На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 37

«Це, ма­буть, йо­го роз­ра­яли, щоб він не їхав в ме­ди­цинську ака­демію, або, мо­же… він ме­не й зра­див. Цей пе­ще­ний кра­сунь та­кий лег­ко­дум­ний, як ма­ла ди­ти­на. Я не ду­же йня­ла віри йо­го обіцян­кам ще й на селі. Дур­но тільки їха­ла в та­ку да­леч та вит­ра­ти­ла ба­гацько гро­шей. Але… мій Фле­гонт не ску­пий, і як розс­та­рається гро­шей на гаст­ро­лях, то й ма­ти­му гроші».

В той час, як Нар­кис ще про­бу­вав на селі в ма­тері, до сусіднього знай­омо­го діди­ча приїха­ла йо­го ро­дич­ка, інсти­тут­ка, та­ка гар­на, що він за ва­кації за­був і за Софію Ле­онівну, і… за свою лю­бов до неї й обіцян­ку. Ніхто й не роз­ра­яв йо­го з Софією Ле­онівною. Роз­ра­яло їх са­мо Нар­ки­со­ве по­чу­ван­ня, са­мо мо­ло­де та змінли­ве сер­це.

Софія Ле­онівна по­бу­ла кільки день в ма­тері. На пер­ший день во­на роз­ка­зу­ва­ла ма­тері за своє жит­тя на селі та за київські но­вин­ки. Але на дру­гий день во­ни якось не­са­мохіть по­ча­ли зачіпать од­на од­ну, а потім пішли в їх якісь до­ко­ри, якісь неп­риємні бог зна ко­лишні згад­ки, як у їх обох зви­чай­но це трап­ля­лось сли­ве щод­ня й пе­редніше, а потім зго­дом во­ни вже пос­ва­ри­лись і по­ла­яли­ся, бо бу­ли обидві не­по­мир­ливі на вда­чу. Софії Ле­онівні швид­ко на­до­ку­чи­ло завсіднє зма­ган­ня та свар­ка. Во­на по­бу­ва­ла в усіх своїх ро­дичів, по­ба­чи­ла­ся з ни­ми, на­ба­ла­ка­лась дос­хо­чу й за­раз вер­ну­лась до­до­му.

Флегонт Пет­ро­вич зострів її радісно.

- Сонце моє знов зійшло для ме­не й освіти­ло ме­не, - ска­зав він, радіючи; а Софія Ле­онівна цмок­ну­ла йо­го в ус­та і в що­ку, і він ухо­пив її в обнімок і при­гор­нув до се­бе.

Після пал­кої вих­ват­ки в гос­ти­ниці він і справді знов спо­до­бав­ся їй.

Наркис, кот­ро­го за­дер­жа­ла на селі кра­су­ня, че­рез кільки неділь сам поїхав в Пе­тер­бург, і Софія Ле­онівна зовсім зник­ла і з йо­го сер­ця, і навіть з йо­го пам'яті.

Левко вий­шов з універ­си­те­ту й став земським док­то­ром в од­но­му містеч­ку в Київській гу­бернії. Він так лю­бив співи, що завів чу­до­вий хор, на­би­рав у півчу не тільки шко­лярів, але й чо­ловіків, котрі пе­редніше вчи­лись у школі, і навіть дівчат та мо­ло­диць, котрі ма­ли гарні го­ло­си. Він при­во­зив свій хор в Умань, а потім і в Київ і да­вав кільки кон­цертів, на кот­рих хор співав не тільки ук­раїнські на­родні пісні, але й хо­рові п'єси з ук­раїнських опе­ре­ток.

Левка од­на­че тяг­ла до співів, до сце­ни ніби якась не­пе­ре­мож­на си­ла. Він на­решті та­ки не всто­яв про­ти ве­ли­ко­го при­род­же­но­го по­тя­гу до співів та ар­тиз­ма, по­ки­нув земську служ­бу на селі, поїхав у Пе­тер­бург, дов­генько вчив­ся в кон­сер­ва­торії, а потім на кур­сах про­фе­со­ра Еве­рарді й вис­ту­пив на сцені в опері з та­ким ве­ли­ким поспіхом, що не­за­ба­ром йо­го зап­ро­си­ли в пе­тер­бурзький імпе­ра­торський те­атр за ве­ли­ку річну пла­ту.

Минуло кільки год. Лев­ко оже­нив­ся на Ук­раїні і вже мав си­на. Але з ним нес­подіва­но тра­пи­лось не­щас­тя. Він зас­ту­див в мок­ро­му та баг­нис­то­му Пе­тер­бурзі гру­ди. Слабість ки­ну­лась на гор­ло. Го­лос йо­го став хрип­кий, а потім зовсім про­пав.

Левко не ви­дер­жав та­ко­го не­щас­тя, що од­ня­ло од йо­го і сла­ву ар­тис­та, і засіб. Він за­жу­рив­ся, впав у ту­гу; на йо­го най­шла ме­лан­холія. Док­торські ліки до­ро­го кош­ту­ва­ли й нічо­го не по­ма­га­ли. І він з нес­тям­ки та з од­чаю вибіг в пе­кар­ню, вхо­пив но­жа, пе­рерізав собі гор­ло й двічі штрик­нув но­жем собі в бік. Пал­ка, жва­ва та нер­во­ва вда­ча доп­ро­ва­ди­ла йо­го до сум­но­го кінця й за­па­гу­би­ла ве­ли­кий та­лант.

Чутка про йо­го нес­подіва­ну слабість і смерть дійшла че­рез га­зе­ти і в Ми­ки­тя­ни до от­ця Зіновія й Ольги Павлівни і ду­же їх зас­му­ти­ла.

- Чи ти пак знаєш, що як Лев­ко був ще ма­лим хлоп­цем, то був ду­же нерв­ний та ве­ред­ли­вий, та лай­ли­вий, - про­мо­вив отець Зіновій. - Ча­сом як поч­не бу­ло ве­ре­ду­вать, ко­ли йо­му трап­ля­лась в чо­му-не­будь якась не­до­го­да, то він пла­кав і ве­ре­ду­вав цілісіньку го­ди­ну, до­ки бу­ло зас­по­коїться і зовсім вга­мується. А як приш­ле бу­ло батько за ним коні, щоб їхать до­до­му на ва­кації або на свят­ки, то на йо­го на­хо­ди­ла та­ка нер­во­ва радість, що він бу­ло бігає по кімнаті, стри­бає, ма­хає ру­ка­ми, дриґає но­га­ми, ре­го­четься, аж кри­чить. Я пос­терігаю, що стра­шен­на ту­га й до­са­да до­ве­ли йо­го до та­ко­го сум­но­го кінця. Шко­да мені і йо­го, і йо­го ве­ли­ко­го та­лан­ту, що за­ги­нув так нес­подіва­но.

1903 ро­ку. Київ.