Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 22

Книжки пішли по ру­ках, їх пе­ре­гор­ту­ва­ли, роз­див­ля­лись гар­ненькі ма­люн­ки. Уля­ся по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни й по­да­ла гос­тям. Двері од­чи­ни­лись, і мо­ло­денька най­мич­ка при­нес­ла й пок­ла­ла на стіл па­ля­ниці та буб­ли­ки.

- Чом ти пак оце не взу­лась в чо­бо­ти? Хо­диш бо­са, не­на­че в се­бе вдо­ма на селі, - ска­за­ла Уля­ся до най­мич­ки.

- Еге! Доб­ре, що ви спішні! Ви спішніші за ме­не, то за­раз і взу­лись в че­ре­ви­ки, а я, то й не по­хо­пи­лась взу­тись че­рез той са­мо­вар. Ніко­ли бу­ло! - ог­ри­за­лась сміли­ва дівчи­на й вий­шла з світлиці.

Уляся по­чер­воніла; дівчи­на ви­ка­за­ла, що Уля­ся хо­де вдо­ма бо­са. Літос­тансько­му во­на зда­лась ще кра­ща.

І мо­ло­до­му па­ни­чеві ста­ла ще приємніша й світліша чис­тенька світлич­ка з лам­пад­кою в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми; ще приємніші ста­ли па­хощі гвоз­дич­ки та ре­зе­ди в розкішній косі в мо­ло­дої про­вор­ної пан­ни, кот­ра і бу­ла міська, бу­ла гімна­зист­ка, і ски­да­лась вро­дою на сільських жва­вих дівчат. Це йо­му при­па­ло до впо­до­би, бо він зріс сли­ве на селі, в га­ях та в до­ли­нах на пе­редмісті не­ве­ли­ко­го міста.

І він вже зовсім за­був за гу­лян­ку в Царсько­му сад­ку, за му­зи­ки, за на­товп гу­ля­ючих паннів. Інші ме­лодії за­лу­на­ли в йо­го серці й зас­ту­пи­ли по­езію приємної гу­лян­ки в Царсько­му сад­ку. Він не­на­че при­кипів до місця й був ла­ден сидіти та ди­ви­тись на Уля­сю хоч би й цілу ніченьку до біло­го дня.

Молода Уля­ся не­на­че ож­ва­ви­ла прис­тар­ку­ва­тих лю­дей. Усі якось по­ве­селіша­ли й роз­ба­ла­ка­лись за чаєм. По­ве­селіша­ла навіть смут­на Га­лецька, не­на­че на той час за­бу­лась за свою ли­ху до­лю та за свої злидні.

- Чи ви, Де­ни­се Полікар­по­ви­чу, дав­но слу­жи­ли в нашій кан­це­лярії? - поціка­вивсь Літос­танський, пи­та­ючись в гос­по­да­ря.

- О, вже та­ки дав­ненько. Не пам'ятаю га­разд, скільки бу­де то­му років. Але в нас був на­чальник та­ка неп­риємна ве­ред­ли­ва лю­ди­на, і він так мені на­до­ку­чив своїми прізви­ща­ми, так ос­то­гид своєю лай­кою, що мені до­ве­лось хоч тор­би чіпля­ти та… Єт! Бо­дай не ка­зать!

Кміта сха­ме­нувсь і при­ку­сив язи­ка. Уля­ся по­чу­ти­ла, що на неї не­на­че од­ра­зу хтось сип­нув жа­ром: в неї спи­ни­лось сер­це і пе­рес­та­ло ки­да­тись. Во­на потім од­ра­зу зблідла.

«Ой, ли­шеч­ко! Ще батько візьме та бовк­не язи­ком, що хо­де під мо­нас­тирі з тор­ба­ми. Я зго­рю оту­теч­ки на місці од со­ро­му», - май­ну­ла дум­ка в Улясі.

