Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 18

- Може, й не та­ка доб­ра, як вам здається, але ко­ли я ба­чу якусь каліч, або яку нуж­ден­ну замлілу стар­чи­ху, то якось і сам нез­чу­юсь, як тик­ну їй в ру­ку яко­гось там ша­га, - обізвавсь Літос­танський.

«Не впізнав ме­не в сірту­ку. А скільки разів він сам мені по­да­вав в жме­ню ми­лос­ти­ню! Ко­ли не впізнав, то й доб­ре!» - по­ду­мав Кміта, йду­чи попліч з мо­ло­дим хлоп­цем.

Літостанський був ви­со­ченький на зріст, рівний ста­ном, як оче­ре­ти­на, та ру­ся­вий, аж біля­вий. Біле ли­це посвіжіша­ло на чис­то­му вог­ко­му повітрі. Довгі м'які ву­са ви­лись, на­че кінчи­ки хме­лю; ма­ли­нові ус­та бу­ли повні й свіжі. В яс­них бла­кит­них очах не­на­че лиснів од­лиск бла­кит­но­го чис­то­го не­ба. В яс­но-сіро­му уб­ранні, в біло­му со­лом'яно­му брилі йо­го пос­тать бу­ла вся яс­на та світла. В блис­ку­чих проміннях сон­ця, під синім чис­тим не­бом мо­ло­дий хло­пець сам зда­вавсь од­лис­ком то­го чис­то­го не­ба та про­ме­няс­то­го сяєва. В йо­го біля­во­му ви­ду, в йо­го бла­кит­них очах не­на­че десь за­таївсь і ви­зи­рав на світ клап­тик синього не­ба.

Кміта й справді був кмітли­вий і вмів доб­ре кмітить: він до­га­ду­вавсь, що в цього біля­во­го хлоп­ця бу­ла доб­ра ду­ша, бу­ло по­чут­ли­ве м'яке сер­це.

«Отакого же­ни­ха я ба­жав би для своєї Улясі», - по­ду­мав Кміта.

Але ста­рий Кміта по­чав підсту­па­ти з хит­ро­ща­ми, щоб довідаться, що за лю­ди­на був той мо­ло­дий хло­пець, яко­го він ро­ду, яке йо­го ста­но­ви­ще, який він на вда­чу.

- Ви самі та­ки ро­дом з Києва, чи, мо­же, ви пе­рей­шла звідкільсь сю­ди, в Київ? - спи­тав Кміта, тро­хи пе­ре­го­дя.

- Я не ту­тешній, бо я ро­дивсь в Ка­неві. Там мій та­то на службі; слу­же дав­но, ду­же дав­но, - ска­зав Літос­танський.

- І те­пер слу­же там? - спи­тав Кміта.

- Служить, за­ки­ну­тий в глу­ши­ну. В Ка­неві не те, що в Києві: труд­но там піти вго­ру, та й ніку­ди йти вго­ру, не те, що в Києві, - ска­зав Літос­танський і засміявсь дзвінким ве­се­лим сміхом.

- Це прав­да, що там ніку­ди йти вго­ру, не те, що в Києві. Чи жи­ва й ва­ша ма­ма, чи вже по­мер­ла?

- Ще жи­ва, але во­на вже літня лю­ди­на, хоч ще при здо­ров'ї. Якось ще во­ру­шиться, - од­повів хло­пець, тро­хи зди­во­ва­ний цікавістю нез­най­омої лю­ди­ни.

- То ви там і вчи­лись в Ка­неві? чи в Києві? - підсту­пав хит­ренький Кміта з пи­тан­ням.

- Я вчивсь в канівській міській школі, а потім батько дав ме­не в київську гімназію. Я дійшов до шос­то­го кла­су та й му­сив по­ки­ну­ти гімназію, бо в батька ма­лий засіб: не спромігся ме­не далі дер­жа­ти в гімназії. Я по­ки­нув гімназію й за­раз-та­ки пішов на свій хліб; пішов на служ­бу в «гу­бернське прав­лен­ня», в кан­це­лярію. Я му­сив не­доб­рохіть ки­ну­ти на­уку, аби якось жи­вотіти на світі.

