На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 34

- Ото, чор­то­ва твар, яка пиш­на! - го­моніла Ївга на Ма­шу за ве­че­рею. - Не­хай же ота київська ко­за-де­ре­за са­ма хо­де по бут­ви­ну, бо я їй не най­мич­ка. Ото як розібра­лась на селі ота чор­то­ва су­пос­тать, оте міське ле­да­що, - го­во­ри­ла Ївга до Яко­ва.

Софія Ле­онівна за­раз-та­ки, не га­ячись, на­пи­са­ла до от­пя Зіновія за­пис­ку й жалілась, що Ївга ду­же ве­ли­ко­ро­зум­на, не за­нес­ла вве­чері в шко­лу з го­ро­ду бут­ви­ни, ще й Ма­шу лає та потріпує, док­ла­дає усякі прізви­ща. Отець Зіновій теж одіслав од­пис­ку, що най­мич­кам ча­сом ніко­ли за­но­сить у шко­лу бут­ви­ну, бо інко­ли в їх бу­ває так ба­га­то ро­бо­ти, що і вго­ру ніко­ли гля­нуть.

На дру­гий день вве­чері Софія Ле­онівна пішла до от­ця Зіновія на чай. За чаєм ма­туш­ка по­ча­ла всто­ювать за Ївгу, щоб не об­важ­ню­ва­ли її в ро­боті, і про­си­ла, щоб Ма­ша са­ма хо­ди­ла на го­род по зак­риш­ку, бо в жни­ва дівча­там і без то­го так ба­гацько ро­бо­ти, що во­ни на­си­лу змо­жуть уви­нуться. Опріч то­го, Ма­ша щод­ня бра­ла в шко­лу дру­гу па­ру відер, щоб на­но­сить для се­бе во­ди з кри­ниці, і бу­ла по­вин­на за­раз од­по­сить відра до ма­туш­ки. Але, по­ла­яв­шись з Ївгою й нянькою, во­на зу­мис­не не од­но­си­ла відер Ївзі. Най­мич­ки сли­ве що­ве­чо­ра му­си­ли бігать до шко­ли й бра­ти по­зи­чені відра, тим­ча­сом як Ма­ша тільки по­ход­жа­ла ко­ло шко­ли та глу­зу­ва­ла з «хох­луш».

- Загадати най­мич­кам я мо­жу, а при­си­лу­вать їх до цього діла не мо­жу, бо ви самі доб­ре знаєте, що з си­лу­ва­ної ро­бо­ти поспіху не бу­де, - ска­за­ла ма­туш­ка.

І Ольга Павлівна про­си­ла, щоб Ма­ша що­ве­чо­ра са­ма при­но­си­ла відра, бо са­ме вве­чері потрібна дру­га па­ра відер, щоб но­сить во­ду з кри­ниці й по­ли­ва­ти в шап­ли­ках обмішку з по­ло­ви, дерті та вся­ких там одвійок та од'ємин для корів.

- Я не вми­ку­юсь в якісь там спра­ви най­ми­чок та най­митів. За це во­ни самі по­винні дба­ти і зна­ти. Я й не зна­ла за ті відра, - за­бур­ча­ла Софія Ле­онівна з до­са­дою в го­лосі і за­раз по­ча­ла сту­котіть пальця­ми по столі і, по своїй чудній звичці, за­му­ги­ка­ла якусь пісеньку без слів, шо в неї бу­ло прик­ме­тою злос­ту­ван­ня й гніву.

Матушка зо­би­ди­лась і за­мовк­ла. Во­на ба­чи­ла, що ця сто­лич­на панія прос­то-та­ки нех­тує нею, не­на­че сільською мо­ло­ди­цею, пе­ред кот­рою мож­на ви­яв­лять свій гнів та до­са­ду на вся­кий спосіб, навіть не ду­же делікат­ний і зви­чай­ний. Софія Ле­онівна мов­ча­ла й чо­гось ди­ви­лась в ку­ток на об­ра­зи, од­вер­нув­ши ли­це, а зго­дом ус­та­ла і поп­ро­ща­лясь нез­ви­чай­но гор­до­ви­то, не­делікат­но. Кмітли­ва ма­туш­ка все це прикміти­ла й мовч­ки по­да­ла їй ру­ку на про­щанні. З от­цем Зіковієм во­на й не поп­ро­ща­лась.

