На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 4

Євдокія Корніївна. Та ще оце ми ку­пи­ли Євфро­си­нi но­вi зо­ло­тi се­реж­ки та зо­ло­тi… як-бо їх… каб­луч­ки на ру­ки… їй-бо­гу, за­бу­ла. Ось по­ка­жи-бо, Євфро­си­но! Там та­кi, так i ся­ють на всю ха­ту.

Євфросина (сер­ди­то). Ет, ви­га­да­ли! Знай­шли, чим хва­ли­тись.

Настя, Ольга, Варвара. Ой, по­ка­жи! По­ка­жи-бо, Євфро­си­но, не­хай ми по­ди­ви­мось. По­ка­жи, сер­це!

Євфросина. Не­хай пе­ре­го­дя. Ме­не не ду­же кор­тить: я звик­ла до то­го. Iдiть, ма­мо, в пе­кар­ню та зго­туй­те нам за­кус­ку.

Євдокія Корніївна. Пi­ду, пi­ду! За всi го­ло­ви. (Ви­хо­дить.)

Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.

Настя (ла­пає пальця­ми Євфро­си­ни­не плат­тя). Яке ж гар­не твоє плат­тя! Ото як­би со­бi та­ке спра­ви­ти. Та яке ши­ро­ке та доб­ря­ще! А як ше­лес­тить! А пе­рей­ди, Євфро­си­но, че­рез ха­ту.

Євфросина гор­до пе­ре­хо­дить че­рез ха­ту i зу­мис­не ше­лес­тить хвос­том.

Варвара. Ой, як же ше­лес­тить! Ше­лесь-ше­лесь! Не­на­че лис­тя на вiт­рi. А який хвiст! Здається, увесь ше­лест на хвос­тi.

Ті самі й Оленка.

Оленка (вхо­дить). Доб­ри­ве­чiр! З не­дi­лею будьте здо­ро­вi!

Всі. Доб­ро­го здо­ров'я! Спа­си­бi, будь i ти здо­ро­ва.

Оленка. Моя ма­ти ляг­ли спо­чи­ва­ти та й ка­жуть: пi­ди до Євфро­си­ни та по­гу­ляй трош­ки. А я оце - й прий­шла.

Євфросина. Сi­дай, Олен­ко!

Оленка. Це в те­бе, Євфро­си­но. но­ве плат­тя? Та яке гар­не, як зо­ло­то.

Євфросина. Ма­буть; чи по­до­бається то­бi хоч тро­хи?

Оленка. Де вже пак не по­до­бається! Ме­нi та­ко­го й до смер­тi не но­си­ти. Ох! (Зiт­хає.)

Євфросина. А мо­же, пос­ва­тає хтось ба­га­тий, то й но­си­ти­меш.

Настя, Ольга, Варвара. По­ка­жи-бо, Євфро­син­ко, зо­ло­тi се­реж­ки та брас­ле­ти, по­ка­жи!

Євфросина. Та вже нiг­де дi­тись: тре­ба по­ка­за­ти. (Йде в кiм­на­ту й ви­но­сить се­реж­ки й брас­лет.)

Всі. Ой, гар­нi ж! Аж бли­щать, аж го­рять! Так i ся­ють на всю ха­ту.

Ті самі й Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (вбi­гає з пе­кар­нi про­жо­гом). Аж трид­цять кар­бо­ван­цiв зап­ла­ти­ла своїми ру­ка­ми! На­дiнь, Євфро­син­ко, то й я по­див­люсь.

Євфросина. Та­ки не втер­пi­ли, при­бiг­ли: ще й Хим­ку сю­ди при­ве­дiть. Пi­дiть-бо, ма­мо, в пе­кар­ню, а то Хим­ка там все пе­ре­па­лить та пе­ре­ва­рить.

Євдокія Корніївна. Пi­ду, пi­ду. (Ви­хо­дить.)

Євфросина на­дi­ває пе­ред дзер­ка­лом се­реж­ки й брас­лет.

Всі. Ой, як бли­щать! А по­вер­нись, Євфро­син­ко!

Оленка. Яка ти ста­ла гар­на в се­реж­ках! Вдвоє пок­ра­ща­ла.

Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.

Оленка. Дай ме­нi, Євфро­си­но, в ру­ки брас­лет: ще зро­ду в ру­ках не дер­жа­ла зо­ло­та.

Євфросина. Ти, Олен­ко, як ма­ла ди­ти­на. На, про ме­не, й по­держ, та тiльки не впус­ти, бо ще й ро­зiб'єш.

Оленка (бе­ре брас­лет i при­мi­ряє на ру­ку). От­же й до моєї ру­ки прис­тає; їй-бо­гу, прис­тає. I моя ру­ка не ду­же чор­на для зо­ло­та.

Варвара. Як­би пак бу­ло, то й прис­та­ло б.

Оленка. Та го­ренько, що не­ма.

Євфросина. Та не дер­жи-бо так близько ко­ло ро­та: на зо­ло­то не мож­на ди­ха­ти, бо стем­нiє. Дай ли­шень сю­ди! (Бе­ре й на­дi­ває на ру­ку.)

Оленка. Ой, як же на то­бi бли­щить зо­ло­то! Не­на­че на об­ра­зi.

Варвара. Як ти Євфро­си­но, сьогод­ня роз­кiш­но вбра­ла го­ло­ву!

