Живцем поховані - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 6

Василь по­по­луд­ну­вав, ус­тав од сто­ла, пе­рех­рес­тив­ся пе­ред об­ра­за­ми й про­мо­вив:

- От те­пер і коні по­по­луд­на­ли, і я по­по­луд­нав. Час і в до­ро­гу.

Ми вий­шли з ха­ти. Свікліцький поздіймав з ко­ня­чих морд по­рожні шаньки й по­заг­нуз­ду­вав коні. Я пішов ог­ля­дать грунт та са­док. Ста­рий са­док розрісся за ха­тою на вольній волі. По­над ро­ва­ми ку­па­ми кру­гом ста­рих ви­шень роз­рос­ли­ся виш­ни­ки, не­на­че зе­лені гнізда пос­пи­на­лись на ти­ни й висіли по­над ро­ва­ми. Старі яб­луні та груші тов­пи­лись ку­па­ми в без­ладді по зе­леній траві. А за сад­ком грунт спа­дав з при­гор­ка на­низ і розс­те­ляв­ся зе­ле­ною ле­ва­дою до Росі. Ле­ва­да на­че пірна­ла в зе­лені вер­би та са­ди, що роз­ки­ну­лись по ши­рокій роз­ло­жистій до­лині по­над Рос­сю. Уся до­ли­на, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком, бу­ла ніби за­ки­да­на сад­ка­ми й то ви­со­ки­ми, то низько пос­ти­на­ти­ми вер­ба­ми з зе­ле­ни­ми гнізда­ми мо­ло­дих па­ростків. За Рос­сю на гор­бах сизів ста­рий ліс, а вго­ру по­над Рос­сю розс­те­ляв­ся графський парк, здо­ро­вий, як ліс. Скрізь зе­лень буй­на, ку­че­ря­ва! Тільки де-не-де з то­го ку­че­ря­во­го зе­ле­но­го мо­ря ви­ти­ка­лись ви­со­ко вго­ру тонкі то­полі, не­на­че став­ни­ки з зе­ле­но­го вос­ку, не­на­че то­ненькі ту­рецькі зе­лені міна­ре­ти. А десь да­ле­ко-да­ле­ко над Рос­сю, на панських осе­лях стриміли густі ку­пи ста­рих то­поль і, не­на­че гострі ви­сокі баш­ти го­тицьких со­борів, ви­га­ня­лись ви­со­ко-пре­ви­со­ко вго­ру до не­ба, прик­риті си­зою імлою. По­над бе­ре­га­ми Росі в лісах підніма­лись ряд­ка­ми вер­хи ста­рих осо­корів, вдвоє ви­щих од лісу. Ті осо­корі по­то­ну­ли в про­зо­ро­му ту­мані, і зда­ва­лось, ніби сизі хма­ри по­ляг­ли на ліси й ле­жа­ли не­по­руш­не на вер­шеч­ках ста­ро­го лісу. По­де­ку­ди з то­го ку­че­ря­во­го мо­ря виг­ля­да­ли й ви­ри­на­ли чер­воні та зе­лені покрівлі міщанських та панських домів, не­на­че ті до­ми по­то­па­ли в зе­ле­них хви­лях. З пар­ку повівав вітрець, за­ли­вав важ­ким ду­хом од цвіту акацій усю роз­ло­жис­ту до­ли­ну. Од цього приємно­го й важ­ко­го ду­ху в га­ря­чо­му повітрі в ме­не аж го­ло­ва мо­ро­чи­лась, аж дух за­би­ва­ло.

- Яка тут кра­са, яка пиш­но­та на ле­ва­дах! - про­мо­вив я до Свікліцько­го, але він, оче­ви­дяч­ки, був не ду­же по­чут­ли­вий до тієї кра­си ле­вад та садків, бо тільки лип­нув до ме­не бай­дуж­ни­ми очи­ма.

- І цей грунт, і ця та­ка чу­до­ва ле­ва­да те­пер і ва­ша, і… не ва­ша! - про­мо­вив я до Ва­си­ля. - І цю усю кра­су ви втра­ти­ли, хоч і не на віки вічні!

- Хоч і не хотів, а втра­тив, бо то си­ла, а про­ти си­ли нічо­го не вдієш, - обізвав­ся Ва­силь вже по­важ­но, не жар­ту­ючи. - Во­но то й ніби моє - і не моє. І не моїх дітей, бо я за це все му­шу пла­ти­ти чинш і не маю пра­ва ніко­му спро­дать.