- Чи вис­та­чає ж вам на про­жи­ток? - спи­тав Кміта, ско­са по­зи­ра­ючи на ясні хлоп­цеві очі.

- Мусить вис­та­ча­ти. Тре­ба якось пе­ре­би­ва­тись то сяк, то так, то інак. Ча­сом бе­ру до­до­му на ве­чо­ри будлі-яку пе­ре­пис­ку й маю ся­кий-та­кий до­да­ток до скар­бо­вої пла­ти. А кімнат­ку най­маю вдвох з то­ва­ри­шем, щоб об­хо­ди­лось тро­хи де­шев­ше.

- Це ви, ма­буть, йде­те на служ­бу? - спи­тав Кміта.

- Еге. Ко­ли б пак ча­сом не опізни­тись, бо бу­де ніяко­во пе­ред на­чальни­ком.

- І я ко­лись слу­жив там, де й ви оце слу­жи­те, і сидів, пев­но, в кан­це­лярії в тій самій кімнаті, а мо­же, й за тим-та­ки сто­лом, де те­пе­реч­ки ви си­ди­те.

- Невже? Хіба ж ви вже вий­шли на пенсію? Так за­рані? Ви ж ще не старі.

- Не вий­шов на пенсію, а та­ки простісінько по­ки­нув служ­бу, бо тро­хи з го­ло­ду не вмер, як оже­нивсь та пішли в ме­не діти. Ще до­ки був сам, то вис­та­ча­ло на про­жит­тя, а як пішли діти, то до­ве­лось хоч тор­би бра­ти на плечі, та… гм…

Кміта пик-мик та й спи­нив язи­ка, навіщось за­каш­ляв і за­мовк.

Він провів Літос­тансько­го до са­мих две­рей в кан­це­лярію. Хло­пець поп­ро­щав­ся й ніби шу­бовс­нув хап­ком в здо­рові двері. Кміта тро­хи підож­дав, пос­то­яв під две­ри­ма. В кан­це­лярію йшли стійчи­ки та веш­та­лись по сінях сто­рожі. Кміта за­ба­ла­кав з од­ним стійчи­ком і ви­пи­тав в йо­го про Літос­тансько­го все, що йо­му бу­ло потрібно: і де жи­ве Літос­танський, і до­пи­тавсь, як йо­го звуть, і як йо­го по батькові, і що він не жо­на­тий, що він має вже пер­ший чин і дістає щоміся­ця по трид­цять кар­бо­ванців жа­лу­ван­ня.

Кміта за­ду­мавсь, сто­ячи ко­ло две­рей в кан­це­лярію. Проз йо­го веш­та­лись уря­довці, пов­сяк­час ри­па­ючи та гур­ка­ючи две­ри­ма, вхо­ди­ли й ви­хо­ди­ли усякі лю­де, швен­дя­ли ку­дись мо­ло­денькі бе­зусі пи­сарі, не­на­че шко­лярі в школі, од­ми­ку­ючи од ро­бо­ти та мар­ну­ючи час в якійсь не­потрібній біга­нині.

«Треба якось за­лу­чи­ти цього па­ни­чи­ка до сво­го до­му, - ду­мав Кміта, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. - До моєї Улясі вже ли­цяється ба­га­то мо­ло­дих кра­мар­чуків та уся­ких міщан, але во­ни їй не до па­ри. Та й мені во­ни не при­па­да­ють до впо­до­би. Не піде моя Уля­ся за та­ких зро­ду-звіку, бо во­на вче­на. А яка ж те­пер моя ком­панія? Які мої знай­омі? Чи тра­питься між ни­ми хтось путній для моєї Улясі? Чи піде во­на за ко­гось з їх?.. От тобі ще один клопіт. Над­бав чи­ма­ло доб­ра, за­без­пе­чив се­бе на старість, але… От тобі знов мо­ро­ка… На­пи­шу це я до Літос­тансько­го лист і одішлю йо­му по пошті. За­лу­чу йо­го до своєї гос­по­ди. Не­хай хо­де до ме­не в гості. Мо­же, й при­па­де до впо­до­би моїй Улясі. Мо­же, й він єди­ник в батька, як і Уля­ся єди­ни­ця в ме­не, то й скла­дуться до­ку­пи батьківським над­бан­ням та й жи­ти­муть якось на світі».