- Ой, ко­ли б оця про­ява швид­ше їха­ла до Києва. Їй в усьому в нас до­го­да, а во­на розп­рин­ди­лась та на­ду­лась, як індик, не­на­че я чимсь скрив­ди­ла її, - го­во­ри­ла Ольга Павлівна до чо­ловіка.

- Викишкали з го­ри­ща в школі од­но­го си­ча, а на­томість в самій школі зос­та­лась пе­тер­бурзька со­ва, ще нас­тир­ливіша од си­ча че­рез свої ве­ре­ди та прим­хи. Не­ма їй в нас ніякої не­до­го­ди, а во­на хо­че, щоб усі слу­жи­ли їй та панька­лись з нею, - обізвавсь отець Зіновій з кабіне­ту.

Саме тоді нянька веш­та­лась у по­ко­ях і чу­ла всю ту роз­мо­ву. За ве­че­рею в пе­карні во­на все до­чис­та роз­ка­за­ла слу­гам.

- Ну, пот­ри­вай же, Ма­шо! На­чу­вай­ся те­пер! Ми вструг­не­мо цій київській по­то­рочі шту­ку. Са­ма тільки по­хо­деньки справ­ляє та з своїм Су­хо­лольським хо­де на про­гу­лян­ня, а ми по­винні ще й ус­лу­го­ву­вать їй, - обізвавсь один най­мит.

- Ще й нас прод­раж­ни­ла яки­мись «хох­лу­ша­ми», ота міська ле­ге­за, - до­да­ла Ївга.

Через кільки день Яків ус­тав вранці, як тільки по­ча­ло зо­рять над­ворі. Він од­су­нув за­сув ко­ло сінеш­них две­рей, од­ше­пив защіпку, взяв­ся за клям­ку, але двері не од­чи­ня­лись.

«Що це та­ке? Мо­же, це злодій підпер дрюч­ком двері та ви­дер вікно й ла­зив у по­кої», - по­ду­мав Яків і по­чав тор­гать две­ри­ма. Йо­му на плечі й на го­ло­ву по­си­па­лись ули­ки, за­гур­котіли й роз­си­па­лись по землі. Од­далік од две­рей ле­жа­ла підпірка.

- Ой ґвалт! шко­ла за­ва­ли­лась! - крик­нув з нес­тям­ки Яків спро­сон­ня, не про­чу­мав­шись га­разд.

З пе­карні вибігла Ма­ша і тільки лу­па­ла пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма. Гуркіт та стукіт в сінях збу­див Софію Ле­онівну. Спро­сон­ня їй уяви­лось, що й справді шко­ла за­ва­ли­лась. Во­на од­чи­ни­ла двері в сіни й заг­ля­ну­ла че­рез поріг. Ко­ло сінешнього по­ро­га ле­жа­ла здо­ро­вецька ку­па рам­ко­вих уликів, а круглі дуп­лян­ки по­од­ко­чу­ва­лись геть аж до час­то­ко­ла й воріт. Хвіртка бу­ла од­чи­не­на, а ворітниці бу­ли об­ма­зані дьогтем; на час­то­колі ко­ло воріт стримів ста­рий квач од маз­ниці. Яків витріщив очі й за­раз про все до­га­давсь. Він пох­ню­пивсь, за­со­ро­мив­ся й ска­зав:

- Це па­ру­боцькі жар­ти. Ма­буть, це зро­би­ли па­руб­ки про­ти Маші або…

Яків тро­хи не про­хо­пив­ся, що це зроб­ле­но кимсь про­ти са­мої Софії Ле­онівни, але сха­ме­нув­ся, по­хи­лив од со­ро­му го­ло­ву й за­мовк.

Батющині най­ми­ти, обид­ва ду­же мстиві, помс­ти­лись над Ма­шею. В пізні об­ля­ги во­ни поз­но­си­ли ули­ки з причілка, поск­ла­да­ли на ку­пу й зас­та­ви­ли ни­ми двері, а дуп­лян­ки пос­та­ви­ли звер­ху на ку­пу, ще й ви­хи­ли­та­ли й по­ви­тя­га­ли ру­кош­ма чи­ма­ло кілків в час­то­колі, по­ви­ки­да­ли на покрівлю й по­об­ма­зу­ва­ли ворітниці дьогтем. Це бу­ла сільська прик­ме­та, що в тій хаті жи­ве не­чес­на дівка, кот­ра не ша­нується на ве­чор­ни­цях та на досвітках.