Оленка. Якi в те­бе, Євфро­си­но, ста­ли те­пер ве­ли­кi ко­си. Як ви бу­ли бiд­нi­шi, то в ме­не бу­ли дов­шi ко­си, нiж у те­бе, а як ви роз­ба­га­тi­ли, то в те­бе аж ут­роє бiльшi ко­си ви­рос­ли.

Євфросина i всі три приятельки смi­ються.

Євфросина. От вже ко­жум'яцька прос­то­та! Чи вже ж ти ду­маєш, що у всiх па­нiв на го­ло­вi свої ко­си?

Оленка. Нев­же ж чу­жi?

Ольга. А чом же не вбра­тись i в чу­жi ко­си, аби бу­ло гар­но?

Оленка. А я все бу­ло ди­ву­юсь, чо­го в тих ба­га­тих па­нiв та­кi здо­ро­вецькi ко­си­ща, не­на­че в кож­ної ку­де­ля на го­ло­вi або по­вiс­мо ко­но­пель.

Євфросина. Ку­пи, Олен­ко, й со­бi та­ке по­вiс­мо та по­че­пи на го­ло­ву. По­ба­чиш, як пок­ра­щаєш.

Настя. Не­дур­но ти, Євфро­си­но, так сьогод­ня приб­ра­лась. Еге? Ко­гось ждеш?

Євфросина. Мо­же, ко­го й жду, та не ска­жу ко­го.

Настя. А я вга­даю, хоч ти й не ска­жеш.

Євфросина. Ба не вга­даєш!

Настя. Ба вга­даю.

Євфросина. Ба не вга­даєш.

Настя. Бо­дай я завт­рiшнього дня не дiж­да­ла, ко­ли не вга­даю.

Євфросина. Ану ска­жи, як по­чи­нається йо­го проз­ви­ще.

Настя. Го…

Євфросина. А да­лi?

Настя. Гост­рох­во…

Євфросина. А да­лi?

Настя. Гост­рох­во…

Євфросина. По­па­ла пальцем в са­мi­сiньке не­бо.

Настя. Знаю я йо­го! Бi­гає за ба­риш­ня­ми як не­са­мо­ви­тий.

Ті самі й Свирид Іванович Гострохвостий.

Гострохвостий вхо­дить в шля­пi, в ру­ка­вич­ках i з па­лич­кою. Шляпа на го­ло­вi на­ба­кир. Вiн усе тре ру­ки - по­ка­зує ру­ка­вич­ки.

Євфросина (ти­хо). Як б'ється моє сер­це! Бо­же мiй!

Гострохвостий. (кла­няється). Мiй най­ниж­чий пок­лiн то­му, хто в сьому до­му, а по­пе­ред усього вам, Євфро­си­но Си­до­ров­но. (По­дає Євфро­си­нi ру­ку.) Хоч я не знаю, ко­го я тут ба­чу i з ким бу­ду роз­мов­ля­ти, але в до­мi та­кої ба­риш­нi, як Євфро­си­на Си­до­ров­на, я спо­дi­ва­юсь, що поз­на­ком­люсь не аби з ким. Рi­кi­мiн­дуй­те ме­не, про­шу вас. (Здiй­має ду­же по­ма­леньку ру­ка­вич­ки, щоб по­ка­за­ти їх.)

Євфросина. Се мої близькi при­ятельки i су­сi­ди.

Настя. Ме­нi здається, що ми та­ки не зов­сiм нез­на­ко­мi… Ме­нi здається, що ми вже десь ба­чи­лись.

Гострохвостий. Мо­же, мо­же… В ме­не так ба­гацько зна­ко­мих ба­ри­шень по всьому Києву, що й на два во­зи не за­бе­реш. Мо­же, я й за­був­ся. Рi­кi­мiн­ду­юсь вам: Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий. (Ти­хо.) З цiєю не варт би й зна­ко­ми­тись, як я при­ди­вив­ся при свiт­лi: нiс, як ци­бу­ля, а очi, як у со­ви. (До Ольги й Вар­ва­ри.) Рi­кi­мiн­ду­юсь i вам. Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий. (По­ба­чив­ши Олен­ку, пи­тає в Євфро­си­ни.) А це ж хто та­кий?

Євфросина. Та це моя ро­дич­ка… жи­ве тут не­да­леч­ке з ма­тiр'ю; тор­гу­ють яб­лу­ка­ми. Вбо­гi лю­ди.

Гострохвостий. (при­див­ляється до Олен­ки. Ти­хо). Яка ж во­на гар­на оця ко­жум'яцька мi­ща­ноч­ка! Та­кої й на Хре­ща­ти­ку, i в Лип­ках чор­та з два знай­деш. (До Євфро­си­ни го­лос­но.) Про­шу вас, по­рi­кi­мiн­дуй­те ме­не своїй ро­дич­цi. Для вас, Євфро­си­но Си­до­ров­но, я го­то­вий поз­на­ко­ми­тись з ва­ши­ми ро­ди­ча­ми, хоч би i в де­ся­то­му ко­лi­нi, хоч би во­ни й яб­лу­ка­ми та ме­дя­ни­ка­ми тор­гу­ва­ли.

Євфросина (ти­хо), Ат… прос­тенька со­бi дiв­чи­на… Зов­сiм не нам рiв­ня.

Гострохвостий. (до Олен­ки). Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий з своєю осо­бою! (По­дає Олен­цi ру­ку; Олен­ка не бе­ре й со­ро­миться.) Не со­ром­тесь-бо, по­дай­те ме­нi свою бi­лу руч­ку.

Оленка од­вер­тає ли­це i лед­ве прос­тя­гає йо­му ру­ку.