На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 26

- А ди­вись лиш, Лев­ку! ген-ген по­над бе­ре­га­ми сто­ять стіна­ми оче­ре­ти. От там, ма­буть, ка­чок безліч!

- Та годі вже, годі! По­вер­тай­те ли­шень чов­на на­зад, бо в ме­не но­ги помліли од сидні й отерп­ли. Мені бай­ду­же за ваші кач­ки. І на­да­ло ж мені плис­ти з ва­ми в ці нетрі, - ска­за­ла Софія Ле­онівна тро­хи сер­ди­то.

- Як по­вер­тать, то й по­вер­тать, - ска­зав Нар­кис і по­вер­нув чов­на рап­том, не­на­че пе­рек­ру­тив йо­го на од­но­му місці.

Перепливли во­ни в од­ну мить зе­ле­ну га­ле­рею, знай­шли при­шиб на зарічку, що трош­ки вга­няв­ся в лу­ку, де бе­ре­жок був не ду­же кру­тий, і при­ча­ли­ли чов­на. Па­ничі та­ки доб­ре вто­ми­лись; в їх теж помліли ру­ки, а з ло­ба аж ка­потів піт. Нар­кис вип­лиг­нув з чов­на ци­ба­ти­ми но­га­ми, не­на­че заєць, і ви­тяг на м'який бе­ре­жок чов­на. Софія Ле­онівна вста­ла й шпур­ну­ла з чов­на зон­тик на тра­ву. Во­на сто­яла в човні, гар­на та рівна ста­ном. Сіро-пер­ло­ва сук­ня не­на­че влип­ла в її круг­ленький пов­ненький стан. Нар­ки­сові уяв­ля­лось, що то чу­до­ва ру­сал­ка вип­лив­ла з зе­ле­но­го сутінку в вер­бовій га­ле­реї, вир­ну­ла з во­ди й вий­шла на бе­рег. Він по­дав ру­ку, і во­на ско­чи­ла з чов­на на бе­рег. Нар­кис на льоту вхо­пив її за стан, міцно об­няв і не­на­че пе­ре­ки­нув ду­жою ру­кою з чов­на на зго­рис­тий бе­рег.

Паничі оче­ви­дяч­ки по­то­ми­лись. В їх так са­мо помліли ру­ки й отерп­ли но­ги. Во­ни вис­ко­чи­ли на зе­ле­ний об­рив і, не­на­че сно­пи, впа­ли на м'яку пух­ку тра­ву. В Лев­ка ще й досі не­на­че тру­ди­ли в до­лоні дер­жал­на ве­сел. В Нар­ки­са по­набіга­ли на обох ру­ках на пальцях мо­год­зулі. Про­маш­ка бу­ла доб­ра, на кільки верс­тов.

- Які чу­дові по­етичні місця на них ма­леньких річках! Як тут хо­ро­ше! Яка по­езія! Я ле­жав би оту­теч­ки хоч і до півночі та ди­вив­ся на зорі, - го­во­рив Нар­кис, ле­жа­чи на спині горілиць і вдив­ля­ючись в ви­со­ке та гли­бо­ке синє не­бо, кот­ре кри­ло ши­ро­ку зе­ле­ну до­ли­ну, не­на­че ве­ле­тенське ок­са­ми­то­ве шат­ро.

Недалечко вниз бу­ло вид­но місток. Че­рез місток сно­ви­га­ли раз у раз лю­де, вер­та­лись вже з полів на заріччя з сніпка­ми ма­те­рин­ки, дро­ку та іншо­го помічно­го зілля. За містком на спа­дис­то­му су­горбі зе­леніли бу­ря­ки, аж очі вби­ра­ли в се­бе. По бу­ря­ках скрізь стир­ча­ли ніби роз­ки­дані ви­сокі ло­мо­ваті ко­ноп­ли­ни. Зда­ле­ки зда­ва­лось, не­на­че по зе­ле­но­му ки­лимі бу­ли роз­ки­дані нед­бай­ли­вою ве­ред­ли­вою ру­кою ткалі тем­но-зе­лені взорці. За бу­ря­ка­ми, далі за ме­жею, вгорі на су­горбі біліли че­пур­ненькі ха­ти, а од хат не­на­че бігла на­низ до річки гус­та ва­та­га го­ло­ва­тих жов­тих со­няш­ників.