Уляся за­мовк­ла й не­на­че за­мер­ла, жду­чи, що батько далі го­во­ри­ти­ме. Во­на доб­ре зна­ла, що близькі сусіди зна­ють, чим жи­ве її батько, зна­ють за жеб­рацт­во, але про це їй бу­ло бай­ду­же. Во­на з цим дав­но огов­та­лась і не со­ро­ми­лась за сво­го та­та пе­ред міща­на­ми та убо­ги­ми прос­ти­ми кра­мар­чу­ка­ми. Але Літос­танський був з іншо­го то­ва­рист­ва, ба­га­то кра­що­го й просвіченішо­го од прос­тих кра­марів та сал­ганів, і вже їй спо­до­бавсь. Бідна дівчи­на аж зля­ка­лась і з ля­ку ніби заніміла.

Батько за­мовк, а далі по­чав на всі бо­ки гу­дить та га­ни­ти сво­го давнього ли­хо­го сто­росвітсько­го на­чальни­ка. Уля­ся якось пот­ро­ху одійшла і зас­по­коїлась.

«Ой, ко­ли б ча­сом не дійшла чут­ка до цього пиш­но­го блон­ди­на, яке в мо­го та­та про­мислівство. Але ж він не піде-та­ки на вивідки та роз­пит­ки до сусіди Мар­ти Су­хо­реб­рої та до уся­ких сал­ганів і кра­марів. Мо­же, па­нич ме­не впо­до­бав. І він мені до впо­до­би. Мо­же, він і сва­та­ти­ме ме­не.» А з та­том тре­ба бу­де по­ба­ла­кать за ті тор­би»… - ду­ма­ла Уля­ся, мовч­ки на­ли­ва­ючи чай гос­тям.

- То ви, як ба­чу, вже дав­но по­ки­ну­ли служ­бу в кан­це­лярії. Чи, мо­же, ви вий­шли на пенсію? - спи­тав зго­дом Літос­танський.

- Де там! Я та­ки простісінько не ви­дер­жав ве­редів сво­го на­чальни­ка та й по­ки­нув служ­бу. Те­пер я за­роб­ляю де­що дрібною ад­во­ка­ту­рою то­що, а більш то­го прос­то-та­ки до­мую без ро­бо­ти, - ска­зав Кміта. - А моя покійна жінка, до­ки бу­ла жи­ва, за­роб­ля­ла ся­ким-та­ким кра­марст­вом. Та так ми собі якось і пе­ре­би­ва­лись, ма­ючи свій до­мок та тро­хи гро­шей на схо­ванці в бан­ку…

Улясі ста­ло лег­ше на серці. Во­на знов по­ве­селіша­ла. Батько хит­ро вик­ру­чу­вавсь з неп­риємної зад­ля неї роз­мо­ви.

«Але як во­но бу­де далі потім? А що, як він ме­не по­ко­хає? Мо­же, й сва­та­ти­ме… Що він ска­же, як ча­сом дізнається про батьківські тор­би?» - ду­ма­ла Уля­ся.

І бідна дівчи­на знов по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Пер­ший раз на віку їй спа­ли на дум­ку батькові жеб­рацькі за­робітки. Пе­редніше во­на про це ніко­ли й не ду­ма­ла й гад­ки не ма­ла за це.

- Часом, як ос­то­гид­не до­му­ва­ти та до­ма бай­ди­ки бить без ро­бо­ти, то я йду на пош­ту з па­пе­ром та пе­ра­ми і там пи­шу усякі лис­ти та про­ше­ння не­письмен­ним лю­дям та й тим тро­хи за­роб­ляю.

Кміта ка­зав прав­ду. Ча­сом в не­го­ду та сльоту він і справді хо­див на пош­ту на за­робітки з па­пе­ром та пе­ра­ми в ру­ках. Улясі знов ста­ло якось лег­ше на душі.

- Будьте лас­каві, за­мов­те за ме­не сло­веч­ко в кан­це­лярії, ко­ли там тре­ба бу­де пе­ре­пис­чи­ка. В ме­не ру­ка в письмі чу­до­ва, як ви самі ба­чи­ли в моєму листі до вас, - ска­зав Кміта. - Ча­сом, як ску­питься в кан­це­лярії ба­га­то бо­маг та тре­ба бу­де зак­ли­кать ко­гось на вечірні ро­бо­ти в кан­це­лярію, то я був би ду­же при­дат­ний до цієї ро­бо­ти. Все-та­ки пе­ре­па­ла б ся­ка-та­ка копійка; і я не сидіти­му без ро­бо­ти та не мар­ну­ва­ти­му на­да­рем­но ча­су. Будьте лас­каві, на­тякніть там при на­годі своїм сто­ло­на­чальни­кам за ме­не, що ко­лись, мов­ляв, був пи­са­рем та­ки ж в тій кан­це­лярії.

