Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 1

Нечуй-Левицький І.С.

КИЇВСЬКІ  ПРОХАЧІ

I

Був чу­до­вий петрівча­ний вечір. Над­ворі вже су­теніло. На По­долі за­тих стукіт та гуркіт. Ку­ря­ва на ву­ли­цях вляг­лась. На цвин­тарі ко­ло Пре­чис­тянської церк­ви під са­мою Андріївською го­рою бу­ло ти­хо, ти­хо, не­на­че в по­рожній хаті. Про­ча­ни по­ви­хо­ди­ли з церк­ви й по­роз­хо­ди­лись на спо­чи­нок по до­ща­них комірках на цер­ков­но­му подвір'ї, су­куп­но­му з цвин­та­рем. Тільки на східцях ко­ло цер­ков­них две­рей, під пор­ти­ком з п'ятьма стов­па­ми, сиділа од­ним од­на вже літня, ду­же сум­на й за­ду­ма­на панія. Во­на бу­ла уб­ра­на в чор­ну ста­ру за­по­ро­ше­ну сук­ню. На го­лові в неї був де­ше­венький со­лом'яний чор­ний ка­пе­лю­шок, опо­ви­тий чор­ним удівницьким за­воєм. Во­на по­хи­ли­ла го­ло­ву й сиділа, згор­нув­ши ру­ки. Зда­ва­лось, що то сиділа не жи­ва лю­ди­на, а якась по­до­ба лю­ди­ни, ви­роб­ле­на з чор­но­го заліза на чор­них залізних схо­дах.

Стрімкі го­ри по­над По­до­лом ви­раз­но вис­ту­па­ли на лис­ню­чо­му ро­же­во­му небі тем­ни­ми звив­час­ти­ми сму­га­ми. На го­рах лисніли зо­лоті бані цер­ков, не­на­че дотлівав жар, що не спо­пелів до реш­ти. Андріївський со­бор не­на­че висів над са­мою Пре­чис­тянською церк­вою на про­зорім небі. На вер­шеч­ку стрімкої го­ри і на го­рах і в до­ли­нах, скрізь вже за­па­ну­ва­ла вечірня ти­ша. І в небі й на землі все не­на­че мліло й роз­ко­шу­ва­ло в пиш­ноті гар­но­го ти­хо­го петрівча­но­го ве­чо­ра. Вечір зви­чай­но на­во­де на ду­шу сму­ток. Ду­ми за­во­ру­ши­лись в го­лові без­щас­ної панії. Сльоза за сльозою по­ко­ти­лись по смуг­ля­вих су­хор­ля­вих шо­ках.

Несподівано важ­ка по­ло­вин­ка цер­ков­них две­рей од­чи­ни­лась ти­хо, без шу­му. За­ду­ма­на панія аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась. З церк­ви вий­шла на схо­ди літня, навіть прис­тар­ку­ва­та ніби чер­нич­ка в чор­но­му дов­го­му уб­ранні, нап­ну­та чор­ною вов­ня­ною хуст­кою, як за­пи­на­ються пос­луш­ниці в па­нянських мо­нас­ти­рях. Во­на обе­реж­но за­чи­ни­ла й замк­ну­ла двері здо­ро­вим клю­чем і, схо­дя­чи по схо­дах, вгляділа нез­най­ому панію, що сиділа мовч­ки й не­по­руш­но, не­на­че ма­ра.

- Еге, ви оце при­бу­ли звідкільсь на про­щу? Але чо­го ж ви пла­че­те? - спи­та­ла чер­нич­ка в панії сміли­во.

- Ні, сер­це! Я не на про­щу при­бу­ла до Києва. Я при­бу­ла на­пи­ту­ва­ти собі будлі-яко­го місця, бо я нігде не маю прис­та­но­ви­ща. Я хо­чу ста­ти за няньку або за еко­ном­ку, бо я, бач­те, безп­ри­хильна й безп­ри­чальна удо­ва. Не­ма мені до ко­го й при­хи­ли­тись…

- Хто ж ви такі, що не маєте до ко­го й при­хи­ли­тись?