Кміта ти­хою сту­пою вий­шов на ву­ли­цю, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Дум­ки та мірку­ван­ня про щас­тя ко­ха­ної Улясі все якось не ви­хо­ди­ли в йо­го з го­ло­ви. Він ішов і навіть не примічав, як на Софіївсько­му май­дані веш­та­лись про­ча­ни, сно­ви­га­ли ва­та­га­ми мо­ло­диці.

«Мав ко­лись один клопіт в житті й му­сив че­рез йо­го по­ки­ну­ти кан­це­лярію, а те­пе­реньки на тобі - дру­гий клопіт! Хоч тор­би ки­дай! - ду­мав Кміта, навсп­раж­ки зак­ло­по­та­ний до­лею своєї Улясі. - Тре­ба на­пи­сать лист до цього гар­ненько­го па­ни­ча, до­кон­че тре­ба на­пи­сать та й за­ма­нить йо­го в свою ха­ту».

І Кміта вер­нувсь до­до­му, і за­раз, не га­ючись, на­пи­сав лист та й вки­нув в пош­то­ву скриньку.

«Сьогодні п'ятни­ця, а на неділю я зап­ро­шу до се­бе на вечірній чай і Га­лецьку, як лю­ди­ну, най­більше підхо­жу до ком­панії мо­ло­до­му уря­дов­цеві. Мокрієвської не зап­ро­шу, бо во­на нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на й навіть чуд­на, - ще на­ля­кає хлоп­ця. Мо­же, він і прий­де. Тре­ба лізти сліпцем, щоб за­побігти та­ла­ну для своєї єди­ної ди­ти­ни», - мірку­вав Кміта.

VI

В неділю вранці Літос­танський з своїм то­ва­ри­шем Червінським тільки що пов­ми­ва­лись і сіли за стіл до са­мо­ва­ра, як в кімна­ту вско­чи­ла ха­зяй­чи­на ку­хо­вар­ка, сільська мо­ло­ди­ця, й по­да­ла лист, що приніс пош­тальон до ха­зяй­ки.

- Це до те­бе лист. Пев­но, пи­ше твій та­тунь з Ка­не­ва, а мо­же, й гро­ша­ки шле на якусь потрібку, - ска­зав Червінський, по­да­ючи лист Літос­тансько­му.

- Ні, це не та­ту­се­ва ру­ка. Над­пи­са­но ду­же гар­ною ру­кою! на ди­во гар­ною, не­на­че ви­мальова­но. І хто це пи­ше до ме­не?

І Літос­танський з не­терп­ляч­кою роз­дер кон­верт і про­чи­тав го­лос­но:

«Коханий, лю­бий Лу­ко Ан­то­но­ви­чу! Я знаю вас, хоч ви, мо­же, ме­не га­разд не знаєте. Ви ду­же при­па­ли мені до впо­до­би од то­го ча­су, як мені тра­пи­лось впер­ше вас по­ба­чить, а потім і стріну­тись з ва­ми. Ко­ли ва­ша лас­ка, то зайдіть до ме­не в неділю на вечірній чай, так, приміром, в шостій го­дині. Бу­де­те моїм ду­же ба­жа­ним гос­тем. Мені за­ба­жа­лось ближ­че поз­най­оми­тись з ва­ми, бо ви мені ду­же й ду­же спо­до­ба­лись. Мій дім на Шу­лявській ву­лиці під но­ме­ром 102. Сподіва­юсь вас до се­бе й га­даю, що ви до­кон­че зай­де­те до ме­не на чай. З щи­рою при­хильністю й по­ва­жан­ням зіста­юсь Д. Кміта».