- Які гарні оті со­няш­ни­ки! Не­на­че військо в жов­тих шли­ках прос­тує з су­гор­ба до во­ди. Як я дя­кую вам, Софіє Ле­онівно, що ви зап­ро­ва­ди­ли ме­не в ці по­етичні за­ку­точ­ки! - го­во­рив Лев­ко, ле­жа­чи так са­мо ли­цем до­го­ри.

- Ну й яка ж там по­езія в тих бу­ря­ках та со­няш­ни­ках? Це ваші ви­гад­ки. І де ви зна­хо­ди­те ту по­езію? - аж ди­ву­ва­лась пе­тер­бурзька панія.

- Ви обоб­ли­че­на сто­лич­на про­за і навіть не маєте й тям­ку про цю сільську по­езію со­няш­ників та ма­ку, - гук­нув Лев­ко.

- Але годі вже витріщать баньки на ту по­езію, бо вже не­ра­но. Впа­де за­то­го ніч, і во­на зник­не, а ми опізни­мось на чай, - вже го­моніла на па­ничів Софія Ле­онівна, - вста­вай­те ли­шень мерщій! Ану­мо в до­ро­гу!

Брилі обох па­ничів і дітей ва­ля­лись на траві. Од­на ру­ся­ва, а дру­га чор­ня­ва го­ло­ва не­на­че пірну­ли в зе­ле­не пір'я. Па­ничі роз­ко­шу­ва­ли, обвіяні по­ди­хом вечірньої по­езії тієї чу­до­вої місци­ни, й од­по­чи­ва­ли од вто­ми, їм бу­ло так гар­но, так приємно ка­чаться на пухкій па­хучій та густій, як щит, траві; повітря бу­ло та­ке лег­ке, свіже й вог­ке, що во­ни бу­ли ладні ле­жа­ти й до смер­ку. Спокій, ти­ша, по­езія пиш­но­го ве­чо­ра не­на­че вни­ка­ли в їх ду­шу й ніби про­ми­ку­ва­лись в їх тіло наскрізь.

Діти нев­том­но все біга­ли по луці, по м'якенькій лу­чаній тра­виці та га­ня­лись за дов­гох­вос­ти­ми плис­ка­ми й ме­те­ли­ка­ми. Хитрі плис­ки, ко­ли­ва­ючи дов­ги­ми хвос­ти­ка­ми, не­на­че драж­ни­лись з ни­ми, то пур­ха­ли, то знов сіда­ли не­да­леч­ко од їх і не­на­че пірна­ли в гус­ту со­ко­ви­ту лу­ча­ну тра­вич­ку.

Софія Ле­онівна не ду­же-то тя­ми­ла по­езію місци­ни й сли­ве не вва­жа­ла на ту по­етич­ну обс­та­ву річки. Во­на не­са­мохіть за­ди­ви­лась на двох мо­ло­дих па­ничів, котрі поп­рос­тя­га­лись на траві до­го­ри ли­цем. Їй чо­мусь уяв­ля­лось, що один з їх був ге­тевський мо­ло­дий Вер­тер, а дру­гий був йо­го щи­рий друг Альберт; а на са­му се­бе во­на вва­жа­ла, як на Шар­ло­ту. Во­на бист­ро зир­ну­ла на Нар­ки­со­ве ма­то­во-біле ви­со­ке чо­ло з ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми на вис­ках, і не­на­че хтось підка­зав їй, що він її Вер­тер, що він дав­но ко­хає її щи­ро.

Наркис ди­вивсь на неї вго­ру, ле­жа­чи на траві. Во­на сто­яла над самісінькою кру­чею над во­дою, рівна ста­ном, як мо­ло­да то­по­ля, гар­на й пиш­на, не­на­че бо­ги­ня тієї пиш­ної до­ли­ни вий­шла з гаю вве­чері й ог­ля­да­ла свою зе­ле­ну по­етич­ну дер­жа­ву в час вечірнього хо­лод­ку.

