Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 16

- Як жи­ла во­на в своєї тітки, - ска­зав Кміта, - то бу­ло вик­ра­де в неї ключі та й по­ви­пи­ває горілку з пля­шок, де запірве. А як тітка по­ча­ла хо­ва­ти ключі, то во­на веш­тається по кімна­тах та де на­ла­пає пля­шеч­ку з оде­ко­ло­ном або з яки­мись ду­ха­ми, то й те по­ви­пи­ває. Її те­перішня гос­по­ди­ня жалілась мені, що в хаті од неї не­ви­держ­ка ніко­му. Оце десь ти­няється по шин­ках, нап'ється, прий­де до­до­му пізно та й співає або кри­чить та га­ла­сує, мов навіже­на, а далі ча­сом пла­че й го­ло­сить. А як вше­ле­пається п'яна до ха­зяй­ки, то вже її труд­но й з ха­ти вип­ро­ва­дить. Щось белько­че, ре­го­четься, бо ду­же ве­се­ла на вда­чу, хо­че, щоб з нею сиділи та ба­ла­ка­ли, та її роз­ва­жа­ли. А потім про­се горілки аж пла­че, аж в ру­ки цілує. Вже й північ ми­не, а во­на все си­дить та те­ре­вені то­чить. Тоді гос­по­ди­ня візьме та й підду­ре її: вдя­гається, буцім би то йде в гості або ку­дись по ділу, ви­ма­не її з ха­ти та й зап­ро­ва­де в її по­коїк.

- Але, ка­жуть, що во­на ду­же доб­ра лю­ди­на. Ка­за­ла мені та ха­зяй­ка, що ко­ли Мокрієвська тве­ре­за, то кра­щої лю­ди­ни труд­но й по­шу­ка­ти, - ска­за­ла Уля­ся, а тим ча­сом Мокрієвська пе­рей­шла двір і увійшла в присінок.

Рипнули двері й рап­том од­чи­ни­лись, не­на­че їх рво­ну­ло вітром, - і Мокрієвська од­ра­зу опи­ни­лась се­ред світлиці, не­на­че за нею хтось гнавсь на ву­лиці, а во­на втіка­ла й про­жо­гом вско­чи­ла в світли­цю.

- Добридень вам! З неділею будьте здо­рові! Пев­но, жи­ва чи­ясь те­ща, тільки не моя, що я оце пот­ра­пи­ла са­ме на чай. На­лий­те, сер­це Уля­сю, ста­кан­чик хоч з ви­мочків, ко­ли вже чай пе­рес­то­яв та про­хо­лов. Нак­вок­та­лась оце я під мо­нас­ти­ря­ми так, що в ме­не аж в пельці по­сох­ло, - те­ре­ве­ни­ла Мокрієвська, по­да­ючи ру­ку Кміті та Улясі.

- Ольга Се­менівна Га­лецька, капітан­ша! а це Лукія Нар­кисівна Мокрієвська, - ска­за­ла Уля­ся, ре­ко­мен­ду­ючи.

Мокрієвська зир­ну­ла на Га­лецьку, по­ча­ла при­див­ля­тись до неї й не­на­че впізна­ва­ла та щось при­га­ду­ва­ла собі. Га­лецька вста­ла й по­да­ла їй ру­ку. Бідній Га­лецькій бу­ло со­ром, що на їй ста­ра ла­та­на спідни­ця. Во­на мит­тю ос­ту­пи­лась за стіл і сіла, щоб схо­ва­ти те дран­тя од ціка­вих очей Мокрієвської. Але в кмітли­вої Мокрієвської бу­ли над­то гострі оч­ки і вже приміти­ли ті лат­ки. Ці лат­ки на­ве­ли Мокрієвську на здо­гад, що во­на вже десь ба­чи­ла Га­лецьку.