- Я, сер­це, удо­ва. Ще торік влітку са­ме в стра­шен­ну спе­ку бу­ли ма­нев­ри під Білою Церк­вою. Бу­ла зібра­на незлічен­на си­ла війська. На ма­нев­рах мій чо­ловік, капітан, надісь од ду­хо­ти та по­ро­ху, впав з ко­ня, а на­товп при­ча­вив йо­го на землі, йо­го підня­ли вже мерт­во­го… Я зіста­лась удо­вою без гро­шей, без шмат­ка хліба, без пенсії, та оце при­бу­ла до Києва на­пи­ту­ва­ти собі будлі-якої служ­би, бо мені, пев­но б, до­ве­лось вмер­ти з го­ло­ду. Я вже дав­неньки жи­ву в Києві, най­ня­ла в най­де­шев­шо­му заїзді но­мер і вже тижнів зо три ти­ня­юсь та блу­каю по місті, ход­жу по до­мах, на­пи­тую собі місця й лад­на вже най­ня­тись хоч би й за гор­нич­ну. Але як ме­не спи­та­ють, хто я та­ка, як довіда­ються з паш­пор­та, що я капітан­ша, то й ніхто не ква­питься прий­ня­ти ме­не за слу­гу. Одні тільки здвиг­нуть пле­чи­ма, другі по­ду­ма­ють, по­ду­ма­ють, та й ка­жуть, що їм тре­ба прос­тих слуг… що їм і якось ніяко­во прий­ма­ти за гор­нич­ну капітан­шу. Бу­ла я скрізь і по гош­пи­та­лях, і по бо­гадільнях, за­хо­ди­ла й в ма­га­зи­ни, ду­ма­ла ста­ти за при­каж­чи­цю або­що. Ни­ка­ла по всіх-усю­дах, і нігде мені не спо­су­ди­лось: нігде ме­не не прий­ня­ли. Всі ме­не цу­ра­ються. На мені той чин капітанші, не­на­че ан­тих­рис­то­ва пе­чать.

- Невже-таки в вас не­має якої рідні? Нев­же-та­ки ви зовсім безп­ри­тульна лю­ди­на, та­ка, як я? - ска­за­ла цер­ков­на сто­ро­жи­ха Мок­ри­на Пан­те­лей­монівна Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой сер­це! Не­ма в ме­не ні сес­тер-по­рад­ниць, ні братів, ні дядьків. Є в ме­не од­ним один син єди­ник. Сиділа я в йо­го взим­ку, пе­ре­зи­му­ва­ла, а далі вже не всиділа. Тер­пець увірвав­ся, - ска­за­ла Ольга Се­менівна Га­лецька.

- Певно, невістка ли­ха? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Ат! бо­дай не ка­за­ти. Своїх дітей гріх гу­ди­ти та об­но­сить. Тер­пи й мов­чи й… гли­тай сльози мовч­ки! - ска­за­ла Га­лецька й од­ра­зу зап­ла­ка­ла.

- Отакого го­ря й я заз­на­ла, як по­мер мій чо­ловік, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, - я та­ки з київських міщан. Чо­ловік мій був сто­ляр, і доб­рий був сто­ляр, мав добрі за­робітки, мав і доб­рий засіб. Мені за ним жи­ло­ся не­по­га­но. Але він нес­подіва­но по­мер. Я пе­реб­ра­лась до доч­ки, бо і в ме­не теж не­ма ро­ди­ни, окрім доч­ки-оди­ниці. Ви­рос­ти­ла я, ви­го­ду­ва­ла й ви­ко­ха­ла доч­ку, як па­нян­ку, й ви­да­ла заміж та­ки за сто­ля­ра. Зять собі й нічо­го чо­лов'яга, але доч­ка моя вда­лась ли­ха-пре­ли­ха… Ору­дує бу­ло мною, як най­мич­кою. Я їй бу­ло їсти ва­рю й дітей дог­ля­даю, і ра­но встаю, й пізно ля­гаю. Од ро­бо­ти я ніко­ли не од­ми­ку­ва­ла й ро­би­ла, що тільки во­на бу­ло за­га­дує мені ро­би­ти. Од­же ж ніяким спо­со­бом не до­го­ди­ла їй. Бу­ло за­га­дує мені ро­бо­ту, як оса­ву­ла на пан­щині, та сер­диться, аж сікається до ме­не, цвікає мені в вічі, лається. А я ж її лю­би­ла та пес­ти­ла, як па­нян­ку! Та й ви­пес­ти­ла собі на глум.