Софія Ле­онівна вже не мог­ла з пе­ре­ля­ку зас­нуть, хоч во­на й звик­ла спа­ти сли­ве до півдня по зви­чаю ар­тистів. Вранці після чаю во­на на­пи­са­ла за­пис­ку до от­ця Зіновія й жалілась на йо­го най­митів, бо вва­жа­ла на їх, як на про­вин­ників, котрі вчи­ни­ли не по­га­не діло. Во­на до­да­ла в за­писні, що зла та мсти­ва Ївга, надісь, да­ва­ла їм по­ра­ду й привід в та­ко­му по­га­но­му вчин­ку най­митів, що пе­ре­ля­кав її й Ма­шу, і Яко­ва вдосвіта, бо во­на вже дав­но пе­ресвідчи­лась, що Ївга й нянька злос­ту­ють на Ма­шу од за­вис­ності.

Через три дні після тієї події вер­нув­ся з гаст­ролів Флегонт Пет­ро­вич, ра­дий та ве­се­лий, що за­ро­бив чи­ма­ло гро­шей, і зас­тав сліди руїни в са­дибі ко­ло шко­ли. Софія Ле­онівна кри­ча­ла та ре­пе­ту­ва­ла, жалілась на ба­тю­щи­них най­митів і най­ми­чок та ви­ну­ва­ла в усьому Ївгу, що то во­на че­рез свою за­вид­ливість та злість на Ма­шу зро­би­ла змо­ву про­ти Маші й дійсно во­на на­мо­ви­ла най­митів на та­кий неп­риємний для неї вчи­нок.

- А хто йо­го вга­дає, хто це зро­бив. До­кон­че об­ви­ну­ва­чу­ва­ти ба­тю­ши­них най­митів не мож­на, бо во­ни б не насміли­лись зро­бить та­кий скан­дал тро­хи не в ба­тю­щиній оселі. В ме­не та­ка дум­ка та гад­ка, що це зро­би­ли оті мірош­ни­ки з пит­ля, щоб помс­титься за Ма­ши­не за­ли­цян­ня до Су­хо­дольсько­го, бо, мо­же, з їх кот­рий­сь впо­до­бав собі Ма­шу та за­ли­цяв­ся до неї. А на Су­хо­дольсько­го па­руб­ки вва­жа­ють, як на па­руб­ка, бо він хо­де на ву­ли­цю до дівчат.

Флегонт Пет­ро­вич співав на гаст­ро­лях з чи­ма­лим поспіхом, бо привіз з гаст­ролів два лав­рові вінки й зо­ло­тий до­ро­гий го­дин­ник, ще й чи­ма­ло гро­шей. Але той зо­ло­тий го­дин­ник в йо­го вкра­ли злодії в гос­ти­ниці в но­мері в пер­шо­му етажі. Спох­ва­ту він не за­чи­нив вікна, ля­га­ючи в постіль, і пок­лав го­дин­ник на столі. Вранці злодій вліз у вікно і вкрав го­дин­ник. Чут­ка за це пішла по місті, і навіть про цю крадіжку в ар­тис­та по­да­ла звістку місце­ва га­зе­та. Йо­му піднес­ли на сцені дру­гий та­кий са­мий го­дин­ник.

- Отакі всі твої ар­тис­ти не­обе­режні та не­обачні. А в та­кої роз­зя­ви, як ти, злодії ко­лись по­цуп­лять з но­ме­ра й гроші, і усю оде­жу, - до­ко­ря­ла сер­ди­то Софія Ле­онівна.

Після вечірнього чаю Фле­гонт Пет­ро­вич по­вий­мав лав­рові вінки з при­чеп­ле­ни­ми ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми й біли­ми стрічка­ми. Жінка по­чеп­ля­ла їх на стіні по обид­ва бо­ки Ноя, ма­буть, зад­ля то­го, щоб за­го­дить йо­го та піддоб­риться до цього єди­но­го свідка Нар­ки­со­во­го за­ли­цян­ня, же­ни­хан­ня й ко­хан­ня з нею. Од цих прик­рас на стіні світли­ця аж пок­ра­ща­ла й ста­ла на­че ве­селіша.