Я спо­чу­вав до обез­та­ла­не­но­го чо­ловіка щи­рим сер­цем. І мені ста­ло шко­да втра­ти та­ко­го пиш­но­го по­етич­но­го за­ку­точ­ка. В ме­не про­ки­ну­лись сумні по­чу­ван­ня, сумні дум­ки од втра­ти на­шої се­редньої культур­ної верст­ви на Пра­вобічній Ук­раїні та на Білій Русі, тієї осе­ре­ди­ни суспільства, тієї верст­ви, кот­ра най­більше пос­та­чає роз­ви­тих на­укою лю­дей, бо во­на ут­во­рю­ва­ла б са­му культу­ру, слу­жи­ла б для неї й роз­но­си­ла просвітність по тем­них за­кут­ках. Я по­чу­вав, що ті усі наші хо­дач­кові та сірач­кові шлях­тичі, що ко­лись бу­ли й не хо­дач­кові, а сиділи на своїх клап­тич­ках землі, як і той давній дідич Свікліцький, - що усі во­ни те­пе­реч­ки жив­цем по­хо­вані лю­де на Ук­раїні, по­хо­вані ве­ли­ки­ми па­на­ми. А скільки б з їх вий­шло б просвітніх діячів для Ук­раїни, робітників культур­но­го роз­вит­ку, пев­них сівачів йо­го по усіх за­кут­ках на Ук­раїні, що ко­рис­ту­ва­лись би місце­ви­ми до­бут­ка­ми ук­раїнської культу­ри, тоді як маг­нат та ве­ликі па­ни вміють тільки дбать про свої дос­тат­ки, про свої до­го­ди та роз­коші жит­тя й зна­ють тільки культу­ру… роз­коші та блис­ку ве­ли­ко­пансько­го світо­во­го жит­тя, та й годі!

- Коли ж те­бе жда­ти до­до­му? - спи­та­ла Нас­тя сво­го чо­ловіка.

- Сподівайся ме­не в гості, як ви­рос­те в те­бе у світлиці тра­ва на по­мості, - од­ка­зав з ко­зел Свікліцький сло­ва­ми на­род­ної пісні. - Оце як гай­дну з па­ном, то тільки ти ме­не й ба­чи­ла. Он ди­вись! вже й ру­дий Бер­ко йде з ло­мом та со­ки­рою.

- Та я їду не­да­леч­ке. Не слу­хай­те йо­го, бо він вам на­го­во­рить - «на вербі - груші, а на осиці - кис­лиці». До Тру­шок тільки чо­тир­над­цять верс­тов, - про­мо­вив я до Насті, сіда­ючи в фа­етон.

- І ду­рить же ме­не, як ма­лу ди­ти­ну! - гук­ну­ла Нас­тя нам навз­догінці, за­чи­ня­ючи за на­ми во­ро­та.

Настя ста­ла за ворітьми й лу­за­ла насіння, спер­шись ліктем на во­ро­та. З близьких дворів в од­ну мить по­назбіга­лись до неї сусіди міщан­ки, пев­но, щоб роз­пи­тать, ку­ди поїхав Ва­силь і ко­го він повіз. Малі діти ви­зи­ра­ли на ву­ли­цю крізь во­ро­та, слідку­ючи за фа­ето­ном оче­ня­та­ми.

- Оддайте ви сво­го хлоп­ця в гімназію. У вас же в містеч­ку є гімназія. Мо­же б з йо­го вий­шли лю­де, - ска­зав я.

- Оддав би і в гімназію, та в гімназії ве­ли­ка оп­лать за хлоп­ця, та­ка, що я не спро­мо­жусь оп­ла­тить при своїх за­со­бах, - про­мо­вив Свікліцький. - До­ве­деться й йо­му біду­ва­ти, як і мені, а не па­ну­вать; до­ве­деться вчи­ти йо­го на сто­ля­ра або на стельма­ха, щоб і йо­му не до­ве­лось по­невіряться в най­мах. Мій батько був дідич, то й нех­ту­вав ре­мест­во. Шко­да, що батько не од­дав ме­не в на­уку до сто­ля­ра.

- Як же це ви так зу­божіли, ко­ли ваш батько був не вбо­гий чо­ловік? - спи­тав я в Ва­си­ля.

