­во­ри­ла йо­му на докір: «По­ки­нув ме­не! не схотів зо мною втіка­ти! А яким щас­тям я те­бе на­да­ри­ла б!» - не­на­че го­во­ри­ли її очі.

Але Бич­ковський не вмів, ма­буть, чи­та­ти та­ко­го дрібно­го дру­ку в очах Мар­ти Ки­рилівни: він з ве­ли­ким апе­ти­том хлеп­тав чай і за­пи­хав рот крен­де­ля­ми.

«Але ж пос­тать! Але ж пос­тав­ний нап­ро­ди­во! Як виріс, ви­люднів! Які плечі! Яка кра­са в тих пле­чах! Ото як­би на йо­го плечі та ще на­мос­ти­ти ши­рокі епо­ле­ти! Ото бу­ла б ця­ця! Оце прав­ди­вий вінець сот­воріння! Зевс! Су­ще зра­зець чо­ловічої си­ли та кра­си!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і по­ча­ла пус­ка­ти з очей со­ло­денькі проміння на ву­си й очі то­го Зев­са.

Але Зевс вже й не ди­вив­ся на свою по­ки­ну­ту Ге­ру; він все ба­ла­кав і жар­ту­вав з Хрис­ти­ною. В Мар­ти Ки­рилівни за­во­ру­ши­лись в серці злі по­чу­ван­ня. Во­на так роз­сер­ди­лась на сво­го древнього Зев­са, що бу­ла лад­на вхо­пи­ти йо­го обо­ма ру­ка­ми за ву­си і скуб­ну­ти йо­го з усієї си­ли.

«Подлий ти, нікчем­ний! по­ки­нув ме­не! Усі во­ни такі вар­ва­ри, п'яню­ги, нес­тат­ко­виті й не­помірко­вані, кар­тярі! ле­дарі! во­ло­цю­ги, за­ли­ця­ни­ки!» - ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і аж зціпи­ла зу­би та ку­ла­ки. З нею тро­хи не ста­ла істе­ри­ка. По­хап­цем до­пи­ла во­на чай, вста­ла з-за сто­ла і вий­шла в гос­тин­ну. Во­на по­чу­ва­ла, що її що­ки аж го­рять, аж па­шать, усе тіло не­на­че в огні од неп­риємних зга­док та од злості. Од­чи­нив­ши вікно, во­на сіла ко­ло вікна і спер­лась ліктем на одвірок. Свіже лег­ке здо­ро­ве повітря тро­хи про­хо­ло­ди­ло її га­ря­чий вид.

В світли­цю увійшла Хрис­ти­на. Во­на зо­ри­ла очи­ма по світлиці й оче­ви­дяч­ки шу­ка­ла Мар­ти Ки­рилівни.

- А ви ту­та? ди­ви­тесь в вікно та, пев­но, вда­лись в по­езію: ми­луєтесь зо­ря­ми? По­езія, по­езія! Ой, ще не ми­нув час ва­шої по­етич­ної вдачі! Ходім ли­шень та приступімо до по­езії, не та­кої вже іде­альної, як от зорі. Час сіда­ти за кар­ти,- ска­за­ла Хрис­ти­на і взя­ла Мар­ту Ки­рилівну під ру­ку та й по­ве­ла в од­ну не­ве­лич­ку кімна­ту. Там сто­яв сто­лик. За сто­ли­ком сидів Бич­ковський та Бо­ро­давкін. Два стільці сто­яли по­рожні, оче­ви­дяч­ки, для Хрис­ти­ни та для Мар­ти Ки­рилівни.

- От і наші парт­не­ри! - ска­за­ла Хрис­ти­на. Мар­та Ки­рилівна зирк­ну­ла на Бич­ковсько­го сер­ди­ти­ми очи­ма; во­на жда­ла од йо­го більше привітності, лас­ка­вості, сподіва­лась чо­гось більшо­го, а те­пер пос­те­рег­ла, що він зовсім збай­дужнів до неї і навіть за­був її. Во­на по­чу­ва­ла, що й те­пер її ру­ки аж сверб­лять, щоб вхо­пи­ти Бич­ковсько­го за ву­си і доб­ре з усієї си­ли пос­куб­ти.

- Не маю чо­гось охо­ти гра­ти в кар­ти,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.