Якби Га­лецька стріла на ву­лиці цю гос­тю, во­на б зро­ду не впізна­ла її. Та­ка во­на бу­ла нес­хо­жа на ту жов­ту гор­ба­ту заг­нибіду, що си­лою тяг­ла її вчо­ра в шинк. Се­ред світлич­ки сто­яла ви­со­ченька панія, тон­ка, рівна ста­ном, ще гар­на з ли­ця, з розкішни­ми товс­ти­ми чор­ни­ми кісми, з чор­ни­ми, на­че на­мальова­ни­ми бро­ва­ми та пиш­ни­ми блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­рушкі очі блис­ка­ли й ми­готіли; віка раз у раз кліпа­ли. Але жов­ту­ва­тий ма­то­вий вид, бліду­ваті, аж смажні ус­та на­во­ди­ли на дум­ку, що ця лю­ди­на або дов­го нез­ду­жа­ла й тільки що вста­ла з пос­телі, або має в собі якусь за­дав­не­ну слабість, не­ви­гой­ну й смер­тельну. Мокрієвська при­ди­ви­лась до Га­лецької й впізна­ла її. Во­на пе­рес­та­ла ле­пе­тать й сіла на стілець. З Кмітою во­на по­во­ди­лась без це­ре­монії, як з прос­тим міща­ни­ном, але по­важ­ний вид в Га­лецької, її міна, її пог­ляд, ма­не­ри од­ра­зу ки­ну­лись в очі жвавій Мокрієвській. Мокрієвська на хви­ли­ну й са­ма ста­ла якось ніби по­важніша. Во­на не­са­мохіть при­га­да­ла, з якою на­хабністю вчо­ра чіпля­лась до Га­лецької біля шин­ку, і їй ста­ло ніяко­во пе­ред цією по­важ­ною лю­ди­ною.

- Ви, Ольго Се­менівно, ви­ба­чай­те мені, що я вчо­ра чіпля­лась до вас реп'яхом. Мені те­пер, гос­по­ди, як со­ром! Але я… Ет! Про се­бе мені не­ма чо­го й ка­за­ти. Я лю­ди­на вже про­па­ща навіки. Ви мені не по­ди­вуй­те.

- Чого ж та­ки ви про­пащі навіки? От і мені ви­па­ло на­че­пи­ти тор­би та прос­тя­гать ру­ку під мо­нас­ти­ря­ми. Але я пев­на, що ко­ли на­пи­таю собі будлі-яку служ­бу, то за­раз і тор­би пос­ки­даю. А те­пер го­ренько мені! Не­ма чим навіть жи­ви­тись, щоб жи­вотіти, а «по­жив­ку й черв'як шу­кає», як при­ка­зу­ють в при­мовці, - ска­за­ла Га­лецька.

- Ви що інше, а я що інше. Я вже, пев­но, ні до чо­го не при­дат­на, - ска­за­ла Мокрієвська, по­хап­цем хлеп­чу­чи прос­тиг­лий чай та за­пи­ха­ючи рот па­ля­ни­цею.

- Не впа­дай­те в ту­гу та в од­чай! - обізва­лась Уля­ся. - З та­ким туж­ли­вим пог­ля­дом на се­бе й справді мож­на собі при­ту­жить ли­хо, як при­ту­жу­ють мо­ло­диці по­мер­ших чо­ловіків, ко­ли цьому прав­да.

- Я й са­ма вже ста­ну за­то­го ма­рою. Не­ма ко­го прип­ла­ку­ва­ти й при­ту­жу­вать. Ввесь рід од ме­не од­цу­равсь. Цу­ра­ються ме­не й усі добрі лю­де, - ска­за­ла Мокрієвська, по­да­ючи по­рожній ста­кан Улясі. - На­лий­те, сер­це, ще чаю, бо ме­не за­га аж пе­че.

- То йдіть в мо­нас­тир. В мо­нас­тирі знай­де­те собі за­хист і ти­хе прис­та­но­ви­ще, - ска­зав Кміта.

- Ще що ви­га­дай­те! Це чисті смішки! Яка ж з ме­не вий­де чер­ни­ця? За це шко­да й го­во­ри­ти! Не­ма в ме­не й хис­ту до цього, та й по­тя­гу не маю до чер­нецт­ва. Як на це пішло, то я лад­на кра­ще йти не в мо­нас­тир, а під мо­нас­тир або під шум, як ка­жуть на селі, - ска­за­ла Мокрієвська. - Знаєте, як на селі ча­сом ла­ються ба­би: «а бо­дай ти під шум та під греб­лю пішла!» Мені й зос­та­лись тільки хіба шум та греб­ля.

- А як на ме­не, то я ла­ден йти під мо­нас­тир, а не під шум. Під мо­нас­ти­рем я роз­до­бу­ду собі хліба, а в воді мені хіба жа­ба дасть мо­лоч­ка, - ска­зав Кміта.

