Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 26

Тільки що во­ни пе­ре­ба­ла­ка­ли за свою спра­ву, в світли­цю всту­пи­ла Га­лецька, ра­да та ве­се­ла, не­на­че во­на знай­шла десь або гроші, або свій та­лан. В неї очі аж ся­ли. Во­на привіта­лась з усіма жва­венько, ве­се­ленько, на­че поп­ро­ворніша­ла.

- Що це за зміна ста­лась з ва­ми! - од­ра­зу спи­тав Кміта. - Щось з ва­ми тра­пи­лось і, пев­но, ду­же гар­не та приємне. Еге?

- А то ж чо­му так? - спи­та­ла Га­лецька дрібненьким, ве­се­леньким го­ло­сом.

- В вас ста­ли інші очі, інший пог­ляд, ли­бонь ви те­пер не та давніша, пе­редніша лю­ди­на, - ска­зав Кміта. - Пе­редніше ко­лись ви бу­ли ніби темні на очі, а це од­ра­зу не­на­че взір вер­нув­ся до вас. Ви й посвіжіша­ли на ви­ду, й пок­ра­ща­ли. І об­лич­чя в вас ста­ло ве­селіше! Що це з ва­ми ста­лось? Щось та є!

- Невже ж та­ки я бу­ла ніби не­ви­дю­ща, а це сьогодні десь поз­на­хо­ди­ла на шля­ху за­губ­лені очі? - ска­за­ла Га­лецька і ве­се­ленько засміялась.

- Невже ви вмієте й сміяться? - крик­ну­ла з ди­ва Уля­ся.

- Атож! Прав­да, що вже бу­ла за­бу­лась сміятись, а це знов вчусь та при­га­дую пот­ро­ху, - го­во­ри­ла ве­се­ленько Га­лецька. - То, сер­це, як ли­ха го­ди­на при­тис­не, то лю­ди­на за­бу­де і сміятись, і радіть.

- А мені все зда­ва­лось, що ви зро­ду не сміялись та й не вмієте сміятись, - го­во­ри­ла Уля­ся. - Мені оце так чуд­но ста­ло, як бу­ло б чуд­но, як­би засміялась і за­го­во­ри­ла ота пан­на з ко­ти­ком, що он­деч­ки на­мальова­на на кар­тині.

- То я, пев­но, з тієї при­чи­ни по­ве­селіша­ла, що вже та­ки на­пи­та­ла собі місце за помічни­цю на­чальниці в бо­гадільні. Отець Онуфрій, спа­сибі, по­ро­ги по­об­би­вав, ри­па­ючись та туп­ця­ючи за ме­не. Вже я пе­реб­ра­лась ту­ди й жи­ву там тижнів зо два. Маю свою опрічню гар­неньку та світлу кімнат­ку ще й обід, - го­во­ри­ла Га­лецька.

- То це вже ви ли­хом об зем­лю? Поз­до­ров­ляю ж вас в щи­рим сер­цем та до­ро­гою ду­шею, - ска­зав Кміта.

- Поздоровляю й вас! - гук­ну­ла Уля­ся й собі на ра­до­щах і поцілу­ва­ла Га­лецьку. - Сідай­те ж та будьте в нас гос­тею.

- Щоб ста­рос­ти сіда­ли, чи що, як ка­жуть на селі, - ска­за­ла Га­лецька.

- Та во­ни вже й сіли оце та­ки за­раз, в цей час.

А вас про­шу бу­ти в моєї Улясі за по­са­же­ну матір. От що!- про­мо­вив Кміта.

- Невже цьому прав­да? Ко­ли так, то поз­до­ров­ляю й я вас з щас­тям. Я ра­да ма­те­ри­ну­вать в си­ро­ти, хоч ще зро­ду ні в ко­го не ма­те­ри­ну­ва­ла, - ска­за­ла Га­лецька.

Через ву­зенькі сінеч­ки Мокрієвська ду­хом по­чу­ла в своїй квар­тирі, що в кімна­тах в гос­по­да­ря тра­пи­лось щось нез­ви­чай­не. До її ву­ха долітав який­сь ве­се­лий клекіт та регіт, не­на­че десь з-над стелі або з-під землі. Во­на заціка­ви­лась, при­че­пу­ри­лась і шуг­ну­ла про­жо­гом з своєї кімнат­ки до ха­зяїна.

