На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 11

Горпина. А бо­дай вам язик усох, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва.

Гострохвостий. Не­хай всох­не; чорт йо­го бе­ри!

Башмачниця. Ой, як у вас ве­се­ло та люд­но! (Спiває.)

(Пританцьовує.)

Горпина. Ой ве­се­лi ж мої iме­ни­ни! (Бе­ре чар­ку в ру­ки.) Да­руй же, бо­же, щоб мої iме­ни­ни що­ро­ку бу­ли та­кi ве­се­лi. Ку­мо Меронiє, чом ти не п'єш? Вже й вид­но, що пе­черська ку­ма, бо вся в чор­но­му, мов чер­ни­ця. Чи не прис­вя­ти­ли те­бе пе­черськi чен­цi? Ви­пий-бо, кум­цю!

Меронія (бе­ре чар­ку й од­хо­дить на пе­ред сце­ни, Ти­хо). Ой ли­шеч­ко моє! Ой грiх мiй! Як же тут на По­до­лi грiш­но жи­вуть! Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй, як, бо­ро­ни бо­же,- до­вi­дається про це грi­хов­не гульби­ще?

Горпина. Ви­пи­вай-бо, ку­мо Меронiє! Не ше­по­ти так дов­го над чар­кою, бо чар­ку не­терп­ляч­ка бе­ре: хо­че в дру­гi ру­ки.

Меронія. Ой, бо­юся грi­ха! Спо­ку­ша­ють ме­не ку­ми.

Горпина. А ви, ку­моч­ко Маг­да­ли­но, чо­го су­муєте? Чи не ску­чи­ли за своїм Пе­черським? Ви­пий­те, про­шу вас. (По­дає чар­ку.)

Магдалина (ви­хо­дить на пе­ред сце­ни з дру­го­го бо­ку). Ой бо­же мiй! Сог­рi­ши­ла я, ба­га­то наг­рi­ши­ла!.. Що ж то ска­же пре­по­доб­ний отець Па­хо­мiй, як до­вi­дається про се грi­хов­не збо­ри­ще!

Меронія (ти­хо). Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй! Та вiн же нак­ла­де на ме­не по­ку­ту на мi­сяць, як тiльки приз­на­юсь! Хi­ба не приз­на­юсь: са­ма за­ка­юсь пи­ти…

Магдалина (ти­хо). Ой от­че Па­хо­мiє! По­мо­лись за ме­не, грiш­ну, бо не ви­дер­жу. Ку­ми спо­ку­ша­ють, як тi чор­ти. Вип'ю та й приз­на­юсь Па­хо­мiю. Що бог дасть, те й бу­де.

Горпина. Та пий­те-бо, ви, чер­ни­цi пе­чорськi! Що ви там на­шiп­туєте?

Меронія й Магдалина. Та вже нiг­де дi­тись! Тре­ба ви­пи­ти.

Горпина (тяг­не на­бiк буб­лей­ни­цю). Чи знаєте, сер­це ку­ма­сю, що я сьогод­ня два праз­ни­ки справ­ляю: iме­ни­ни й за­ру­чи­ни. Отой кра­сунь, то же­них моєї Олен­ки. Тiльки, сер­це ку­мо, не ка­жiть нi­ко­му, бо, мо­же, ще з то­го сва­тан­ня ве­сiл­ля не бу­де. (Цi­лується.)

Бублейниця. Нi­ко­му, нi­ко­му й сло­ва не ска­жу. Хi­ба ж я дур­на чи на­вiс­на! Бо­ро­ни бо­же!

Горпина од­хо­дить.

Бублейниця кли­че башмачницю на­бiк.

Бублейниця (ти­хо). Чи ти знаєш но­ви­ну? Оцей гар­ний та язи­ка­тий па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою. Тiльки нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жи. Бо­ро­ни те­бе бо­же! Та­кий при­каз, бач.

Башмачниця. Не ска­жу, не ска­жу нi­ко­му. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли ска­жу. (Баш­мач­ни­ця кли­че Маг­да­ли­ну.) Ой, сер­це ку­мо, що я чу­ла!

Магдалина. А що? Ска­жи, ку­мо, ска­жи!

Башмачниця. Оцей па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою, тiльки нi­ко­му не ка­жи, щоб нiх­то не знав. Чуєш?

Магдалина. Оце! Чи я дур­на, чи я ма­ла, щоб роз­нес­ла, як со­ро­ка, на хвос­тi! Тiльки ти та я зна­ти­ме­мо, а бiльш нiх­то, анi ду­ша. (Кли­че Ме­ро­пiю.) Чи ви, ку­мо, знаєте, за що це ми п'ємо мо­го­рич?

Меронія. Ма­буть, за ду­шу по­кiй­но­го Ска­ви­ки Гор­пи­на справ­ляє по­мин­ки.

Магдалина. Де там по­мин­ки! Отой па­нич пос­ва­тав сьогод­ня Олен­ку.