- Отака ж са­ма й в ме­не невістка! І я че­рез те му­си­ла тіка­ти од неї, - ска­за­ла Га­лецька.

- От і прав­да, як при­ка­зу­ють в при­казці: ма­ти пор­ве па­зу­ху, хо­ва­ючи для дітей, а діти пор­вуть па­зу­ху, хо­ва­ючи од ма­тері, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, й при тих сло­вах і в неї очі зай­шли сльоза­ми. Во­на сіла на схо­дах по­руч з Га­лецькою.

Оповідання прос­тої, але щи­рої лю­ди­ни ще більше зав­да­ло жа­лю без­та­ланній Га­лецькій, бо на­га­ду­ва­ло їй, як ще не­дав­но крив­ди­ла її ли­ха невістка.

- Годуй, дог­ля­дай дітей, не до­си­пай і не доїдай для їх, а во­ни потім ладні те­бе на ста­рості літ і з ха­ти коліном ви­пер­ти, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха. - Доч­ка прис­та­ви­ла ме­не до дітей, а як бу­ло ча­сом не дог­ляд­жу га­разд дітей, во­на ме­не лає, кри­чить на ме­не. А ся­ду обіда­ти, то ба­чу, що во­на не­на­че лож­ки ліче, скільки я з'їм, скільки ку­сенів хліба про­ковт­ну. Не ви­жи­ла я в неї, по­ки­ну­ла, най­ня­ла собі кімна­точ­ку, як комірчин­ку, та й ста­ла пе­реп­ро­ду­хою: бу­ло пе­реп­ро­дую то яб­лу­ка, то усякі овощі, то буб­ли­ки, то па­ля­ниці. Але й цей про­даж не пішов мені на ру­ку. Був час, що я хо­ди­ла стар­цю­ва­ти по мо­нас­ти­рях та до свя­тих Пе­чер. Та вже, поз­до­ров бо­же, наш ста­рий ба­тюш­ка отець Онуфрій по­ба­чив, що я зве­лась на стар­чи­ху, та й узяв ме­не до церк­ви за сто­ро­жи­ху. От та­меч­ки під дзвіни­цею під ни­зом є три ма­ле­сенькі кімна­точ­ки. Він дав мені од­ну комірчи­ну й прис­та­вив до церк­ви, щоб я ме­ла поміст, сти­ра­ла та зміта­ла по­рох з об­разів, гляділа груб в теплій церкві, бо, бач­те, там па­ла­мар який­сь та­кий, що в йо­го не­на­че не всі до­ма. Йо­го батько ще зза­мо­ло­ду па­ла­ма­ру­вав та­ки в нашій церкві та й по­мер, а отець Онуфрій не хотів скрив­дить йо­го си­на та й вип­ро­сив йо­му батьківське місце. Але він собі зро­ду який­сь не­тя­ма, не­роз­то­ро­па: тільки й уміє дзво­ни­ти та то­пить в гру­бах. А я вже за йо­го й при­би­раю, й вимітаю, й груб дог­ля­даю. Як­би не па­но­тець, то я, ма­буть, і досі б по­невіря­лась в про­хач­ках та ти­ня­лась з тор­ба­ми по мо­нас­ти­рях. Поз­до­ров йо­го, бо­же, й про­довж йо­му віку!

- Якби мені тра­пи­лось хоч та­ке місце, як оце вам, то я ще й бо­гові по­дя­ку­ва­ла б, - ска­за­ла Га­лецька. - Я вже про­жи­ла й проїла усе до ос­таннього ша­га, що ма­ла. Зап­ла­ти­ла оце ос­танні гроші в гос­ти­ниці й сьогодні од са­мо­го ран­ку в ме­не й рісоч­ки в роті не бу­ло. Вже тиж­день я не маю чим жи­ви­тись. Хліб та во­да, ото єди­ний мій по­жи­вок. Че­рез та­ке пісню­кан­ня я вже зах­ля­ла, лед­ве ме­не но­сять но­ги, лед­ве жи­вотію на світі. Хоч ски­дай та про­да­вай че­ре­ви­ки, бо в ме­не вже не­ма чо­го й про­да­ва­ти. Я чу­ла, що в вас на цвин­тарі дур­но да­ють про­ча­нам до­щані комірки. Чи не мож­на б при­ту­ли­тись в вас в комірці, до­ки я собі на­пи­таю якусь служ­бу?