«Або п'ють, або ла­ються, або здо­ро­во жар­ту­ють та ре­го­тять чо­гось. Щось та є! Який­сь ціка­вий ви­па­док», - ми­готіло в Мокрієвської в думці, як во­на прис­ту­пи­ла до две­рей, звідкіль аж гув клекіт та роз­мо­ва, не­на­че окріп кле­котів в ка­зані.

Перейшовши на квар­ти­ру до Кміти, во­на сха­ме­ну­лась: здер­жу­ва­ла свої но­ро­ви та звич­ки й ра­ди Літос­тансько­го та Улясі сли­ве три тижні поспіль не швен­дя­ла по шин­ках і в ру­ки чар­ки не бра­ла.

- Добридень вам! - ска­за­ла во­на, сіпнув­ши за клям­ку й вско­чив­ши про­жо­гом в світли­цю. - Що це в вас за ра­дощі, що аж в моїй хаті лу­на йде! З якої це при­чи­ни? Щось тра­пи­лось? Еге? - спи­та­ла Мокрієвська.

- Справляємо за­ру­чи­ни мо­ло­дих. От що! - ска­зав Кміта. - А ви там си­ди­те в своїй келії, як чер­нич­ка, та й не га­даєте, що в нас на весілля за­кар­лю­чи­лось. Про­си­мо й вас на весілля… за світил­ку чи сваш­ку.

- За світил­ку, - ска­зав Літос­танський.

- Спасибі вам за честь, - про­мо­ви­ла Мокрієвська й зир­ну­ла на Уля­сю при­хильни­ми лас­ка­ви­ми очи­ма.

- Чого це ви, Ольго Се­менівно, так пож­вавіша­ли та посвіжіша­ли, що як­би я вас стріла десь на ву­лиці, то й не впізна­ла б? - спи­та­ла Мокрієвська.

- Мабуть, з тієї при­чи­ни, що я оце на­пи­та­ла-та­ки собі місце в бо­гадільні й вже жи­ву собі там ти­хо та свій хліб жую, - ска­за­ла Га­лецька.

- От тре­ба б і собі будлі-де на­пи­ту­вать та­ко­го місця! До­ки я бу­ду ти­ня­тись без діла? Вже об­рид­ло та ос­то­гид­ло бай­ди­ку­вать, - ска­за­ла Мокрієвська. - На­пи­туй­те там десь побіч се­бе й для ме­не місце.

- Добре. Як тра­питься в нас яке місце, то я по­дам вам звістку, - ска­за­ла Га­лецька.

Через два тижні Кміта спра­вив «ха­па­не» весілля. Га­лецька ма­те­ри­ну­ва­ла й поб­ла­гос­ло­ви­ла Уля­сю до вінця. Як Уля­ся вий­шла в світли­цю вся в біло­му, з білим вінком на го­лові, пиш­на та гар­на, не­на­че біла лелія, як ста­ла во­на по­руч з Літос­танським, в Мокрієвської не­са­мохіть сльози по­ко­ти­лись по що­ках.

Після весілля Літос­танський пішов в прий­ми до тес­тя: пе­рей­шов на жит­тя в йо­го дім. Кміта дав йо­му до рук бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців, але дру­гу роз­пис­ку, за­пи­са­ну на своє ймен­ня, зос­та­вив у се­бе, щоб ча­сом не до­ве­лось на ста­рості літ ди­ви­тись дітям в ру­ки, як до­ве­лось Га­лецькій.

Мокрієвська на­пи­та­ла собі місце в місько­му ла­за­реті. Ста­ла до ро­бо­ти, огов­та­лась, приз­ви­чаїлась до по­рядків і зго­дом за ро­бо­тою по­ча­ла за­бу­вать за свої пе­редніші звич­ки, що тро­хи не за­па­гу­би­ли їй жи­вот­тя.

Київ. 1901 ро­ку.