Меронія. Ой гос­по­ди! А я ду­ма­ла, що це ра­зом з iме­ни­на­ми й по­мин­ки, бо як прий­шла в ха­ту, то нi­би ла­да­ном за­пах­ло.

Магдалина. Та то, ку­мо, од ва­шої оде­жi пах­не ла­да­ном на всю ха­ту; нi­ко­му ж не ка­жiть.

Меронія (сум­но). Про ме­не там! За всi го­ло­ви! Бай­ду­же ме­нi! (Меронія шеп­че на ву­хо су­сi­дi, су­сi­да дру­гiй ку­мi i т. д.)

Горпина. Що це ми си­ди­мо, пхаємось ко­ло сто­ла, на­че овеч­ки! Сядьмо, ку­ми, до­лi!

Бублейниця. I я за­то­го не всид­жу на стiльцi, аж ко­ли­ва­юсь. Пе­до­ре! Да­вай ки­ли­ма! Сядьмо, ку­ми, до­лi на ки­ли­мi, щоб бу­ло не ви­со­ко па­да­ти, бо Меронія вже ко­ли­вається, як жид з бо­го­мiл­лям ко­ло вiк­на.

Педоря сте­лить ки­лим до­лi.

Бублейниця бе­ре стiльчик, ста­вить се­ред ки­ли­ма.

Бублейниця. Ви, свя­та iме­нин­ни­це, сi­дай­те по­се­ре­ди­нi на стiльчи­ку, а ми ся­де­мо до­лi кру­гом вас.

Горпину са­дов­лять на стiльчи­ку. Всі сi­да­ють кру­гом неї.

Гострохвостий ски­дає сюр­ту­ка й со­бi сi­дає.

Бублейниця. Ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, на­ше сон­це, а ми ва­шi яс­нi зо­рi.

Гострохвостий. Бу­ва­ють уся­кi зо­рi. Яс­нi зо­рi, та не всi..

Всі. Ви, iме­нин­ни­це, на­ше яс­не сон­це, а ми ва­шi зо­рi.

Гострохвостий. А ме­не ж ку­ди притк­не­те? Не­хай я бу­ду хоч мi­ся­цем.

Всі. Вам на не­бi не­ма мiс­ця.

Гострохвостий. Ой не вга­да­ли! Не вам те зна­ти!

Горпина (з чар­кою в ру­цi). Ку­ми мої, лю­бi мої! Зас­пi­вай­те ме­нi, прос­лав­те ме­не, свою ку­му, Гор­пи­ну Ска­ви­чи­ху. Не­хай я тро­хи зап­ла­чу.

Всі (спi­ва­ють).

Горпина. Ой, не спi­вай­те, не зав­да­вай­те жа­лю, бо я вже пла­чу. (Вти­рає сльози). Так ме­не роз­жа­ло­би­ли, так роз­жа­ло­би­ли! (Тяг­не Ме­ро­пiю до се­бе й цi­лує її.) Спа­си­бi вам, що ви ме­не не за­бу­ваєте та не цу­раєтесь мо­го хлi­ба-со­лi. По­ки жи­ва на свi­тi, не за­бу­ду вас; бу­ду за вас що­ран­ку, що­ве­чо­ра мо­ли­тись бо­гу, по­дам за вас час­точ­ку в Братсько­му мо­нас­ти­рi.

Меронія. По­мо­лiться, Гор­пи­но Кор­нiївно, за ме­не, грiш­ни­цю; вже ж я сьогод­ня наг­рi­ши­ла, так наг­рi­ши­ла (скла­дає ру­ки до бо­га), що не знаю, чи й прос­тить ме­нi отець Мо­дес­тiй.

Гострохвостий. I за ме­не не за­будьте по­да­ти ча­роч­ку, бо й я так наг­рi­шив, так наг­рi­шив! Не знаю, чи прос­тить ме­не… гм… не знаю, й хто там про­щає.

Горпина. А хто ви­дав пе­ред­раж­ню­ва­ти? Хто ви­дав кри­ви­тись? Гля­дiть ли­шень, бо я вас так пос­ку­бу за чу­ба!

Гострохвостий. То й ску­бiть, та ску­бiть доб­ре,- бо є за вi­що пос­куб­ти. Пат­ли доб­рi.

Горпина. Розт­ри­во­жи­ли ви ме­не пiс­ня­ми. Пла­чу я, що ме­не моя рiд­ня цу­рається, не­бо­га Євфро­син­ка ме­не цу­рається; не ба­жа­ють во­ни ме­нi щас­тя-до­лi, ко­ли не прий­шли по­куш­ту­ва­ти моєї хлi­ба-со­лi. Ой гос­по­ди! Ота ме­нi Євфро­син­ка… Та що й ка­за­ти… ко­ли во­на ме­нi не­бо­га. Грiх ме­нi осуж­да­ти, та ще й свою ро­ди­ну.