- Ви що інше. Ва­ше жит­тя скла­лось на інший спосіб. А ме­не не­на­че зу­мис­не до­ля по­ве­ла чуд­ною стеж­кою, яки­мись тер­на­ми та ча­га­ря­ми, та й за­ве­ла в пущі та нетрі. Тут і батько ви­нен, і один же­них ви­нен, і дру­гий же­них ви­нен, та й са­ма я вин­на. Винні лю­де, вин­на й моя вда­ча. Я бу­ла мо­ло­да та не­досвідна. Моє га­ря­че сер­це ба­жа­ло ко­хан­ня. Ко­лись світ зда­вавсь мені раєм, а усі лю­де доб­ри­ми ян­го­ла­ми. Я, не­роз­суд­ли­ва, йня­ла віри усім, як ма­ла ди­ти­на. А от лю­де об'їли, об­пи­ли ме­не та й од­кас­ну­лись од ме­не. І з-під моїх ніг не­на­че хтось вис­мик­нув клад­ку че­рез шум. І я знаю, що заг­ру­заю в якесь баг­но й по­то­паю, і вже ніхто ме­не не ви­ря­тує. І лю­де од ме­не од­цу­ра­лись, і я од усіх од­цу­ра­лась, і нігде мені по­ра­ди шу­ка­ти. Ніхто ме­не не од­ря­тує, хіба один бог, - го­во­ри­ла Мокрієвська й з ти­ми сло­ва­ми од­ра­зу зап­ла­ка­ла й спе­ре­сер­дя та з од­чаю на­че ки­ну­ла ста­кан на ми­соч­ку.

- То на­пи­туй­мо місця в ла­за­реті, чи в шпи­талі, чи в яко­мусь при­юті, чи будлі деінде, та й бу­де­мо слу­жи­ти й хліб ма­ти­ме­мо, - про­мо­ви­ла Га­лецька.

- На цю служ­бу я ще б прис­та­ла. Мені те­пер тільки б і ста­ва­ти до по­мочі та­ким безп­ри­хильним страж­де­ни­кам, як оце я.

- Дай, бо­же, собі на­пи­тать місце, то вже я дба­ти­му й за вас, - ти­хо обізва­лась Га­лецька.

Мокрієвська втер­ла сльози й підве­ла го­ло­ву.

- Дайте, сер­це Уля­сю, ще ста­кан чаю. В ме­не все не­на­че сох­не ко­ло сер­ця, - про­мо­ви­ла Мокрієвська й по­да­ла Улясі не по­рожній ста­кан че­рез стіл.

- Та до­пий­те ж пе­редніше цей ста­кан! Ви ще не до­пи­ли сли­ве півста­ка­на, - ска­за­ла Уля­ся.

- О, чи ти ба! А я й не ба­чу, що я ще не до­пи­ла. За дур­ни­ми сльоза­ми вже й світа не ба­чу, вже й не тям­лю, що я го­во­рю. Навіже­на я ста­ла, та й годі! - ска­за­ла Мокрієвська й чо­гось осміхну­лась.

Галецькій ста­ло не­ви­мов­не жаль цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни, кот­ра з та­кою кра­сою, з та­кою ве­се­лою жва­вою вда­чею впа­ла так низько, як па­да­ють ос­танні во­ло­цю­ги. По її товс­тих ко­сах, по всій го­лові стриміло неп­ри­че­са­не во­лос­ся, теліпа­лось по­над шиєю, виліза­ло пас­ма­ми на ву­ха, зла­зи­ло на чис­те гла­деньке бліде чо­ло. Уся її кла­сич­ної кра­си го­ло­ва бу­ла опо­ви­та во­лос­сям, не­на­че па­ву­тин­ням. Комірчик на шиї та ру­ка­вич­ки бу­ли поб­гані, не­чисті, не­на­че во­на наділа на се­бе якесь чор­не за­но­ше­не плат­тя. На чорній кофті по гру­дях лисніли руді пля­ми та сму­ги. Га­лецька не­са­мохіть за­ду­ма­лась, їй ста­ло шко­да цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни, що зав­ча­су зів'яла й збляк­ла, не­на­че квітка, ско­ше­на са­ме в спе­ку.