- Ой час би вже й до­до­му! Побіжім та на­пий­мось з кри­ниці во­ди. Он якась дівчи­на са­ме бе­ре во­ду в кри­ниці, - ска­зав Лев­ко. - Ой гар­но ж тут навк­ру­ги, мов у раю, ще й он­деч­ки гар­на дівчи­на! - І він по­чав стри­бать, ма­хав ру­ка­ми, дриґав но­га­ми, підска­ку­вав і знов ма­хав ру­ка­ми, не­на­че все­ре­дині в йо­го хтось завів ме­ханізм з пру­жин. Діти ре­го­та­лись, див­ля­чись на йо­го. Натх­нен­ня од кра­си з усіх-усюдів не­на­че кор­чи­ло кор­ча­ми йо­го по­чут­ливі тонкі нер­ви. Софія Ле­онівна пильно витріща­ла на йо­го очі з ди­ва.

- Одже ж до вас не­на­че оце прис­ту­пає! - ска­за­ла во­на, див­ля­чись на йо­го.

- Ой прис­ту­пає, прис­ту­пає! - аж гу­кав він, дриґаючи но­га­ми й ма­ха­ючи ру­ка­ми, мов вітряк на здо­ро­во­му вітрі.

- Та годі тобі дуріть! Гля­ди лиш, щоб те­бе ча­сом не вхо­пив дідько од та­ких екс­тазів! - гук­нув Нар­кис. - Ма­буть, ти не­за­ба­ром бу­деш хо­ди­ти на го­лові до­го­ри но­га­ми, як ка­жуть се­ля­ни.

А Лев­ко все дурів та ви­ти­нав уся­ких пісень на все гор­ло, аж лу­на йшла в гаю.

Вони мерщій побігли до кри­ниці, ку­ди пря­му­ва­ла од ха­ти стеж­кою дівчи­на з відра­ми, по­хап­цем на­пи­лись по­го­жої хо­лод­ної во­ди, об­ли­ли во­дою га­рячі го­ло­ви й ки­ну­лись до ве­сел.

- Ну, те­пер за во­дою вже бу­де лег­ше плис­ти, і діло піде спірно, - ска­зав Лев­ко й сіпнув вес­ла­ми на греб­ках.

Човен на­че побіг по воді пруд­ко та швид­ко. Зак­ру­ти річки ми­на­ли, не­на­че ми­готіли. Сон­це си­па­ло чер­во­ним промінням впо­довж річки. По бе­ре­гах скрізь ма­нячіли ри­бал­ки на сідлах і не­на­че крадько­ма й ниш­ком уди­ли плітку й вер­хо­водів на юш­ку на ве­че­рю. Над­вечір по воді скрізь сли­ве суспіль ски­да­лась дрібна риб­ка ти­хо, без ляс­кан­ня й ше­лес­ту. Про­ти сон­ця в де­яких місцях риб­ка лисніла, не­на­че в во­ду си­па­лись дов­го­васті краплі срібно­го до­щу.

- Чи ви ба­чи­те? Он дощ нак­ра­пає, - обізвавсь Пет­ру­ша, бо зро­ду не ба­чив, як гус­то ски­дається риб­ка літніми ве­чо­ра­ми.

Незабаром чо­вен вип­лив на ста­вок, так що всі й не зог­ляділись, як швид­ко за во­дою доп­лив­ли до йо­го. Ввесь ста­вок лиснів срібни­ми крап­ля­ми, не­на­че си­павсь з не­ба срібний крап­лис­тий дощ. Зда­ле­ки вже бу­ло вид­но греб­лю з вер­ба­ми, не­на­че об­си­па­ни­ми зо­ло­тим по­ро­хом.

На лавці під вер­бою, ко­ло містка над по­то­ка­ми, сиділа Ма­ша по­руч з Су­хо­дольським і, оче­ви­дяч­ки, за­ли­ця­лась до йо­го. Во­на так са­мо гу­ля­ла, як і її па­ни, і навіть за­бу­лась, що вже час нас­тав­лять са­мо­вар.

- Ген-ген, на греблі я ба­чу Ма­шу з Су­хо­дольським! - ска­зав Нар­кис. - І знай­шла ж собі кра­су­ня з ца­пи­ною борідкою.

- Невже це во­на бай­ди­ки б'є, а за са­мо­вар і за­бу­ла? - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Ну пост­ри­вай же, ле­да­щи­це! Про­чи­таю тобі доб­ру мо­лит­ву.