- Добре, доб­ре!- ска­зав Літос­танський і по­ду­мав, що, пев­но, ста­рий Кміта зап­ро­сив йо­го до се­бе лис­том дійсно з цієї при­чи­ни.

Увійшла най­мич­ка, вже взув­ши чо­бо­ти, і прий­ня­ла са­мо­вар. Уля­ся не­за­ба­ром пос­та­ви­ла на столі по­суд і по­да­ла сухі за­кус­ки. Кміта виніс пляш­ку горілки, ви­пив сам і по­час­ту­вав Літос­тансько­го, а потім Га­лецьку та Мокрієвську. Га­лецька тільки при­гу­би­ла чар­ку й од­ма­га­лась, а Мокрієвська за­ки­ну­ла го­ло­ву на­зад і бах­ну­ла чар­ку од­ра­зу, ще й дру­гої поп­ро­си­ла. Дру­гу чар­ку во­на вже ніби ціди­ла че­рез гу­би, на­че со­лод­кий лікер, виціди­ла ще й смажні гу­би об­ли­за­ла чор­ну­ва­тим язи­ком. Літос­танський ви­ря­чив очі з ди­ва, що да­ма так хи­лить горілку, не­на­че му­жик в шин­ку.

«Що во­но за про­ява оця Мокрієвська? П'є горілку, не­на­че сільська мо­ло­ди­ця» - по­ду­мав Літос­танський, див­ля­чись ви­ря­че­ни­ми очи­ма на Мокрієвську.

Після за­кус­ки най­мич­ка приб­ра­ла по­суд, а Уля­ся пос­та­ви­ла на стіл тарілки, повні аж звер­хом су­ниць та по­лу­ниць, та ма­ли­ни з сво­го сад­ка. Ви­лив­ши по чарці, Кміта й Мокрієвська ож­ва­ви­лись, по­ве­селіша­ли. Мокрієвська так і си­па­ла жар­та­ми та ре­го­та­лась без­пе­рес­та­ну, аж од­ляс­ки йшли по кімна­тах, оповіда­ючи про ве­селі при­го­ди сво­го жит­тя. Во­на вже навіть за­во­ди­ла пісні й підби­ва­ла співать й Уля­сю та Літос­тансько­го. В неї не­на­че сиділа й ще­бе­та­ла без­жур­на пташ­ка, що вже зро­ду бу­ла приз­на­че­на співать та ще­бе­тать, та зве­се­лять і се­бе, і лю­дей своїм ще­бе­тан­ням, не га­да­ючи й не дба­ючи ні про яке ку­бельце. Га­лецька по­зи­ра­ла на неї смут­ни­ми очи­ма, і їй ста­ло шко­да цієї без­жур­ної та ве­се­лої пташ­ки.

- Одже ж вам, Уля­но Де­нисівно, як я ба­чу, ба­га­то ве­селіше тут з та­ки­ми ве­се­ли­ми сусіда­ми, ніж мені в кан­це­лярії з на­ши­ми сто­ло­на­чальни­ка­ми та стійчи­ка­ми! - ска­зав Літос­танський до Улясі. - З Лукії Нар­кисівни і справді вий­шов би преціка­вий та пре­ве­се­лий сто­ло­на­чальник. Я був би радніший слу­жить в її столі, ніж в на­шо­го нуд­но­го та ве­ред­ли­во­го на­чальни­ка.

- Ет! бо­дай не ка­зать! Не­хай потім ко­лись роз­ка­жу вам, - обізва­лась по­шеп­том Уля­ся гімна­зич­ним шко­лярським то­ном, не­на­че до своєї при­ятельки в класі в гімназії.