- Зубожіти не ве­ли­ка труд­нація, а за­ба­гатіть так оце труд­нація. Ме­не ма­буть по­би­ла ли­ха го­ди­на од то­го ча­су, як граф на­пус­тив злиднів у наш двір. Як по­мер батько, в ме­не бу­ло гро­шей більше як трис­та кар­бо­ванців. Я ку­пив па­ру доб­рих ко­ней, спра­вив панську брич­ку, во­зив панів по всій око­лиці з Фас­то­ва та з Білої Церк­ви тоді, як ще не бу­ло залізних до­рог, дер­жав і простіші коні й ста­вав під ху­ру з ва­гою. Але раз якось повіз я од­но­го па­на з Фас­то­ва да­ле­ченько, за верс­тов шістде­сят. Вер­та­юсь на­зад, аж у Білій Церкві усе жидівське місто згоріло: по­горіли тро­хи не усі жидівські ха­ти та крам­ниці, їду я че­рез те по­же­жи­ще, а в ме­не й у душі по­хо­ло­ло. Ма­буть по­горіли й мої ха­ти, бо обидві сто­ять прос­то на улиці, не­да­леч­ко од міста, ду­маю я, та вже й ко­ней не по­га­няю. Ру­ки з віжка­ми й ба­то­гом так і опа­ли на коліна, не­на­че мертві; самі коні якось пот­ра­пи­ли до­вез­ти ме­не до моєї оселі. Див­лю­ся я, мо­го батьківсько­го до­му, що сто­яв над са­мою ву­ли­цею, не­ма. Тільки го­ло­веш­ки ку­ряться. Дім сто­яв під вітром та під іскра­ми й згорів до­чис­та. Не­ба­гацько де­чо­го з до­му й ви­хо­пи­ли, бо по­же­жа тра­пи­лась пізно, вже в об­ля­ги. Дру­га оця ха­та, що дос­та­лась мені од моєї ба­би, сто­яла далі в сад­ку, то якось, бог хра­нив, і не згоріла. Пе­реб­рав­ся я в ту ха­ту, оцю, що ви в їй бу­ли, вип­ро­ва­див­ши з неї од­но­го пан­ка по­жильця, та й жи­ву там і до цього ча­су. А тут на тобі дру­гу біду, ніби до ме­не в двір уна­ди­лись злидні: че­рез рік, якось влітку, повів я до Росі на­пу­ва­ти коні. Завів я їх у во­ду. Один кінь ліг у воді, побрьохав­ся та й ус­тав. Потім ліг і дру­гий, по­чав пе­ре­ки­даться та якось наб­рав во­ди в ву­ха. Як тільки во­да за­ли­ла ву­ха, кінь ніби ска­зив­ся. Я тяг­ну йо­го до се­бе, до бе­ре­га, а він вир­вав­ся, сліпцем ки­нув­ся в Рось на гли­би­ню, пот­ра­пив на ков­ба­ню та й сів на дно. Дру­гий кінь чо­гось зас­лаб, по­чав мир­шавіть, і я му­сив про­да­ти йо­го за безцінь во­до­во­зові. Так і про­па­ли мої коні ні за що, ні про що. Од то­го ча­су я втра­тив за­робітки, не спромігся ку­пи­ти другі добрі коні та й зу­божів і му­сив оце най­ня­тись за два­над­цять кар­бо­ванців на місяць на своїх хар­чах у од­но­го ста­ро­го ту­тешнього па­на, що ко­лись дер­жав од­но се­ло в гра­фа в по­сесії та за­ба­гатів і те­пер жи­ве на бру­ку в своєму дом­кові в містеч­ку. Вдень я на службі, а но­чу­ва­ти йду до­до­му. Те­пе­реч­ки до­ве­лось мені слу­жи­ти за най­ми­та в та­ко­го па­на, що ко­лись був дос­то­ту та­кий убо­гий шлях­тич, як те­пер я. А він за­ба­гатів з графської лас­ки та з лас­ки графсько­го уп­ра­ви­те­ля, цеб­то ронд­зи, те­пер жи­ве та хліб жує без ро­бо­ти, бо він ка­то­лик. А я му­шу слу­жи­ти у йо­го за по­го­ни­ча, хоч ми ко­лись бу­ли дідичі й дер­жавці.